Спочатку:
На сторінку книги
Лицар смерті Крук швидким кроком йшов коридорами східного крила Похмурої Цитаделі. Східне крило було повністю відведене для некромантів та їхньої діяльності: тут були, зокрема, полігони, де юні (або не дуже) адепти Смерті могли працювати з магією й тестувати своїх “підопічних”.
На відміну від нижчої нежиті, лицарі смерті мали обмежену свідомість і навіть могли відчувати емоції. Тож картина, яку вгледів Крук, вийшовши на тренувальний плац, йому вельми не сподобалась.
Свіжопідняті скелети, що мали відпрацьовувати комплекс вправ зі зброєю, натомість хаотично тинялись плацом, стояли на місці або й взагалі займались бозна чим. Один силився відірвати свою черепушку (але зв’язуюче закляття не давало того зробити), інший взагалі вирішив, що він не скелет, а примара і намагався пройти крізь стіну. В результаті – вперся в неї лобом і тупцяв на місці.
– Це що таке? – обурено вигукнув Крук, завидівши такий гармидер у лавах ввіреного особового складу. – Негайно повернутись до тренувань!
Скелети відповіли незрозумілим клацанням і продовжили робити те, що й робили.
– Хмм… – використовуючи обмежені можливості вбудованого магічного ядра, лицар переглянув магічний спектр, і побачене його неабияк вразило.
Базове управляюче ядро, що мало забезпечувати керування підрозділом, було геть розладжене; замість геометрично правильного контура, характерного для більшості некромантських плетінь, зараз воно являло собою безладне переплетення мана-ліній, серед якого подекуди вгадувались квіти, зірки і ще одній Сірій Леді відомо що.
– Що за дурня? – здивувався Крук. – Де в біса некромайстер Рінго?
* * *
Некромайстер Рінго, як і випливало з його титулу, був некромантом. Навіть не так: головним некромантом Темного Королівства! Він вірно служив Смерті і Темному Володарю майже все своє свідоме життя і навіть більше. Позаяк шановний некромайстер давно вже відкинув тлінну людську оболонку та перейшов у форму ліча.
За цей час він досяг неабияких висот у некромантії. Саме йому належала ідея відбирати серед зомбі та скелетів особливо вдалі екземпляри та, використовуючи спеціальний комплекс заклинань та рештки ефірного тіла, перетворювати їх на лицарів смерті – вищу нежить, що мала обмежену здатність до самоусвідомлення, здатність самостійно приймати рішення та командувати нижчими. Саме він винайшов магічну конструкцію під назвою Базове Управляюче Системне Ядро (скорочено БУСЯ), що дозволяла групі немертвих діяти автономно, без прямого керування з боку некроманта. Рінго взагалі можна було сміливо вважати одним з батьків-засновників сучасної некронауки.
Та є в світі речі, непідвладні навіть геніям. Вже третій день вельмишановний некромайстер не виходив зі своїх покоїв, і душа його перебувала в абсолютному роздраї.
Дехто стверджує, що нежиті невластиві емоції. І це велика помилка! Бо спеціалістами в галузі магії та емпатії давно доведено: здатність мати емоції та почуття не зав’язана виключно на наявність в істоти біологічного мозку. Це – властивість душі. А душа в шановного некромайстра була на місці – хоч і не в фізичному тілі, а у філактерії.
Визнаний геній магії Смерті став жертвою почуття, що не знає меж та кордонів – і якому, як виявилось, підвладний навіть той, хто вже давно перетнув поріг життя.
– Н-некромайстре? – гоблін-вартовий боязко зазирнув усередину. – Його Величність викликати вас до себе. Що моя передати Володар?
Гоблін дуже боявся немертвих. А конкретно Рінго лякав його буквально до всрачки. Але виду не подавав: колись представникам його племені, за особливі заслуги перед Володарем, була дарована честь обіймати посади у палацовій варті, і зеленовухий не смів ганьбити одноплемінників.
– Передай Володарю, – беземоційно відповів некромант, – що я за хвилину буду.
* * *
Темний Володар розслаблено сидів на троні. Оксамитовий плащ сапфірового кольору вільно спадав донизу. На обличчі, як і завжди, була чорна маска у формі черепа, що її ніколи не знімав – це була частина системи магічних клятв, що підтверджували його право на владу. “Такий шлях” – казав колись батько, передаючи йому королівство у спадок. А тому колись те саме казав дід, йому – прадід і так далі.
Маска могла передавати емоції носія – і зараз вона відображала нудьгу та легке роздратування.
Рінго повільно вплив до тронної зали. Не увійшов, а саме вплив – позаяк лічі пересувались за допомогою левітації, зависаючи десь в дюймі над поверхнею. Це набагато зручніше, ніж ускладнювати закляття, що керує тілом, аби мати можливість повноцінно рухати кістяними ногами. Та й фізична оболонка так зношується менше…
Брунатний плащ з вишитими зеленими рунами повільно коливався у повітрі.
– Ваша Величносте… – злегка вклонившись, некромайстер спрямував на повелителя погляд тьмяно сяючих зеленим вогнем зіниць, – ви кликали.
– Так, шановний некромайстре, – Володар трохи змінив позу, склав руки на грудях. – Мешканці східного крила скаржаться. Керівні заклинання для нижчих немертвих не працюють і виглядають складеними вкрай невірно… – він схилився вперед, стишивши голос. – Мені не віриться в це, старий соратнику… Але невже ти втратив хватку?
– Пробачте, Повелителю, – так само тихо відповів ліч. – В мене виникли… певні проблеми. Ментального характеру. Які заважають мені зосередитись на роботі.
– Які проблеми?
На кілька митей запанувало мовчання.
– Рінго… Ти можеш говорити відверто. З поваги до твоїх заслуг перед Злом я готовий тебе уважно вислухати.
– За усією сукупністю ознак… Можна зробити однозначний висновок, мій Володарю… – некромант кілька секунд збирався з духом, перш ніж вимовити наступну фразу. – Що я закохався.
Володар знову змінив позу. Пальці затягнутих у темні рукавички долонь зосереджено барабанили по бильцях трону, а маска – відображала крайню ступінь здивування.
– Але ж ти – ліч.
Рінго, як вже згадувалось, був майстром своєї справи, тож заклинання, що забезпечували існування його посмертної форми, працювали ідеально. Він ніколи не розсипався на окремі кістки – навіть від магічного перевантаження, якого при його роботі уникнути було майже неможливо. А голосове закляття, з допомогою якого він спілкувався, майстерно передавало всі емоції свого власника. І зараз в цьому голосі звучала щира образа.
– То й що? Якщо ліч – то й не людина вже?
Володар мудро не став зауважувати, що технічно, взагалі-то, давно не людина.
– До того ж, – продовжив Рінго, – давно вже доведено, що нам доступні більшість відчуттів, властивих живим. Десь, може, в меншій мірі, але…
– Гаразд, – кивнув Володар, – я зрозумів. Просто не думав, що таке можливо, – схиливши голову набік, він примружив одне око. – І хто ж ця щасливиця?
Остання фраза містила неабияку долю іронії – та на цей раз Рінго не образився.
– Елідія, – замріяно й трохи скрушно відповів він. – Головна Відьма.
– Чудовий вибір, – промовив Володар. – Хоча й, зізнаюсь, несподіваний. І що плануєш з цим робити?
– Чесно кажучи… про це я хотів порадитися з вами, Ваша Величносте, – зізнався некромайстер. – Бо я, мушу вам зізнатись, у повному шоці й розгубленості.
– Невдалого ти обрав порадника, – саркастично всміхнувся Повелитель. – І взагалі, нащо це тобі? Ти ж прожив ціле життя. У немертвих – ідеальна пам’ять. Невже ти забув, як поводитися з жінками?
– То було давно, – гірко відповів Рінго. – Тоді я був живим, привабливим, сповненим сил. А зараз я, попри всі свої вміння – лиш купка кісток. А вона така… така… – він зам’явся, намагаючись підібрати потрібні слова.
– Вона така, – погодився Володар. – Тоді чому б тобі не поговорити з кимось із її сестер? Ковен великий. Відьми більше за будь-кого знають про свою лідерку, її смаки, вподобання…
– Та ви що! – жахнувся некромант. – То ж справжнє зміїне кубло! Вони точно мені такого нарадять, що й мене поставить у незручне становище, і зашкодить моїй Лідочці.
Маска Володаря не відображала в цей момент жодних емоцій – але якби Рінго насмілився просканувати його ауру, то побачив би, що Повелитель Зла з останніх сил намагається стримати напад істеричного реготу.
Лідочка.
Якби Головна Відьма Темних Земель почула, як шановний некромайстер її щойно назвав – мабуть, не пошкодувала б сил, щоб упокоїти його. А потім знайшла б філактерію і зажбурнула до вулкану. Або взагалі десь у Світлих Землях викинула…
Ця може.
– Гаразд! – Володар рішуче ляснув долонею по підлокітнику трона. – Спробую тобі допомогти. Я, може, й не дуже добре знаю Елідію у повсякденності – але точно знаю, що вона доклала неабияких зусиль, аби стати тією, ким вона є. Зілля та ритуали – одні з її головних пристрастей. І магія – у всіх її проявах. А ти – безперечно, один з найздібніших магів у світі. От і спробуй її зацікавити… Розкажи їй про свій підхід до створення плетінь, про оптимізацію витрат енергії. Поцікався, як вона це робить… Запропонуй поділитися досвідом, врешті-решт. А далі вже – за обставинами…
– Дякую, Ваша Величносте, – з щирою радістю в голосі промовив Рінго. – Тоді, з вашого дозволу, я піду.
– Йди, – кивнув Володар. – І наведи лад у своїй магії… Якщо світлі про таке дізнаються – кепкуватимуть з нас до скону віків. А мені воно не треба. Втямив?
– Слухаюсь, Повелителю!
* * *
Головна Відьма Сутінкового Ковену була темною ельфійкою. І повне її ім’я було Елідіаннарітаніель. Але більшості смертних було напрочуд важко його вимовити – тож зазвичай скорочували до Елідії. Аж ніяк, звичайно, не до “Лідочки” чи інших фамільярностей… За таке можна було отримати смертне прокляття або отруту в їжу – причому таку, що жодними засобами не виявлялась.
Темні ельфи хоч і схожі на своїх світлих “родичів” – проте особливою красою, на відміну від них, не вирізняються. Що чоловіки, що жінки. Різкі вуглуваті риси обличчя та червоні очі немов натякають, що вся їхня раса метафізично віддана Злу.
А от Елідія була винятком. Вона мала невластиву більшості її “сестер” грацію, напрочуд м’які риси обличчя і… нетипові блакитні очі, що доповнювали й підкреслювали все перераховане вище.
Злі язики свого часу подейкували, що вона народилася з відхиленням. Або й взагалі була напівкровкою, і матуся нагуляла її з кимось зі світлих…
Але згодом зі злими язиками раптом почали траплятись усякі оказії. Той впав зі сходів – звичайно ж, не просто так, а зламавши в результаті шию. Той пішов прогулятися парком у внутрішньому дворі Цитаделі – та й втопився у ставку. Ставок там, звичайно, непростий, але й лізти до нього у тверезому розумі ніхто не стане. Третій взагалі… впав у нужник. А каналізація тягнулась далеченько – аж у місцеві підземні лабіринти, де жили лиш смердючі мурлоки. Жодна інша жива істота не змогла б пережити непередавану суміш запахів, що панувала там (і одним викликом Едіка тут би не обійшлось).
Після цього плітки якось самі собою припинилися.
Коротше – небезпечною була новоспечена Головна Відьма, але водночас дуже гарною, і мала гострий розум. Не дивно, що в серцях багатьох живих істот вона лишила незабутній слід.
І не лише живих, як виявилось.
* * *
Парк у внутрішньому дворі Цитаделі був на вигляд дуже милим і затишним… Проте лиш на вигляд. Так, магічні рослини були дуже гарними, а у темряві деякі з них сяяли усіма кольорами веселки. Так, тут можна було побачити рідкісних та незвичайних істот, зібраних, мабуть, з усіх куточків світу.
Але ще тут було смертельно небезпечно. Навіть невинний на перший погляд кущик міг би раптово відростити отруйні шипи, заграбастати вас гілками… Та й, в принципі, усе.
Придворні маги, відьми та алхіміки часом ходили сюди у пошуках інгредієнтів – завжди маючи напоготові зброю та захисні плетіння. Палацова варта до парку не заходила – аби запобігти втратам серед особового складу.
Рінго та Елідія сиділи на ослінчику під хижим деревом. Будь-ким іншим рослина вже спробувала б пообідати – але аури цих двох лякали її настільки, що екземпляр агресивної флори вирішив прикинутися звичайним нешкідливим деревцем.
Він був у своєму незмінному плащі. Вона – у традиційній для темних ельфів темній шовковій сукні з червоною вишивкою.
– І от таким чином, – натхненно розповідав ліч, – можна створити конструкцію сьомого порядку. Для цього до стандартного контуру плетіння треба додати стабілізуючу форму Парацельса-Фаренгейта і з’єднати їх кристалічною решіткою граничної ступені зв’язаності. Але для таких маніпуляцій необхідно володіти п’ятивимірним аурним баченням… – його тон змінився на зацікавлений. – Ти ж, як я розумію, це вже вмієш?
– Я не так давно розвинула свій магічний зір до шестивимірного! – з ноткою гордості відповіла ельфійка. – Слухай, а ти такий цікавий, виявляється. Але годі про чари! Розкажи щось про своє минуле життя… Ну, коли ти ще був людиною.
– Гм… – задумався Рінго. – Більшість свого плотського життя я був некромантом і служив нашому Володарю. Власне, з тих часів нічого особливо й не змінилось…
– Нууу! – відьма капризно надула губки. – Не від самого ж народження ти цим займався? В тебе мало бути дитинство, юність… Я знаю, що в немертвих ідеальна пам’ять. Давай, розповідай!
Некромайстер на кілька секунд замислився. А потім – зелені вогники в його очницях звузились, зображаючи бешкетне підморгування.
– Гаразд, слухай. Якось, коли я ще був юним недосвідченим аколітом, я поцупив у вчителя ключ від лабораторії…
Елідія, підперши голову долонею та пильно дивлячись на співрозмовника яскравими блакитними очима, уважно слухала. Час від часу невимушеним жестом поправляючи неслухняне світле волосся.
Навіть Смерть не стане на заваді справжнім почуттям!
