Спочатку:
На сторінку книги
Був сонячний день, вітерець злегка хитав високі степові трави, і, як сказав би хто-небудь романтично налаштований – ніщо не віщувало біди.
Окрім двох армій, що вишикувались у полі одна навпроти одної.
Стрункими лавами стояла піхота. Королівські мечники та списоносці, гноми з арбалетами та сокирами. Навпроти них – збірна солянка: нежить, гобліни, лісові тролі, перевертні та люди з Темного Королівства.
За піхотними лавами – кіннота. Знову гобліни – верхи на вовках, кілька лицарів смерті на своїх кістяних скакунах та Чорні Вершники – люди у глухих чорних обладунках і на чорних конях.
З того боку – лицарська кавалерія де Вольта. Правда, цього разу без самого де Вольта: у бійці з крижаним тролем в південних льодовиках барон таки отримав поранення, яке не могла звести цілительська магія, і тепер відновлювався, натомість командував його заступник.
По флангах – лучники: світлі ельфи та їх темні “брати”.
Осібно у лавах світлого війська стояли загони Ордену Порядку – паладини в сяючих білизною й золотом обладунках та інквізитори у своїх білосніжних плащах. Угорі ширяли тендітні крилаті фігурки – феї Всеблагого Двору.
Їхніх темних “сестер” цього разу не було. Темний Рій – незалежний, і не підкоряється Володарю. Звісно, якби він попросив – Принцеса б не відмовила у допомозі, але це поки відправиш гінця з листом, поки надійде відповідь, поки власне феї прибудуть… На це не було часу.
В цілому – ситуація була не на користь Зла. А ще, згідно розвідданих, світлі десь віднайшли Великий Артефакт. Про це повідомили відправлені Мордехаєм привиди-шпигуни – якраз перед тим, як їх всіх виявили та знищили інквізитори.
Перед великою битвою заведено проводити перемовини – і зараз дві групи істот стояли одна навпроти одної посеред поля.
Зі світлого боку – герцог Оранський, магістр Ефсебіус та, несподівано, Роллінгпіс. При інших розкладах герцог зробив би все, аби цього селюка тут не було – але проти слова Його Величності не попреш, до того ж, тепер авантюрист неочікувано став хранителем Великого Артефакту – і без нього було не обійтись.
Їх охороняли кілька королівських мечників – про всяк випадок.
З темного боку було лише двоє: Марті і Мордехай. Без охорони. Лицарю смерті вона не потрібна – у прямій сутичці він один вартий десятка.
– Бачу, лорде Мордехай, – глузливо промовив герцог, – цього разу ви не стали тікати. Тож ми нарешті побачимо, хто з нас справжній полководець.
– Звісно, Ваша Світлосте, – в тон йому відповів некролицар. – Коли вже вам так кортить пограти в солдатики – сьогодні ви отримаєте свою партію.
Оранський стиснув губи.
– Знаю, що ви відмовитесь – та, згідно правил, маю запропонувати вам скласти зброю, поки ще не пізно. Нас більше, і в нас є Великий Артефакт, тож у вас жодного шансу.
– А як же ми тоді визначимо, хто з нас справжній полководець? – вогники в очах Мордехая звузились, символізуючи бешкетну посмішку. – Ми все-таки спробуємо.
Герцог нічого не відповів.
– Що ж ти наробив, мій нерадивий учню? – Ефсебіус зміряв Марті сумним поглядом. – Ти був покликаний у цей світ, аби захищати справу Світла й міг досягти небачених вершин…
– Я й так досяг, – весело відповів Обраний. – І, до речі, я не просив мене прикликати.
– Що ж, – зітхнув магістр, – тим гірше для тебе.
– Як кажуть у моєму світі – “побацим-побацим”!
– Я тобі сраку надеру, – пообіцяв Роллінгпіс, стискаючи руків’я меча.
– Обломишся, нубас, – поблажливо відповів Марті.
– Я не знаю, що означає це слово – але це, мабуть, щось образливе, і ти за нього відповіси.
– Припиніть собачитися, наче базарні баби, – цідячи кожне слово крізь зуби, промовив Оранський. – Мордехаю, пропоную востаннє: здавайтесь. Його Величність надішле посланця до вашого Володаря, аби обговорити умови капітуляції, і зайва кров не буде пролита.
Лицар смерті хотів щось відповісти, та Марті випередив його.
– У нашому світі є один народ – вони звуться італійцями. Знаєте, як вони кажуть? – він набрав повні груди повітря і вигукнув: – СОСАНТО ПІСО!
Герцог зблід. І без того рум’яне обличчя Роллінгпіса почервоніло ще сильніше. Ефсебіус лише несхвально похитав головою.
– Вам кінець, – лаконічно мовив Оранський і розвернувся, даючи зрозуміти, що розмову завершено.
– Обраний, ти природжений дипломат, – замислено вимовив Мордехай, дивлячись услід світлим. – Ходімо, веселощі от-от почнуться.
