Спочатку:
На сторінку книги
До ритуального покою у дальньому кінці північного крила ніколи не заходив ніхто, окрім чинного Повелителя. Та ніхто б і не зміг – фамільні сторожові закляття спопелили б нахабу ще на порозі.
Темний Володар сидів у позі лотоса в центрі закличного кола. Сапфіровий плащ вільно стелився підлогою, маска на обличчі відображала вираз глибокої втоми.
Повітря навкруг коливалось, і поступово з нього виникали напівпрозорі червоні силуети – духи його пращурів. На відміну від нащадка, з відкритими обличчями – адже в посмерті всі маски знімаються.
Батько. Дід. Прадід. Прапрадід. І так далі…
В роду Повелителів завжди народжувалась лише одна дитина. Син. Це правило було закріплене цілим комплексом родових заклять. Коли приходив час, хлопчик приймав титул Володаря, зрікався свого імені та назавжди ховав обличчя під маскою, віднині зобов’язуючись служити лиш одній меті – нести у навколишній світ Темряву та сіяти Зло.
Іноді, правда, закони світобудови нагадували, що їм жодна магія не указ – і тоді, в якості винятку, дівчатка народжувались теж. Як, наприклад, двоюрідна бабуся Ельвіра. Певний час вона обіймала посаду Головної Відьми і встигла так збаламутити все королівство, що його мешканці воліли піти в черговий похід на світлих, тільки б менше часу проводити поруч із цією скандалісткою.
– Любий нащадку, – батько, кремезний та кудлатий, як і за життя, суворо склав на грудях руки, – ми занепокоєні.
– Більш того – ми глибоко стурбовані, – в тон йому додав дід.
– Ти не виконуєш велику місію, покладену на наш рід, – холодно промовив прадід. – Ти не чиниш Зла! Невдовзі воно може зовсім зникнути з цього світу.
– Неправда, – не погодився Володар. – Я постійно чиню зло.
– Ага, ми бачимо, – саркастично хмикнув дід. – Ти навіть трон змінив! Замість чудового магічного п’єдесталу з темного оніксу – крісло якесь, з м’якою спинкою… Наче в того світляка зніженого! А що це на тобі за одяг? Що за піжонський плащ? Де Шати Смерті? Де Скіпетр Жаху?
– Шати та Скіпетр – це бойові артефакти. Носити їх постійно – незручно, нефункціонально й не має сенсу.
– Повелитель Темряви має бути зловісним та жахливим, а не… функціональним! Темні Боги, слово-то яке вигадав!
– Ну що вам ще не так? – змучено спитав Володар. – Я вже оголосив війну світлим. Напав на їхні землі. Навіть завдав їм збитків!
– Оце ти звеш війною? – саркастично здійняв брови дід. – Це не війна, це навіть не війнонька… Це, вибач, всратись і не підтертися! От за моїх часів були війни… Простір плавився від бойових чарів, в небі літали дракони…
– Стій, сину мій, – зупинив його прадід. – Не час для спогадів, – після чого схилився до Повелителя, його голос набув вкрадливих та застережливих відтінків. – Ти ганьбиш наш величний рід. Якщо так триватиме й далі – доведеться вжити заходів. Згадай, хто ти є! Твори Зло!
Володар підняв на нього очі. Протяжно зітхнув.
– Якщо я відкрию вашу кімнату, куди вже три сотні років ніхто не заходив, і розіб’ю ваше улюблене горнятко – це буде достатньо злий вчинок?
– Не смій, негіднику! – звереснув старий. – Прокляну!
– Я захищений від проклять, – глузливо зауважив Повелитель. – Ваша ж фамільна магія мене від них і захищає. Тому – ні, не проклянете.
– Ти граєшся з вогнем, онучку! – загрозливо промовив дід. – Якщо гадаєш, що у посмерті ми безсилі, то…
– Та відчепіться ви від хлопця! – вклинився в розмову сварливий жіночий голос. – Йому й без вас тяжко.
Серед червоних фігур раптом з’явилась ще одна – дух вельми літньої, але по-своєму привабливої жінки, міцно збитої та з довгим світлим волоссям.
– Двоюрідна бабусю Ельвіро? – непідробно здивувався Повелитель. – А ви тут звідки?
– Дійсно, чого приперлась, карга? – сварливо промовив дід. – Ми тут справи державної важливості вирішуємо.
– Пащеку закрий старе дурло, бо за “каргу” зараз отримаєш! – очі жінки недобре блиснули, а в руці з’явилась примарна пательня. – Чи гадаєш, як ти привид, то й боляче вже не буде? І ще раз кажу – відчепіться від нього. Він і так робить все, що може.
– Поясни, доню? – з непідробною цікавістю спитав дух прадіда, запустивши пальці в густу сиву бороду.
– Він намагається зберегти бодай якісь залишки Темного Королівства. Яке ви, дурбаї бараноголові, виснажили у нескінченних війнах та набігах! Якби так тривало ще десяток-другий років – держави б не стало. От тоді Зло дійсно зникло б зі світу, як ви любите казати, батьку!
– Гаразд, – замислено відповів старий. – Ми ще повернемось до цієї розмови. Бо так, як зараз – не годиться! – він ляснув в долоні, і духи почали один за одним зникати. Згодом згасло й закличне коло.
Тяжко зітхнувши, Володар звівся на ноги. І лиш тоді усвідомив, що хтось вже давненько тарабанить у двері.
– Ваша Величносте! – на порозі стояв украй схвильований гоблін-слуга. – Прибути делегація світлих! Вимагати пояснення.
– Та що ж за день такий сьогодні, – з досадою промовив Повелитель. – Гаразд. Підготуйте тронну залу, я буду за кілька хвилин.
