Спочатку:
На сторінку книги
– Володарю? – вухата макітра гобліна-вартового несміливо просунулась у двері кабінету. – Дозволяти входити?
– Заходь, – махнув рукою Повелитель, відволікаючись від перегляду паперів. – Що там таке?
– Прибути делегація…
– Знову світлі? – іронічно здійняв брову Володар. Ну, точніше, це зробила його маска, повторюючи рух свого власника. – Ми ж їм ніби все дохідливо пояснили.
Дійсно, у світлої делегації не було причин повертатись. Всі питання були закриті (не рахуючи туманно кинутого наприкінці інквізитором “це ще не кінець”), і навіть розмір контрибуції був детально обговорений в особистому листуванні між Едмундом і скарбником Світлого Королівства – віконтом де Фарадом. Кажуть, після спілкування зі своїм немертвим “колегою” шановний віконт рвав собі волосся навіть в тих місцях, де в нормальних людей воно не росте… Втім, хіба нормальна людина піде працювати у сфері фінансів?
– Ні, не світлі, – гоблін мотнув головою. – Прибути шановані представники міська громада Смертоград. Вимагати особиста аудієнція!
– Що, одразу всі? – Володар знову здійняв брову, цього разу – здивовано.
– Нууу… Так. Але наша поки що їхня не пускати!
Володар зітхнув.
– Ведіть до тронної зали.
– Що, всіх? – здивувався тепер вже гоблін.
– Та що вже там… Веди всіх. Я буду за кілька хвилин. І ще… Знайди лорда Мордехая та леді Елідіаннарітаніель. Хай теж будуть присутніми.
* * *
Делегація містян була не такою вже й великою. Кілька представників Торгової гільдії – переважно люди й гобліни. Темний ельф Волдар Чорнолист – голова збіднілого, але дуже шляхетного роду. І представник немертвої частини населення – вампір Ебрахам з шанованого клану фон Блейдів.
Осібно стояла пухкенька жіночка з заплетеним у дві важкі коси рудим волоссям – дружина булочника, здається. Куди подівся сам булочник – питання відкрите.
Перетнувши залу, Володар легким невимушеним кроком всівся на трон, вмощуючись якнайзручніше. Мордехай та Елідія незворушно стояли обіч. Цього разу він знову запросив до участі їх – бо саме ці двоє наразі були нічим особливим не зайняті.
Ну, тобто як не зайняті… Елідія, взагалі-то, була. “Мій Рінжик саме закінчив розробку нового закляття і хотів показати мені, це ж так цікаво!”. Та воля Повелителя – непорушна.
Едмунд також був присутній – його участь могла знадобитися.
Влаштувавшись так, щоб бачити всіх прибулих, Володар поблажливо махнув рукою.
– Я вас слухаю, шановні громадяни.
– Ваша Величносте! – віконт фон Гобсек, голова торговців, виступив вперед, похитуючи солідним пузцем, та злегка влонився. Наскільки дозволяло пузце. – Перш за все – ми безмежно раді, що ви згодились приділити нам увагу. Нехай Темрява буде благосклонною…
– Коротше.
– Як скажете, Повелителю. Отож, з усією повагою і жодним чином не бажаючи образити…
– Ще коротше, – краєчки губ на масці Володаря смикнулись вгору у ледь вловимій усмішці.
– Як скажете, Ваша Величносте, – схилив голову фон Гобсек. – Якщо коротко… То ми хотіли б поговорити про податки. Точніше – про їх зниження. Часи нині тяжкі, і багато з нас давно працюють собі у збиток… Дехто з шановного купецтва, зізнаюсь, вже подумує про закриття своєї справи.
– Чекайте, – спохмурнів Володар. – Ці податки введені ще моїм батьком. І з того часу ніхто чомусь не скаржився!
– Ну, так… – якось невпевнено відповів купець. – Але, розумієте… це було тоді, і…
– Дозвольте, я допоможу, Повелителю? – м’яко всміхнулась Елідія. – Вони просто боялись звернутися з цим до тодішнього Володаря. Бо він би просто наказав відрубати їм голови, а тіла – викинути голодним вурдалакам. Так, торговцю?
– Ну… – остаточно знітився товстун. – Не те щоб ми боялись…
– Та засцяли вони, до бабки не ходи! – громоподібно промовив Архігронд, входячи до приміщення. Луна від його важких кроків відбивалась від стін, змії на голові – з цікавістю роздивлялись навколо.
– Не зрозумів?... – здивовано протягнув Володар.
– Пробачте, мій Повелителю! – вийшовши у центр зали, демон різко бухнувся на одне коліно. Мармурова підлога здригнулась і, здається, тріснула. – Винен! Я не встиг попередити вас про своє відбуття – мав термінові справи вдома… Сукуби збунтувались. Умови роботи в борделях їм не подобаються, уявляєте?
– Ясно, – кивнув правитель. – Можеш йти. І подумай, будь ласка, про якусь меншу форму… Або можливість перевтілення в людину. Надто витратно ремонтувати Цитадель після кожного твого візиту.
– Повелителю! – здається, навіть змії на голові вищого обурились. – Але ж це ганьба!
– Ну, тоді попрошу Едмунда підрахувати збитки…
– Все-все, я зрозумів! – дав задню демон. – Обіцяю подумати, – звівшись на ноги, він швидко закрокував до виходу.
– Архігронде! – гукнув Володар, коли той був вже на порозі.
– Так, пане?
– Проблему-то вирішив?
– Ображаєте, Повелителю! – демон широко посміхнувся своєю неосяжною пащекою. – Звичайно ж, вирішив. З усіма одночасно! – і вийшов геть.
– Повелителю… – несміливо промовив фон Гобсек, щойно за інферналом зачинились двері. – То що стосовно…
– Врегулюємо це питання, – Володар зробив заспокійливий жест рукою. – Позаяк посада міністра фінансів досі вакантна… Ну, з того часу, коли останній був страчений моїм дідом, а потім виявилось, що міністерська клятва зав’язана на його душу, яка у вигляді примари якось примудрилася втекти… То питання з податками обговорите, от, з ним, – він кивнув у бік Едмунда.
Привид з готовністю посміхнувся – воістину потойбічною посмішкою. Торговець зблід.
– Г-гаразд… Повелителю.
– З цим вирішили. Йдемо далі… Лорде Чорнолист, прошу.
– Ваша Величносте, – з гідністю промовив ельф, коротко вклонившись, – я наразі говорю не лише від свого імені, а від імені усього столичного дворянства. Ми уклінно просимо вас повпливати на ваших некромантів – аби вони перестали без дозволу тривожити спокій наших родичів, похованих у фамільних склепах.
– Вперше чую про це, – здивувався Володар. – Я ніколи не схвалював розорення фамільних гробниць. Хто віддав таке розпорядження?
– Я, – сухо та беземоційно відповів Мордехай. – Як командуючий групою армій “Центр”, яка майже повністю складається з немертвих. Ресурс наших некрополів та осуаріїв не безмежний, а втрати серед особового складу потрібно якось відновлювати.
– Надалі, – незадоволено промовив Повелитель, – попрошу подібне обговорювати зі мною! Поки що – без крайньої потреби забороняю. Давайте далі… От ви, лорде фон Блейд.
– Дякую, Ваша Величносте, – коротко прокашлявшись в кулак, Ебрахам ступив уперед. – Я до вас із вкрай серйозним питанням. Як представник вампірської громади, я хотів би обговорити умови служби Дітей Ночі у війську…
– Що, мамина царапинка, – у голосовому заклятті некролицаря пролунали такі знущальні інтонації, які й живим-то не завжди під силу, – не хочеш Батьківщину захищати? А ну як світлі нападуть? Інші он служать, і не скаржаться.
– Ваша іронія тут недоречна, лорде Мордехай! – обурився фон Блейд. – Ті “інші”, про яких ви говорите – це елементарна нежить, яка вміє лише діяти згідно заданих інструкцій. А ми – розумні, можемо відчувати… В нас є свої потреби!
– Навіть не думав, що така проблема може виникнути, – похитав головою Володар. – Мордехаю, можна якось вирішити це питання?
– Якщо буде на то Ваша воля, – відповів лицар смерті. – Але це потребує внесення змін до Статуту, узгодження на всіх рівнях і підписання багатьох документів, у тому числі магічних… Тож займе збіса часу.
– Гаразд. Тоді займись цим… одразу після того, як ми завершимо. Місіс Пратчетт… здається, лишились тільки ви. Маєте якісь скарги?
– О, так, Ваша Величносте! – сварливо промовила дружина булочника, що вже давно притупцювала ногою від нетерпіння. – Є в мене скарга. Ось на цих от кровосісів! – вона звинувально тицьнула пальцем в Ебрахама.
– Що?! Та як ти смієш, людська дівко…
– Я за “дівку” тобі зараз кусалки твої пообламую! І засуну просто в твій волохатий…
– Припинити сварку! – суворо промовив Володар, злегка натиснувши на присутніх аурою. – Лорде фон Блейд, люди – така ж частина Темного Королівства, як і ви. Місіс Пратчетт, давайте по суті.
– Так я ж по суті! – сердито вигукнула жінка. – Цієї ночі мого Джоника хтось майже усього випив. Лежить тепер, блідий, змарнілий, з ліжка не встає…
– Це не ми, – рішуче заявив Ебрахам. – Жоден фон Блейд ніколи не стане пити кров без дозволу. Та ще й якогось простолюдина…
– “Якісь простолюдини” годують половину міста, харя ти зубата! Поки деякі собі в трунах відпочивають, або вечірки свої сороміцькі влаштовують…
– Ніякі вони не сороміцькі, пані Пратчетт, – холодно всміхнувся вампір. – І взагалі, надмірному ханжеству у нашому просунутому темному суспільстві не місце.
– Досить! – Володар ляснув долонею по підлокітнику трона. – Питання моралі обговорите потім та деінде. Гаразд, лорде фон Блейд. Хай це не ваші… а як стосовно інших?
– Теж навряд чи, – впевнено промовив Ебрахам. – Вони ж собі не вороги. Скоріше всього, це якийсь гастролер з провінції…
– То знайдіть цього, – нахилившись вперед, Володар окремо виділив інтонацією останнє слово, – ГАСТРОЛЕРА! Це в ваших інтересах. Міська варта вам допоможе. Все, якщо питань більше немає – я вас не затримую, шановні…
– Зачекати, будь ласка,, моя Повелитель, – виступив вперед ще один з торговців – гоблін Кардак Золоте Вухо. – Моя теж мати скарга. Під час бойові дії пірати адмірал Зон-Джин пограбувати кілька наш корабель.
– Докази є? – зацікавлено промовив Володар.
– Які докази? Жоден корабель не повернутися.
– Ну, немає кораблів, – філософськи промовив Повелитель, – отже, немає й доказів.
