Спочатку:
На сторінку книги
Вторгнення у Світлі Землі відбувалось строго за графіком.
Військо Зла було поділене на угруповання за напрямками. Кожен напрямок мав свого командувача, якому максимально чітко були доведені його бойові задачі.
Групою армій “Північ” командував вовк-перевертень Джейкобсон на прізвисько Дай Лапу. Прізвисько, щоправда, він отримав не так давно, і віч-на-віч його так ніхто кликати не насмілювався – вервольф вирізнявся з-поміж своїх одноплемінників геть не нордичним характером, а, навпаки, мав норов різкий та запальний і міг, в разі чого, зацідити в пику. Та не просто так, а кігтями.
Групу армій “Центр” очолював лицар смерті Мордехай… Ну і так далі.
* * *
Загін демонів атакував невеличке людське селище. З потойбічними завиваннями, свистом та улюлюканням поріддя Пекла носились вулицями, трощили все, що траплялось під руку, зривали повішені на плетених парканах баняки і, весело гигочучи, розбивали їх собі об голови.
Ніхто не чинив їм опору. Ледь завидівши нападників на горизонті, всі мешканці втекли до найближчого лісу.
Вищий демон Архігронд неспішно просувався головною вулицею села. Він наче уособлював саме Зло – величезний зріст, шипи на плечах, очі світять темним вогнем, на голові замість волосся – клубок отруйних змій, чиї голови з цікавістю роззирались навкруги, а в руці – велетенський фламберг, чиє лезо палало вогнем Безодні.
– Тремтіть, смертні! Зло прийшло у цей світ, – з пекельним реготом демон махав своїм страхітливим знаряддям.
Ось він розтрощив паркан. Перекинув залишений кимось посеред дороги віз – ще й копнув наостанок, негідник такий. Зрубав ні в чому не винну яблуньку. Жахливе діяння, що заслуговує на осуд та щире обурення!
До будинків, правда, не вдирався і не чіпав їх взагалі.
– Нудно, – заявив, вкладаючи меча до піхов. – Сержанте!
– Так, Ваша Пекельносте? – підскочивши, демон-сержант схилився перед вищим у запопадливому поклоні.
– Коли вже обід?
– Вибачте, командире, – трохи винуватим голосом промовив молодший демон, – польова кухня ще не розгорнута.
– ЩООО?!! – ніздрі Архігронда роздулись від гніву. – Ви чим там займаєтесь, ледарі? Чи, може, назад до Пекла захотіли? Будете там сидіти, ніц не робити й длубатися у… носі. Все, як ви любите! От тільки, – він нахилився до підлеглого, зловісно посміхаючись, – у Пеклі бойових не платять! Будете сидіти на голодному пайку з найнікчемніших душ – шахраїв, альфонсів, дрібних злодюжок та… як їх там… працівників кол-центрів. Тих, яким нормальні демони користуються лиш в якості туалетного паперу.
– Ні, пане! – злякано підскочив сержант. – Не треба назад до Пекла! Я зараз же віддам усі необхідні накази, – й прожогом метнувся геть.
Архігронд випростався. Окинув поглядом розгромлене село (принаймні, воно таким виглядало). З насолодою втягнув свіже, але з присмаком димку (демони підпалили винний погріб – після того, як вижлуктили весь його вміст) повітря.
– Люблю дисципліну, – промовив з насолодою.
* * *
Сховавшись у хащах, селяни з жахом спостерігали за слугами Зла, що хазяйнували в їхніх домівках. Родина – батько, мати й донька років семи – сиділа вкупі, обійнявшись.
– Чому вони не женуться за нами? – тихо спитала дівчинка.
– Не знаю, доню, – так сам пошепки відповів чоловік. – Але так триває вже кілька років. Вони приходять, наводять гвалт – а потім йдуть геть. Хто його знає, що в цих темних у голові?
