Раді Вас бачити!

*****

Корабель повільно наближався до берегів Тайо — країни, що розкинулася по той бік проклятого Темного Лісу. Шлях через море був єдиним безпечним способом дістатися сюди.

Злата заворожено розглядала пагоди та будинки, що потопали в цвітінні сакур. Архітектура цих земель разюче відрізнялася від того, що вона бачила на батьківщині. Дівчина ніколи не наважувалася навіть мріяти про таку подорож. Її дитинство в місті Хорт було не просто важким — воно було випробуванням на виживання. Батька вона не знала, а з матір’ю вони ледь животіли у злиднях.

Після смерті короля в країні запанував хаос. Почалося полювання на беззахисних работорговці виловлювали таких, як Злата та її мати, знаючи, що бідняків ніхто не шукатиме. Зрештою, лихо не оминуло і їх. Обох схопили й кинули в тісну клітку на кораблі, готуючи до продажу в далеких землях. П'ятнадцятитирічна Злата, юна та вродлива, обіцяла викрадачам чималий прибуток.

Але доля змилувалася над ними... Хоча ні, то була не доля. Однієї ночі до работорговців прийшов ельф. Озброєний лише кинджалом, він розправився з ними так швидко, що ті не встигли навіть скрикнути. Можливо, він сам був у рабстві й вирішив помститися колишнім мучителям. Злата з матір’ю, заціпенівши від жаху, чекали смерті як небажані свідки. Проте ельф лише зняв із мертвого ватажка туго набитий золотом гаманець, кинув його жінкам і мовчки зник у темряві. Лише через три роки Злата випадково дізналася його ім’я — Велеслав.

Вранці, коли екіпаж виявив тіла, мати Злати холоднокровно збрехала: мовляв, работорговці були п'яні, посварилися і повбивали один одного.

Знайденого золота вистачило на невелику хатину на околиці Хорта, ще і залишилось. Помітивши у доньки хист до магії — тонкий зв'язок з ефіром, — мати вирішила дати їй шанс на інше життя. Вона годинами благала архімага Дейхана прийняти дівчину до магічної школи. Маг опирався, стверджуючи, що чотирнадцять років — це надто пізно для початку навчання. Але Злата сама підійшла до нього і заприсяглася: вона вчитиметься вдень і вночі, аби наздогнати інших. Дейхан, хоч і скептично, але погодився.

Злата стримала слово. Вона навчалася з такою пристрастю та наполегливістю, що невдовзі не лише наздогнала, а й перегнала однолітків. Інші учні почали її тиха ненавидіти, адже вчителі постійно ставили «вискочку» за приклад. Сам архімаг почав давати їй особисті уроки. І коли Злата вичерпала всі знання, які могла дати ця школа, Дейхан домовився про її навчання в архімага країни Тайо.

І ось вона тут. Корабель м’яко торкнувся пірсу. Глибоко вдихнувши солоне морське повітря.

— Ну, що тут може піти не так? — тихо запитала себе Злата, ступаючи на дерев’яний настил пірсу.

— Ворушись швидше, дівчино! — пролунав позаду роздратований голос старої жінки. — У людей справи, а ти плентаєшся, як сонна черепаха!

— Вибачте, — ніяково відповіла Злата і прискорила крок, звільняючи шлях.

Місто й справді вражало барвами. Усе навколо здавалося живим і святковим. Одяг перехожих вигравав яскравими кольорами: від насиченого червоного та ніжно-рожевого до небесно-блакитного й сонячно-жовтого. Вдома все було інакше — там панували практичні сірі та чорні відтінки, і лише маги дозволяли собі додавати до гардероба дрібку червоного.

Майже біля кожної домівки розквітала сакура. Здавалося, це була давня традиція — садити дерево-оберіг біля порога.

Злата добре знала дорогу до магічної академії. Архімаг Дейхан, один із небагатьох чарівників її краю, свого часу теж навчався тут як найкращий учень. Саме він детально описав дівчині шлях до знань. Про всяк випадок вона ще раз перевірила в сумці наявність листа від наставника й рушила далі через ринок.

Місцевий ринок виявився справжнім дивом. Тут можна було знайти все, на що вистачило б золота: від загадкових артефактів «минулих епох», як запевняли торговці, до дивовижних створінь. У клітках чекали на нових господарів магічні пухнастики, що нагадували суміш маленьких рогатих демонят та крихітних драконів. Поруч виблискували товари для досвідчених заклинателів: амулети, витончені посохи, кришталеві кулі та рідкісні трави, від запаху яких паморочилося в голові.

Ставлення до магії тут було зовсім іншим — шанобливим і відкритим, що неабияк дивувало Злату після її суворого минулого.

На відміну від магічної школи в її рідній Крайни, яка була винесена за межі міста й охоронялася десятками воїнів, ця Академія розкинулася в самому серці столиці. Проте Злата затамувала подих не від міського галасу, а від величної тиші, що панувала за стінами Академії Лазурного Дракона.

Центральна пагода стрімко злітала вгору, ніби намагаючись проткнути небо своїм золоченим шпилем. На самій вершині Злата помітила дивне, пульсуюче лазурове сяйво — подейкували, що саме там мешкає Архімаг країни. Темне дерево стін виглядало настільки древнім, що, здавалося, воно пам’ятає кроки перших майстрів, які ходили цими терасами тисячі років тому.

Дівчина обережно ступила на кам’яну доріжку. Кожен крок відлунював м’яким шелестом гравію. Сакура ліворуч здавалася рожевою хмарою, що опустилася на землю перепочити. Пелюстки повільно падали у воду, наче ніжні листи, які ніхто ніколи не прочитає. У дзеркальному ставку повільно плавали золоті коропи. Златі здалося, що риби спостерігають за нею, оцінюючи: чи гідна вона увійти? У воді тремтіли відображення паперових ліхтарів, створюючи ілюзію, що під ногами — цілий всесвіт, сповнений вогнів.

Вигнутий червоний місток був останньою межею. Ступити на нього означало залишити минуле життя позаду. З відчинених вікон долинав ледь невловимий аромат паленого сандалу та старого пергаменту.

Попри всю цю красу, Злата відчувала напруження. Вона знала: на неї чекає доля чужинки. Дейхан попереджав про це, бо сам колись пройшов крізь це пекло. Він з усмішкою згадував, як його оселили поруч із вольєрами магічних істот. Стіни були такими тонкими, що через постійне ревіння та скрегіт звірів було неможливо ані спати, ані вчитися. Його намагалися вижити, зламати, але він виборов повагу. Знання, які він отримав тут, вартували кожної безсонної ночі.

Міцно стиснувши в руках лист, Злата постукала. Розсувні двері — сьодзі — безшумно відчинилися. Перед нею постала літня жінка у вишуканому рожевому кімоно. Її сиве волосся було охайно зібране й закріплене масивними шпильками. Вираз обличчя жінки промовляв про те, що вона бачила в цьому житті все, і здивувати її було неможливо.

— Доброго дня. Я Злата, від архімага Дейхана, — дівчина простягнула лист, намагаючись впіймати хоч якусь емоцію на обличчі співрозмовниці.

Жінка взяла конверт і почала читати. Вона робила це повільно, майже навмисно затягуючи паузу. Нарешті вона підвела погляд.

— Проходь і йди за мною. Я — пані Йо.

З інтонації Злата миттєво зрозуміла: звертатися до неї треба саме так — цілим титулом, без жодних скорочень чи фамільярності.

— Взагалі-то ми не планували приймати нових учнів, тим паче з іншої країни, — холодно зауважила пані Йо, ведучи дівчину коридором. — У нас і так по двоє людей у кімнаті. Але давня дружба нашого архімага Оди з вашим наставником дарувала вам честь навчатися тут. Вам пощастило: знайшлося одне вільне місце... якщо витримаєте сусідство. Звісно, якщо щось не сподобається — ви завжди вільні повернутися додому. Ми нікого силоміць не тримаємо і не засудимо.

«Сусідство з магічними тваринами», — здогадалася Злата, згадавши розповіді вчителя. Проте вголос лише стримано відповіла:

— Дякую, пані Йо.

— А тепер правила, — жінка продовжувала карбувати слова. — Кухня спільна: приготувала — прибери за собою. Після одинадцятої вечора виходити заборонено. Шуміти заборонено. Приносити вуличних тварин заборонено. Алкоголь заборонено. І...

Пані Йо раптово зупинилася біля напису на стіні: «Йо-йо — стара нудна жаба».

— Клятий Котаро! Спіймаю — руки повідкручую, — процідила вона, люто витираючи напис шовковою хусткою. — На стінах не малювати!

Нарешті вони зупинилися біля однієї з кімнат. Пані Йо відсунула двері. Інтер’єр був лаконічним: два низьких столики, ширма біля стіни, шухляди для одягу та полиці. Одна була заставлена охайними книжками та дерев’яними фігурками, інша — зовсім порожня. У кутку стояв згорнутий футон.

— Зараз усі на заняттях. Розташовуйся. Твоє навчання почнеться завтра. Якщо надумаєш піти — я на другому поверсі.

— Дякую, пані Йо, — втретє повторила Злата, ігноруючи черговий натяк на те, що її тут не дуже раді. Жінка хмикнула й пішла геть, шелестячи подолом кімоно.

Злата залишилася на самоті. Вона завмерла, прислухаючись до звуків за стіною: чи не почується тупіт лап або магічне шипіння? Можливо, саме в цих стінах колись гартувався характер її вчителя. Дівчина важко зітхнула й почала діставати свої небагаті пожитки з сумки. Вона приїхала сюди не за комфортом, а за силою.

Злата саме розкладала свої небагаті пожитки, коли за тонкими стінами почувся гул голосів. Заняття закінчилися, і коридори Академії ожили.

«Може, вийти? Привітатися з сусідами?» — невпевнено міркувала вона, стискаючи в руках зміну одягу. Але вагання розвіялися самі собою.

Двері — легка рама з рисовим папером — від'їхали вбік без жодного попередження. Злата заціпеніла. Перше, що кинулося в очі — роги. Темні, вигнуті, з ледь помітним кривавим відблиском, вони проростали крізь розпатлане попелясто-світле волосся. Хлопець на порозі нагадував занепале божество або демона. Його обличчя було напрочуд гарним, майже занадто ідеальним: високі вилиці, гостре підборіддя та погляд бурштинових очей, від якого по спині пробіг холод.

Він був одягнений у зухвалу червону безрукавку з важкими металевими застібками. Крізь розріз тканини виднілася затінь волосся на грудях — це виглядало неочікувано природно і по-чоловічому. Така ж легка рослинність вкривала сильні передпліччя, що визирали з-під коротких рукавів, додаючи йому дикої, первісної енергії. На його оголеному лівому плечі, повністю заповнюючи біцепс, розкинулося масивне татуювання у східному стилі. Воно зображувало страшне обличчя демона з вискаленими іклами та лютим поглядом, облямовану традиційними хвилями та хмарами. Кожна деталь — від важкого шкіряного пояса до демонічної срібної сережки у вусі — кричала про те, що спокій Злати закінчився, так і не почавшись.

— Що ця дівка робить у моїй кімнаті? — голос його на диво був як у звичайного хлопця, не демона з пекла.

— Твоїй... що? — Злата розгублено кліпнула, міцніше стиснувши свою сумку.

За спиною хлопця пролунав єхидний сміх інших учнів, що юрмилися в коридорі:

— Все-таки стара Йо вирішила тобі помститися, Котаро! Підселила тобі няньку, щоб ти більше не розписував стіни!

— Це якась помилка, — нахмурилася Злата. Попри внутрішнє тремтіння, вона змусила себе випрямити спину. Вона пройшла через злидні Хорта й клітки работорговців — якийсь рогатий хлопець не змусить її панікувати.

Дівчина підвелася і рішучим кроком попрямувала до виходу, намагаючись не витріщатися на його роги, які в напівтемряві коридору здавалися ще масивнішими.

— Я зараз же поговорю з пані Йо. Все владнаю.

Котаро відступив убік, даючи їй шлях, але в його очах спалахнув глузливий вогник.

— Іди-іди. Владнай, — кинув він їй у спину.

Учні з цікавістю розступалися, проводжаючи новеньку поглядами. Злата йшла коридором, відчуваючи, як щоки палають від обурення. Вона зрозуміла: пані Йо не просто помилилася — вона влаштувала їй справжнє випробування на витривалість.

Котаро проводжав дівчину поглядом, доки її силует не зник за поворотом коридору. Її пишне золотаве волосся, що спадало на плечі м’якими хвилями, та витончене обличчя з прямим, непокірним поглядом нагадали йому лісову мавку. Він бачив схожі малюнки в підручниках — мавки були гарними, але підступними створіннями. Втім, окрім ілюстрацій, книжки рідко могли зацікавити Котаро чимось вартісним.

Одягнена вона була дивно — зовсім не так, як вихованки Академії Лазурного Дракона чи дівчата у місті. Білий корсетний жилет із вигадливою червоною вишивкою поверх темної основи створював чіткий, майже бойовий силует, а високі шкіряні чоботи натякали на те, що ця дівчина звикла до довгих доріг.

«Мабуть, та сама вискочка з Крайни, про яку теревенела Ода», — подумав хлопець.

— Максимум три дні, — вголос промовив Котаро, накидаючи на голову об’ємний капюшон. — А потім побіжить додому, підібгавши хвоста.

Він не любив, коли витріщалися на його роги, тому рідко з’являвся на людях із відкритою головою. Залишившись у кімнаті наодинці, він кинув погляд на матрац сусідки. Сумка дівчини лежала поруч із футоном. Котаро принюхався. Його чутливий ніс вловив незвичний, дражливий аромат.

Він швидко визирнув у коридор — чисто. Повернувшись до сумки, хлопець без жодних докорів сумління зазирнув усередину. Причиною запаху виявився невеликий згорток пергаменту, в якому ховалися два духмяні пиріжки.

— Навіщо їй два, якщо вона одна? — філософськи резюмував Котаро.

Двома великими укусами він миттєво знищив перший пиріжок, відчувши смак домашнього тіста та м'яса. Другий він дбайливо загорнув і поклав на місце — не з доброти, а радше щоб не видати свою крадіжку занадто швидко.

Його погляд перемістився на полицю. Злата вже встигла виставити там свої книжки. Вони були старими, пошарпаними, із заломленими кутиками — було видно, що їх читали й перечитували сотні разів. Котаро подивився на власні підручники: новенькі, із блискучими палітурками, які жодного разу не розгорталися.

Котаро затримав погляд на корінці книжки, яка вибивалася із загального ряду магічних фоліантів. «Падіння ельфів».

Його дитинство минуло в глибинах Темного Лісу, і він добре знав легенди про колишніх сусідів свого клану Оні. Війна, заколоти та ще якась лиховісна напасть — хлопець ніяк не міг згадати її пафосну назву — стерли цей народ з лиця землі. Оні вижили, а от ельфи залишилися лише на сторінках отаких запилених книжок.

— Цікаво. Картинки є? — пробурмотів він, витягуючи книгу.

Він розгорнув її десь посередині. Сухі дати, нескінченні хроніки подій, поодинокі замальовки ельфійських міст, що нагадували мереживо з каменю. Зображень самих ельфів було небагато, і всі вони здавалися занадто ідеальними, щоб бути справжніми.

— Нудно, — констатував Котаро, повернувши книгу на місце. Проте книжка була теплою, нагрітою руками дівчини, і це чомусь викликало в нього роздратування.

Він знову перевів пронизливий погляд на сумку. Один пиріжок лише роздратував шлунок, який тепер вимагав продовження бенкету з подвоєною силою. Котаро примружився, прислухаючись до тиші в коридорі.

«У неї точно не буде апетиту після розмови з Йо», — переконував він себе,— «Стара так її накрутить, що бідна дівка про їжу й не згадає. А пиріжок... пиріжок просто зачерствіє і пропаде».

*****

— Сталася помилка, пані Йо. Я в одній кімнаті з хлопцем!

Жінка навіть не підвела погляду від своїх паперів. Її голос лився рівно й холодно, наче вода в ставку.

— Хіба я не казала, що на кімнату розраховано дві людини, і в нас залишилося лише одне вільне місце?

— Казали, пані Йо. Але ж він — хлопець! — Злата намагалася підібрати переконливі слова. — Я бачила інші кімнати, коли йшла сюди. Дівчата живуть із дівчатами, хлопці — з хлопцями...

— ...Немісцеві — з немісцевими, — відрізала Йо, нарешті глянувши на дівчину. — Немісцевих у нас лише двоє: ти і він. До того ж, ти зазираєш у чужі кімнати?

— Я... я не це хотіла сказати, пані Йо, — відступила Злата, відчуваючи, як впевненість тане під цим крижаним поглядом. — Але ж це непристойно. Він навіть сорочку не застібає як слід!

Пані Йо окинула швидким поглядом корсет і чоботи Злати.

— Ви теж вдягнені «не як слід» за нашими мірками. Але я ж мовчу. Тож коли ваш від’їзд? Бажаєте відплисти сьогодні чи дочекаєтеся світанку?

Злата затамувала подих. Вона зрозуміла: пані Йо чекає, коли вона здасться. Чекає, що горда дівчина з Крайни розвернеться і піде, підтвердивши всі чутки про свою слабкість.

— Я нікуди не їду, — важко видихнула Злата, стиснувши кулаки. — Вибачте, що потурбувала, пані Йо.

Вона повернулася до кімнати під прицілом насмішкуватих поглядів учнів, які вже встигли рознести новину про «сусідку Котаро». Коли дівчина відчинила двері, Котаро вже встиг відскочити від її сумки й тепер розвалено лежав на своєму футоні.

— Розібралася, дівка? — він підкинув у повітря золоту монетку. Та з легким дзвоном злетіла вгору і щоразу точно падала в його долоню.

Злата не промовила жодного слова. Вона підійшла до стіни, вхопилася за край складеної дерев’яної ширми і з різким гуркотом протащила її через усю кімнату, встановлюючи рівно посередині. Тепер їх розділяв тонкий шар розписаного паперу.

— Так я і думав, — долинув глузливий голос з-за перегородки.

Злата сіла на свій футон, відчуваючи, як серце калатає від гніву.

«Ми ще подивимося, чия візьме, Йо», — гнівно думала дівчина, розстеляючи ліжко.

Розставивши всі речі на нових місцях, Злата нарешті відчула, як сильно зголодніла. В Академії не було ані їдальні, ані кухарів — тутешніх учнів з першого дня привчали до суворої самостійності. Хоча склад із безкоштовними продуктами був відчинений для всіх, сил на приготування вечері після виснажливої дороги просто не лишилося.

Дівчина згадала про свою покупку на ринку. Вона чітко пам’ятала, як віддала монети за два пухкі, ще гарячі пиріжки, які мали стати її нагородою за важкий день.

Яким же було її здивування, коли вона розгорнула паперову обгортку й побачила там лише один пиріжок.

«Я ж точно купувала два...» — Злата розгублено перевірила кожен куточок своєї сумки, наче випічка могла сама піти гуляти між речами.

Вона повільно перевела погляд на ширму. Тієї ж миті хлопець припинив підкидати свою монету. У кімнаті запала така тиша, що Злата майже чула, як він затамував подих, відчувши на собі її важкий, сповнений підозри погляд.

Котаро голосно й демонстративно позіхнув, підводячись із футона.

— Я запам'ятав, як лежать мої речі, — кинув він з-за ширми зухвалим голосом.

Злата нічого не відповіла. Вона просто почала повільно їсти свій єдиний пиріжок, не зводячи очей із паперової перегородки. Коли Котаро вийшов із-за ширми, прямуючи до дверей, він зустрівся з її прямим, крижаним поглядом. Дівчина продовжувала жувати, і в цьому мовчанні було стільки виклику, що хлопець мимоволі пришвидшив крок, зникаючи в коридорі.