Спочатку:
На сторінку книги
Марті солодко потягнувся. Позіхнув. Врешті, розплющив очі.
Гамак з павутинного шовку був нівроку зручним. Перші пару ночей, правда, було незвично – бо тканина зовсім не відчувалась, виникало відчуття, ніби просто висиш в повітрі. Але потім він звик.
Над Темним Лісом сходило сонце. Магічні вогники в кронах дерев поволі згасали, натомість перші промені денного світила пробивались крізь густе листя й проникали крізь вікна деревного будиночку.
– Що-що тут мій солоденький поробляє? – глузливо-ніжний вкрадливий голос пролунав майже над самим вухом. – Час прокидатись!
Лільхен висіла поруч у повітрі, ритмічно помахуючи крильцятами. Фея була у своїй оригінальній формі та розмірі, і в такому вигляді її було напрочуд легко окинути оком… усю. Було видно все, що можна… і навіть те, що не можна – зовсім трохи, але було видно.
Марті відчув, як щоки починають рожевіти.
– Ти знову зменшилась, – констатував очевидне він.
– Ммм, ти такий неуважний! – весело всміхнулась фея. – Я ж тобі пояснювала: людська форма вимагає збільшених витрат мани, тож треба економити! – вона підлетіла ближче, її голос стишився. – Але якщо хочеш… – схилилась нижче, – то я знову прийму людську подобу, і тоді ми…
Обраний почервонів ще сильніше.
– Емм… Може, не прямо зараз?
– Ти такий милий! – розсміялась Лільхен. – Ми майже місяць разом, а ти все ще соромишся. Ну гаразд!
Вона клацнула пальцями, магічний пилок здійнявся навколо неї – і напівпрозора сукня ущільнилась, надавши феї трохи пристойнішого вигляду.
– Снідати будеш?
* * *
Відпустка вдалась на славу.
Спочатку була подорож Темними Землями верхи на кістяній химері. Не всі тутешні мешканці одразу сприймали Марті за свого – про те, що у Темного Володаря з’явився новий радник, багато хто навіть не знав. А ще тут мешкало багато всяких нерозумних і напіврозумних істот, які сприймали одного конкретно взятого Обраного суто як їжу. На таких Марті тестував бойові артефакти, влаштовуючи їм “вогник-вогник” (і насвистуючи при цьому мотив однойменної пісні).
А потім він дістався лісу, де мешкали феї Темного Рою, і там…
Забувся і Темний Володар – який хоч і прикольний чел, та часом неабияк задовбував. І Елідія з її вічними прискупуваннями. І троль-алхімік, що колись намагався натурально його траванути. І дурнувати світлі, і війна… Жаркі ночі в обіймах Лільхен вимили це все з його свідомості, мов проточна вода.
На жаль, все хороше колись закінчується – добігла кінця й відпустка.
* * *
Поснідати не вдалось.
На сплетеному з гілок столику вимогливо завібрував зв’язковий артефакт. Ці артефакти були створені за схемами, отриманими від світлих у рамках мирного договору – а потім Марті разом з Рінго їх трохи переробили. По-перше, використали інший тип магії, замість світлої, а по-друге – додали можливість передачі зображення. Пристрої були трохи недороблені (Марті поспішав, не бажаючи відкладати свій відпочинок) і через те глючили – звук передавався нормально, а от об’ємна ілюзія миготіла та йшла брижами. Проте зелені вогники в очах співрозмовника можна було чітко розібрати.
– Нер-Зул… ее, тобто Рінго, друзяка! – Обраний, радісно посміхаючись, вибрався з гамака. – Як там життя… ее, тобто не-життя? Як справи у Смертограді?
– Я теж радий бачити тебе, Марті, – відповів ліч. – У столиці все спокійно. А от у королівстві в цілому – не зовсім… Тож ти потрібен Володарю. Ну і мені заодно – для завершення деяких дослідів.
– Гмм… – хлопець замислено почухав потилицю. – Я й не помітив, що вже місяць пролетів. Гаразд… прибуду, щойно зможу. На зв’язку!
Лільхен, вібруючи крилами, підлетіла ближче.
– Вже йдеш? – голос феї був тихим і дуже, дуже сумним.
– Пробач, мала, – винувато промовив Марті. – Робота кличе… Але я повернусь, обіцяю. Не сумуй!
Вона уважно подивилась на нього.
– Ну що, можна вже ману не економити… – клацнувши пальцями, набула людського розміру. Підійшла, міцно притислась. – Звісно ж, я сумуватиму. Повертайся швидше.
– О, до речі, – узявши свій рюкзак, що стояв коло стіни, Марті видобув з нього такий самий артефакт, як той, що лежав на столі. – Тримай. Зможемо завжди бути на зв’язку.
