Спочатку:
На сторінку книги
У кабінеті в королівському палаці світлої столиці панувала не просто похмура атмосфера – це була атмосфера тотального розпачу, злості та безнадії. Як сказав би Марті – “повна пічалька”. Але його тут, звісно ж, не було.
Військо світлих зазнало поразки. Повної, нищівної та ганебної. Вбитих та поранених було не настільки багато, як могло б бути – зате полонених було безліч.
Частину з них, згідно мирних угод, потім повернули. Інших – темні змусили відбудовувати зруйновані прикордонні форпости.
Наглядачами призначили кількох вампірів з особливо нездоровим почуттям гумору. Один з них заради цього навіть лишився довше на службі, відмовившись від демобілізації, що світила йому за новим законом.
На щастя, сили Зла не пішли у контрнаступ та не стали вторгатись у Світле Королівство. Але натомість король був змушений підписати абсолютно принизливий мирний договір на їхніх умовах. Зокрема, темні вимагали передати їм креслення зв’язкових артефактів – які були секретною розробкою Ради Магів та застосовувались лише у війську.
Наче цього було мало – халепа сталась ще й на морі. Адмірал Зон-Джин, поки його корсарів ще не перевели в офіційний статус, вирішив відтягнутись на повну. До того ж, поки тривали бойові дії, в нього були розв’язані руки. Тож піратська армада кинулась грабувати всі кораблі світлих, які могла впіймати – а втекти від них міг далеко не кожен.
Морська торгівля була паралізована. Економіка ще не тріщала по швах – та вже небезпечно порипувала.
На нараді, як завжди, були присутні Оранський, Ефсебіус, Роллінгпіс та особисто Його Величність. Мав би бути ще Огюст – але Великий Інквізитор рішуче виступив проти будь-якого замирення з прислужниками Зла. Зачинившись у себе в обителі, він заявив решті, що молитиметься про їхні заблукалі душі.
– Отож, підведемо підсумки, – м’який голос короля цього разу звучав украй втомлено. – Військо небоєздатне. Ми зазнали величезних збитків і тепер, фактично, залежимо від темних. Все це завдяки вашим, магістре, чародійським випробам, а також вашому, Ваша Світлосте, бездарному командуванню. Маєте що сказати?
Ефсебіус відкрив було рота, аби хоч щось сказати у своє виправдання – та його, підскочивши з місця, випередив герцог.
– Що? Бездарне командування?! Ваша Величносте, я на своїй посаді вже не перший рік, і обіймаю її не за гарні очі. Я зробив усе, що було в моїх силах! У всьому винен цей селюк, який не зміг впоратися з силою Великого Артефакта!
– А знаєте, мене це дістало.
Роллінгпіс підвівся з місця. Старі обладунки (які він за весь цей час так і не змінив на щось путнє) глухо дзенькнули. Усі присутні (включно з королем) отетеріло витріщились, вгледівши таке нахабство.
– Ваша Величносте, дозвольте звернутись?
– Ми дозволяємо, – трохи здивовано промовив король.
– Як я розумію – якщо я не приносив вам присягу, то мене зв’язує лише контракт найманця. Вірно?
– Саме так.
– Ну тоді з цієї миті я прошу вважати його розірваним. Мені набридло все це геройство, війни, сутички… І взагалі, я кохаю Аурелію і хочу з нею одружитись. Ось так!
У тиші, що запанувала опісля цих слів, пролунав сухий кашляючий сміх Ефсебіуса.
– Вражений твоєю рішучістю, мій юний друже. Але бачиш в чому річ – Аурелія теж, можна сказати, зв’язана контрактом. Вона ще п’ять років має присвятити службі на благо корони. А ще – вона навряд чи зверне увагу на такого худородного, як ти. Вибач, але тобі не світить!
– А на що заб’ємось, що світить? – зухвало відповів Роллінгпіс. – Якщо буде по-моєму – подаруєте свій капелюх? Він у вас прикольний.
– Кхм… Капелюх – це частина мого однострою, як члена Ради Магів, і взагалі статусний предмет. Але якщо виграєш – отримаєш один з моїх особистих артефактів. Але цього не буде.
– Тоді можете вже вибирати щось, чого вам не шкода. На цьому дозвольте відкланятись! Ваша Величносте, – авантюрист незграбно, але щиро вклонився королю. – Ваша Світлосте, – а герцогу не вклонився. – Магістре, – цьому на прощання знущальницьки посміхнувся.
І вийшов геть.
