Спочатку:
На сторінку книги
Війни між Світлими й Темними землями траплялись не вперше. То темні нападали на світлих, то ті – на темних (мотивуючи це помстою та прагненням “очистити світ від скверни”). “Діди воювали”, – казали по обидва боки Великої Стіни, – “і ми можемо повторити”. І повторювали.
Традиційно, щоразу постраждала сторона висувала претензії. Але зазвичай це були письмові ноти протесту, витончено-обурливі та сповнені, в тій чи іншій мірі, завуальованих образ. А от такого, щоб світлі приперлися особисто – давненько вже ніхто не пам’ятав.
У складі делегації прибули барон де Ватт – уповноважений представник короля з надзвичайно важливих питань, Великий Інквізитор Огюст – від Ордену Порядку, магістр Ефсебіус – від Ради Магів і, несподівано, герцог Оранський. Всі четверо вищезгаданих панів були людьми, а ще була одна ельфійка – леді Леріанель, представниця Всеблагого Двору у Світлому Королівстві.
Від гномів не було нікого. Казали, буцімто Головному Майстру пропонували приєднатись до делегації, але він послав усіх в пішу еротичну прогулянку. “Що я там забув, в темнюків-то? В мене роботи повно. Добре б ще в них пиво нормальне було – так нема в них пива доброго, сцяки одні. Нічого мені там робити!”.
“Високу зустрічаючу сторону” представляли сам Володар (що розслаблено сидів на троні), Мордехай (як один з вищих армійських чинів) та Елідія, яка, в разі чого, мала захистити Повелителя від прокляття чи іншої капості з боку світлих. Звісно, він і сам міг би відбити будь-яке прокляття – але не годиться Владиці Зла самостійно займатись речами, які можна доручити підлеглим.
Ще один з присутніх перебував у нематеріальному стані. Це був Едмунд, головний скарбник Темного Королівства, і він був привидом.
Хто ж ще може бути настільки непідкупним та неупередженим? Навіть у фізично втіленої нежиті є свої потреби, особливо якщо говорити про вищих, що мають здатність до мислення – некролицарів, лічів, вампірів… Останні й узагалі занадто амбіційні. А примарам – ніц матеріального вже не треба.
Та й у фінансах (ще за життя) Едмунд дійсно петрав. Тому й був після смерті піднятий особисто некромайстром Рінго, прив’язаний до матеріального якоря у світі живих та урочисто призначений на нову посаду. Довічно.
– Слухайте мене, мерзенні покидьки й ниці прислужники Зла! – урочисто виголосив де Ватт. – Бо моїми вустами говорить сам король!
– Попрошу Вашу Милість утриматись від образ, – спокійно промовив Володар, злегка відпустивши свою ауру (яку він у таких випадках зазвичай тримав у згорнутому стані).
Гості зблідли, а маг з інквізитором почали спішно сплітати захисні закляття. Втім, Повелитель за мить згорнув ауру назад, і напруга спала.
– Кхммм… Гаразд, – продовжив барон. – Отож, ми прибули, аби висловити своє крайнє невдоволення вашими діями та немотивованими нападами на наших підданих! Наші міста лежать в руїнах, ріки крові пролито, а душі невинно вбитих волають про помсту!
– Здається, ви надто драматизуєте, – маска на обличчі Володаря лишалась беземоційною, проте в голосі відчувався легкий відтінок іронії. – Жодного населеного пункту не було повністю зруйновано. Жертви, звісно, були – але ми старались уникати зайвої жорстокості. І звідки вам знати, чого просять душі невинно вбитих? У вас же некромантія під забороною, чи я чогось не знаю?
– Це просто така фігура мови, – сердито промовив уповноважений представник. – Але це ще не все. Магістре?
– Так, Ваша Милосте, – поправивши окуляри, кивнув Ефсебіус. – Заміри мана-поля у прикордонній смузі показали значне зростання частки некроенергії та хаотичної мани. Це може призвести до хвороб сереб худоби, мутацій, самовільного підняття цвинтарів…
– Нічого такого, з цим не могли б упоратися студенти ваших розхвалених на весь світ магічних академій, – байдуже відказав Повелитель. – Звісно, – його тон став вкрадливим та відверто глузливим, – якщо ви не можете вирішити цю проблему самі – то відьми нашого Ковену готові надати вам потрібну кількість стабілізуючих артефактів… Так, леді Елідіаннарітаніель?
Елідія з готовністю кивнула, підтверджуючи його слова.
Де Ватт скривився, немов з’їв одразу ящик неспілих лимонів. Він чудово знав, що Його Величність нізащо не погодиться прийняти допомогу від темних. Тим більше, вони дійсно можуть впоратись самі… Та й студентам потрібна практика.
– Ви все одно не відвертитесь від ваших злодіянь! – войовничо настовбурчивши сиві вуса, вступив в розмову Огюст. – Ваші демони зруйнували кілька поселень поблизу південно-західного кордону! Знищено посіви та худобу, місцевим жителям завдано непоправних збитків! Чимало бідних селян зазнали знущань!
– Гм… – маска Володаря здивовано підняла брови. – А от з доповідей вищого демона Архігронда випливає прямо протилежне. Жодне село не було повністю зруйноване, а селяни взагалі не постраждали – нікого з них і пальцем не зачепили… Ну, тобто кігтем.
– Демонам властиво брехати, – зневажливо кинув Огюст.
– Але вони не брешуть мені! – багатозначно відповів Володар.
– Це не відміняє самого факту нападу! – сердито промовив інквізитор. – Як і свавілля у центральних містах. Ваші мертвяки…
– Не “мертвяки”, а військовослужбовці групи армій “Центр” Об’єднаних Збройних Сил Темряви! – раптово й напрочуд різко втрутився Мордехай. – Будьте так ласкаві висловлюватися згідно протоколу, Ваша Світоносносте… чи як вас там.
– Ну гаразд, – Огюст зі щирим подивом поглянув на аж занадто нахабну нежить. – Ваші… “військовослужбовці” вчинили у наших містах кривавий терор і лишили по собі смерть та розруху!
– Брехня, – спокійно відповів некролицар. – Я готовий надати спогади командирів наших підрозділів, у яких нічого зі згаданого вами немає. Можете залучити до перевірки мага-менталіста, який підтвердить, що це не підробка…
– Та яка різниця?! – заверещав де Ватт, втрачаючи, мабуть, терпіння. – Це був напад нежиті! Ви налякали людей та вчинили гармидер! Ви маєте виплатити конституцію!
– Що?
Темні нерозуміюче перезирнулись. Світлі – теж.
– Контрибуцію, дурбецало… – прошепотіла Елідія, ледь стримуючись, щоб не розсміятися вголос. Прошепотіла стиха, одними губами – але світла ельфійка, чий слух не поступався її темним “родичкам”, її таки почула. І – злегка всміхнулась.
Видно, між собою світлі теж не сильно ладнали.
Ефсебіус схилився до вуха барона, щось прошепотів. Де Ватт почервонів, мов буряк.
– Вибачте… Звичайно ж, я мав на увазі контрибуцію. Та ви маєте заплатити!
– Гаразд, – кивнув Володар. – Зробите всі необхідні підрахунки, надішлете нам, а потім хай ваш представник обговорить розміри виплат… ось із ним, – він вказав на Едмунда, що негайно посміхнувся “високим гостям” наймилішою зі своїх посмішок – так посміхається акула, яка ще не голодна й воліє просто погратися з жертвою. – Не смію більше затримувати, шановні!
– Це ще не кінець, Повелителю, – куди більш серйозним тоном, ніж до цього, мовив Огюст. – Занадто довго вам все сходило з рук. Ми повернемось!
Він рушив до виходу, за ним послідували барон, маг та ельфійка. Герцог на кілька секунд затримався.
– На цій гучній ноті – залишаю вас, панове. Сподіваюсь, лорде Мордехай, наступного разу ви не тікатимете так швидко й дозволите продемонструвати, що є справжній геній і чим він відрізняється від вашого штучно створеного таланту?
– Це зветься “тактичний відступ”, Ваша Світлосте, – голосове заклинання лицаря смерті працювало не гірше, ніж в самого Рінго, і зараз в ньому відчувалась неперевершена суміш глуму, іронії та щирої насолоди. – Про таке зазвичай пишуть у підручниках з військової справи, які, як я гадав, ви читали… А для перевірки вашої геніальності можу запропонувати партію в “солдатики”. Якраз ваш рівень!
– Та як ти смієш! – рука Оранського смикнулась до меча. – Я викличу тебе на герць!
– Його Світлість страждає на мазохізм? – здивовано запитав Мордехай. – Що ж, цьому можна зарадити. У борделях Смертограду працюють темноельфійські майстрині, що надають широкий спектр послуг. Вони можуть запропонувати вам знущання у різних формах, побиття або інше фізичне покарання, гру в “поганого хлопчика”... А ваше прохання я ніяк задовольнити не можу – це суперечить усім дипломатичним протоколам. Причому як вашим, так і нашим.
– Ти!... – прошипів крізь зуби герцог. – Ну, гаразд. Ще зустрінемось! – різко розвернувшись, він рушив доганяти решту делегатів.
– А можна я їх прокляну? – замислено запитала Елідія, коли двері тронної зали зачинились за світлими.
– Не можна ти їх проклянеш! – суворо відповів Володар. – Нам тільки ще однієї війни зараз не вистачає. І цього разу – справжньої! – він обернувся до Мордехая. – А ти… Здається, Рінго при створенні дав тобі завелику свободу волі.
– Я розвиваюсь та еволюціоную, Ваша Величносте, – чемно відповів некролицар. Але якщо на те буде ваша воля, – червоні вогники в його очницях лукаво зблиснули, – я більше не зачіпатиму цього світлого вискочку.
– От і не зачіпай більше цього… гм, світлого вискочку. Та й інших також, – Повелитель на мить задумався. А тоді раптом знову обернувся до Елідії. – До речі, а як у вас там справи з Рінго?
– О! – личко ельфійки розквітло у щасливій усмішці. – Він такий милий. Підняв зомбі-мишей, вдягнув їх у сукні і змусив танцювати для мене, уявляєте?
