Спочатку:
На сторінку книги
Марті пощастило.
Передусім йому пощастило, що він одразу не потонув – бо плавання до числа його талантів таки не входило. В перші секунди він якось примудрився втриматись на поверхні, ну а потім – згадав про магію.
Саме по собі жодне з відомих йому заклять не могло врятувати його від неминучої зустрічі з дном морським. Але в критичний момент Обраний згадав одну фішку, якої під час подорожі його навчила Лільхен.
На відміну від звичайних чарівників, феї з магією на “ти”. І можуть іноді оперувати не енергетичними конструкціями, які являють собою заклинання, а звертатись напряму до стихії. Маги з універсальним джерелом – такі, як Марті – також могли так робити, але від них це вимагало неабияких затрат енергії.
– Зазвичай я такого нікому не показую, – грайливо посміхнулась тоді феєчка. – Але я взагалі багато кому багато чого не показую, мм… А от ти – інша справа! Тому запам’ятовуй, може й згодиться колись.
І от… Обраний звернувся до водної стихії, з усіх сил думаючи щось на кшталт “відпусти мене, чудо-вода”. Тут йому пощастило вдруге – вони були недалеко від узбережжя, і йому вистачило мани протриматись достатньо довго, щоб хвилі викинули його на берег.
Втретє йому пощастило, коли він не попався на зуб морським чудовиськам або якимось хижакам вже на березі.
Прийшовши до тями й пару разів покликавши Едіка, аби звільнитись від залишків морської води в легенях, Марті… встав і пішов. Не як біблійний Лазар, а просто встав і пішов.
Він в душі не гріб, куди йому йти – але суто інстинктивно бажав бути подалі від моря, в якому мало не загинув. Він не був певен, що пірати його шукатимуть, та якщо й шукатимуть – узбережжя велике…
Жодних речей при ньому не було. Перев’язь з мечем та гаманець благополучно потонули – і, мабуть, це було на краще: в іншому випадку він міг на поверхні й не втриматись. Сумка з рештою пожитків лишилась на кораблі. Але він цим не парився – відновити б сили, щоб повернулась магія, а потім…
Що саме “потім” – вирішив подумати пізніше. Треба по поверненні в Цитадель підкинути Рінго ідею – змайструвати якийсь пристрій зв’язку. А то без нього прям габела.
* * *
Гобліни з’явились зненацька. Просто вискочили з-за скелі й оточили його, наставивши свої криві шаблі.
– О, дивитися – людиняка! – радісно вигукнув один. – Наша вже тиждень не їсти свіже м’ясо. Сама Духа Предка послати нам твоя!
– Агов, хлопці, я свій! – Марті позадкував, виставивши долоні вперед. – Я радник Темного Володаря. Мені потрібно до Смертограду…
– Ага, ага, – глузливо закивав зеленовухий. – А моя бути світла короля, а ці всі дурбелики – моя міністра, – решта гоблінів щасливо заіржали. – В’язати людиська!
Вдіяти він ніц не міг. Магічне джерело було виснажене, ну а навичками рукопашного бою Марті ніколи й в жодному зі світів не вирізнявся. Гобліни накинулись на нього, скрутили, прив’язали до палиці й понесли. Перед цим ватажок змусив його випити якесь терпке й особливо гидке на смак зілля – ковтнувши, хлопець відчув, що його зв’язок із джерелом зник. Не такі вони вже й дурні, як про них думають…
* * *
Зеленовухі принесли його до свого селища. Там пахло погано обробленими козячими шкурами, з яких були зроблені юрти, гоблінським зеленим варевом, від якого Едіка хотілось кликати безупинно та від усієї душі, і ще всяким… неприємним. Обраного кинули до грубої дерев’яної клітки, лишивши руки й ноги зв’заними.
Всі спроби довести, що його не можна “стукать і в котел”, лишились без відповіді. Марті гарячково намагався придумати план втечі… Але придумати ніц не встиг.
Ззовні почувся якийсь гвалт, серед якого можна було вирізнити крики “шамана, шамана”. А потім дверцята відчинились, до клітки увійшов гоблін – і він був максимально несхожий на інших.
По-перше, він був дуже старим. За час свого перебування в цьому світі Марті бачив не так багато зеленовухих, але в цього за плечима явно був не один десяток (а може й сотня – хтозна, скільки вони живуть) прожитих років.
По-друге – при ходьбі його якось дивно похитувало. Приблизно так ходив Джонні Депп у “Піратах Карибського моря”. Можливу причину міг підказати запах, що йшов від дідка – пахло так, наче він з вечора добряче хильнув неякісної сивухи, а на ранок похмелився флакончиком старого совіцького одеколону.
І третє – це його одяг. На старому було щось типу футболки з дуже неякісної тканини, на якій було намальовано… Навіть важко в двох словах пояснити, що саме. Таке міг би намалювати тубілець з далекого острова, який вперше почув музику цивілізованого світу й побачив відповідну символіку на одязі, а потім вирішив, що це священні піснеспіви та ритуальні символи білих людей – і вирішив відтворити його у своєрідному карго-культі. Але відтворив усе й одразу, змішавши докупи творчість Ірини Федишин, симфонії Бетховена та пісні гурту Black Sabbath.
З-під одягу визирали якісь чи то амулети, чи обереги, на макітрі був головний убор з пір’я – але все й вполовину не виглядало так крінжово, як вищезгадане.
Але найголовніше – це очі. Вдома Марті полюбляв читати фентезі, і в книгах йому часто траплялись фрази на кшталт: “В його очах плескалось чисте незамутнене безумство”. Тепер він наживо узрів, як це виглядає.
– Мужик… – обережно промовив Обраний, коли минув перший шок від побаченого. – Ти хто? Слухай, відпусти мене! Я радник Темного Володаря, мене не можна їсти!
– А ти чого це такий борзий, чоловіче? – несподівано різко спитав гоблін. – Ти, власне, ким по життю крокуєш і з якого району? Тебе ще в баті з мамою і в планах не було, коли я вже справи на Троєщині рішав!
Важко сказати, від чого Марті офігів більше: від того, що старий говорив розбірливо, а не звичною для гоблінів ламаною говіркою – чи від почутого.
“Ти що, з нашого світу?” – хотів спитати він, та дід не дав йому й рота розтулити.
– І взагалі! Де ти був вісім років, коли бомбили Прайм-4? Коли я у лавах нашого славного космодесанту бився за Імператора та нашу Священну Терру!!!
Він пригрозив Обраному кулаком.
– У, ксенос поганий! Діди з вами воювали – і ми можемо повторити!
Слово “ксенос” у вустах зеленого й вухатого гобліна, звернене до людини, остаточно добило Марті. Все пережите ним за останні тижні прорвалось назовні у приступі неконтрольованого реготу.
– Іржеш, сєпар? – недобре зіщулився старий. – Ото я на тебе заявлю в Службу Божу – там з тобою аж бігом розберуться.
Останні слова трохи привели Марті до тями.
– Слухай, мужик, – промовив він, відсміявшись. – В тебе що, глюки?
Очі гобліна раптом прояснились – тепер це був погляд не навіженого, а старої мудрої істоти з багатосотрічним досвідом за плечима.
– Це не глюки, – вагомо відповів він, – а священні видіння астралу, що їх дарували мені духи пращурів! І я тобі не “мужик”, а Великий Шаман Кві-Гол Джун, милістю предків – лідер усього Зеленого Народу.
– Як? Квай-Гон Джин? – поцікавився Марті, почувши, як йому здалось, знайоме ім’я.
– Ні! – з натиском відповів старий. – Кві-Гол-Джун! Але твій варіант мені теж подобається… – божевільні вогники знов засяяли в його очах, – юний падаване! Най прибуде з тобою Сила! І най прибуде вона на третю…
– Чекай, чекай! – відчайдушно заволав Обраний. – Повернись в реальність… Великий Шамане! Мені треба до Смертограду! Володар мене либонь вже шукає!
– Ну й чого ти оце репетуєш? – спокійно запитав шаман. – Я в курсі, куди тобі там потрібно – духи сказали. Але допомогти не можу! Ваш Володар мені особисто заборонив наближатись до столиці… Навіть не знаю, чого? Дивний він якийсь. А мої гобліни… як би це сказати… трохи тупуваті. Вони не зможуть одночасно запам’ятати те, куди тебе треба доправити і те, що тебе не можна дорогою з’їсти. Ну а сам ти, – він тицьнув в Обраного пальцем, – не дійдеш. Треба чекати, поки Кхирдик зможе знов нормально ходити – тоді, може, з ним вирушиш…
– То, може, хоч розв’яжеш? – сумно попросив Марті.
– А чом би й ні? – шаман махнув рукою – і мотузки розв’язались самі. – Ходімо, пацан. Покажу тобі свою халупу! А то ці сцикуни бояться й на бластерний постріл до моєї юрти підійти.
