Раді Вас бачити!

Друзі дісталися межі Темного Лісу дивно швидко. Щойно позаду залишилися вогні Тайо, як повітря стало густим і вологим, а тиша майже фізично відчутною. Кожен був занурений у власні роздуми, наче сама темрява змушувала їх мовчати, зважуючи небезпеки, що чатували попереду.

Злата, відчуваючи, як напруга стискає серце, вирішила порушити мовчанку і заговорити зі своїм покровителем, який до цього лише невдоволено сопів їй у комір.

— Я не розумію твою логіку, Кураокамі, — тихо промовила вона. — Ти сам погодився стати моїм покровителем.Але щойно опинився в цьому світі, як тебе все перестало влаштовувати. Що не так?

— Що не так?! — миттєво запищав павук, вилазячи на самий край її плеча. — Я павук! Ось що не так!

— Ти не павук! — терпляче заперечила Злата. — Ця крихітна істота лише провідник. Живий символ, що тримає наш зв’язок, аби мені не доводилося щоразу креслити складні магічні кола й витрачати дорогоцінний час на твоє прикликання.

— А відчуваю я себе павуком! — не вгамовувався дух, люто ворушачи всіма вісьмома кінцівками. — Я навіть лапками ворушу! Бачиш? Бачиш, як я ними смикаю?!

— Ну, то це ж чудово, — стримано посміхнулася Злата. — Маєш шанс роздивитися світ з незвичної перспективи. Заодно і трохи вгамуєш своє еґо та манію величі. І до речі... ти ж, мабуть, уже був покровителем інших магів до мене? Як ви з ними налагоджували зв'язок?

— Пфф! — павук демонстративно відвернувся. — Це було цілу вічність тому. І всі вони вже мертві.

Злата здригнулася. Холод лісу раптом став ще дошкульнішим.

— Мертві?

— Здебільшого вони гинули, бо лізли куди не слід. Точнісінько як ти зараз, — буркнув дух, і в його писклявому голосі промайнула тінь справжньої гіркої мудрості. — А решта... ну, ті просто дочекалися своєї старості.

— О, це неабияк додає оптимізму, — Злата скосила очі на своє плече, намагаючись розгледіти реакцію духа. — І як давно ти востаннє був у нашому світі?

— Це неважливо, — відрізав Кураокамі.

Він раптово замовк і сильніше вчепився лапками в тканину її одежі. Злата зрозуміла: він не просто не хотів згадувати, він чогось остерігався.

— Бо бути духом значно важче, ніж здається, Злато, — неочікувано втрутився у розмову Сузако. Його голос звучав м’яко, але в ньому відчувалася гіркота знання. — Бути покровителем це не просто ділитися силою. Це довіра, розуміння та дружба, що переплітаються в один вузол. Духи безсмертні, а от маги — ні. І коли той, до кого ти встиг прив’язатися, згасає... це залишає глибокий слід.

Злата занепокоєно замовкла, переварюючи ці слова. Вона ніколи не задумувалася про те, що для Кураокамі вона… лише чергова коротка мить у його вічному житті.

— Я... я ніколи про це не думала з такого боку, — тихо відповіла вона.

Проте філософський настрій тривав недовго. Раптом дівчина відчула дивний, швидкий лоскіт прямо під тканиною своєї сукні.

— Ну таке... Я гадав, вони більші! — почувся звідти приглушений писк павука.

Очі Злати розширилися від шоку. Вона миттєво засунула руку за пазуху, намагаючись спіймати нахабного духа.

— Ану негайно вилазь звідти! — вигукнула вона, червоніючи під заливистий сміх Інарі.

Але павук, спритно перебираючи лапками, вже перескочив їй на спину, змушуючи дівчину смішно крутитися на місці. Врешті-решт, після короткої боротьби, Кураокамі тріумфально повернувся на своє законне місце на плечі.

— Більше ніколи... чуєш? Ніколи не смій лізти до моїх... мені туди... під одяг! — видихнула Злата, намагаючись повернути собі хоча б краплю серйозності.

— А як же «пізнання одне одного»? — обурено заверещав павук, ворушачи передніми лапками. — А раптом мені доведеться робити тобі терміновий масаж серця? Я мушу знати дорогу до мети!

— Для цього у нас є Котаро, — крізь сміх вставила Інарі, витираючи сльози в кутиках очей. — І, судячи з усього, груди Злати його цілком влаштовують. Еге ж, рогатику?

Вуха Котаро миттєво спалахнули яскраво-червоним. Оні мимоволі кинув швидкий погляд на Злату, зустрівся з її розгубленими очима і тут же втупився в землю, наче шукав там порятунку.

— Зачекай... Ви що, досі вдвох не?.. — Інарі театрально прикрила рота долонею, удавано вжахнувшись. — Ой, лишенько! Яка цнотлива молодь пішла.

— Може, ми все ж таки змінимо тему? — нервово запропонувала Злата, відчуваючи, що її обличчя вже можна використовувати замість факела для освітлення лісу.

— Це так мило і так сумно водночас! — хіхікнула Кіцуне.

Владічок раптово завмер, наче наткнувся на невидиму стіну. Він підняв руку, закликаючи друзів до тиші, і вказав на низину попереду. Там, між велетенських кривих стовбурів, повзла густа сіра пелена.

— Доведеться йти в обхід, — коротко кинув він. — У Темному Лісі краще не гратися в хованки з туманом. Зазвичай там чатують мандрагори, або щось значно гірше, що тільки й чекає, аби ти втратив орієнтацію.

— Але ж це найкоротший шлях! — запротестував Котаро, нетерпляче стискаючи кулаки. — Кожна година на рахунку!

— Найкоротший не означає найбезпечніший, — хитаючи головою, заперечив ногіцуне. Його зіниці стали вузькими, а хвіст нервово смикнувся.

— Він має рацію, Котаро, — сказав Сузако прислухаючись до тиші. — Я відчуваю, як туман «ковтає» звуки. Ми можемо заблукати в ньому на дні, або загрузнути в бійці з тим, чого навіть не бачимо. Це відніме значно більше часу, ніж обхід.

Котаро невдоволено буркнув, але сперечатися з логікою сліпого екзорциста не став.

— Але врахуйте, — додав Владічок, розвертаючись ліворуч, де стежка вела вгору, — обхідний шлях пролягає через Мертве селище. Там живуть набридливі духи, які не люблять живих гостей. Треба бути вкрай обережними.

— Чому воно мертве? — запитала Злата, мимоволі притиснувши руку до плеча, де сидів Кураокамі. Павук теж притих, уважно вдивляючись у темряву.

— Мешканці зникли. Раптово і безслідно, — Владічок знизав плечима так, — Просто одного ранку будинки стали порожніми. Якщо поквапимося, пройдемо його до заходу сонця. А повірте мені на слово: ви не захочете опинитися в тому місці, коли настане справжня ніч.

Мертве селище повністю виправдовувало свою назву. На перший погляд це звичайні домівки, похилені паркани, жодних скелетів чи слідів боротьби. Але з іншого боку, повітря тут було настільки густим від чужого погляду, що здавалося, ніби ти стоїш у самому центрі величезної крижаної порожнечі.

Владічок раптово завмер, принюхуючись до нерухомого повітря.

— А у вас є вороги? Ну, такі, яким ви дуже сильно насолили? — запитав він, не обертаючись.

— А що таке? — насупився Котаро.

— Попереду пастка.

— Я нічого не відчуваю, — тихо мовив Сузако, «вдивляючись» у простір своїми особливими почуттями.

— Бачиш, Владічок? — Котаро вказав на друга. — Він професіонал. Якщо він каже, що чисто, значить все чисто.

— В тому то і проблема, — перебив його Сузако, і його обличчя було наче кам’яним. — У такому місці обов’язково має бути магічний слід, чи хоча б відлуння минулого. А тут... тут наче хтось щось старанно щось ховав і переборщив із маскуванням. Ця тиша — штучна. Так, тут пастка.

— І нам доведеться у неї зайти, — констатувала Інарі.

Сузако повільно опустився на землю в позі лотоса і схилив голову, занурюючись у глибокий транс.

— Це робота Дайтенгу, — вимовив він. — Самого Демона Гір тут немає, але він залишив для нас «подарунок». Сотні розлючених привидів, зв’язаних одним закляттям. Вони чекають, коли ми зробимо крок у центр селища.

— Ми впораємося, — впевнено сказала Злата.

— Ні. Впораємося я та Інарі, — відрізав Сузако, піднімаючись. В його голосі не було місця для суперечок. — Це моя спеціальність. Ви в цей час прошмигнете далі.

— Я не залишу друзів у біді! — гаркнув Котаро.

— Привиди не вбивають тіло, Котаро. Вони полюють на розум. Нам вони нічого не зроблять, ми вміємо закривати свідомість. А от вам вони так задурять голови, що ми змарнуємо цілу вічність, витягаючи вас із ілюзій. Заспокойся, ми вас наздоженемо, як тільки розвіємо це марево.

— Це якось неправильно... — прошепотіла Злата, дивлячись на Інарі.

— Не хвилюйся, люба, — Кіцуне підбадьорливо посміхнулася — Ми з Сузако бували і в гірших халепах.

— Ні. Цей план не годиться, — відрізав Котаро. Його впертість була твердішою за скелі, з яких він прийшов. Він не збирався розділяти групу, навіть якщо це здавалося логічним.

— Пффф... Які ж ви дивні, — Владічок роздратовано потер скроні, дивлячись на друзів, як на нетямущих дітей. — Ми просто обійдемо це селище. Навіщо лізти в саму пащу, якщо можна пройти повз? Ви знаєте, що спільного у всіх тих героїв, які без страху та сумніву кидаються прямо в пекло?

— Що саме? — запитала Злата, мимоволі напружившись.

— Вони всі мертві, — коротко кинув Ногіцуне. — Так, ми втратимо годину, поки будемо продиратися крізь чагарники в обхід, але всі залишаться живими й при здоровому глузді. Хіба це не краща ціна?

Котаро на мить замислився, вдивляючись у зловісну тишу порожніх будинків, а потім кивнув.

— Я, звісно, завжди за добру бійку, але тут я згоден із цим лисом. Немає сенсу підставлятися під удар, якого можна уникнути. Йдемо в обхід.

Високо на вершині гори, прихований древніми чарами та недосяжний навіть для надчутливого сприйняття Сузако, Дайтенгу спостерігав за групою. На його обличчі застигла гримаса люті

Він бачив, як маленькі постаті внизу звернули зі зручної стежки і почали обходити Мертве селище широкою дугою. Сотні привидів, яких він з таким зусиллям підготував, так і залишилися нерухомими тінями серед порожніх хат. Пастка не спрацювала.

— Проклятий Ногіцуне... — просичав Демон Гір, і вітер підхопив його слова, розносячи їх між скелями.

Згідно з планом Ханзо, він мав за будь-яку ціну ізолювати Котаро, відрізати його від підтримки друзів та зламати. Якщо хитрість не допомогла, Дайтенгу знав: наступного разу йому доведеться діяти особисто. І він не збирався бути таким же "делікатним", як привиди.

*****

Вони продиралися крізь густі чагарники, де чіпкі гілки дерев, наче пазурі, дряпали шкіру та в’їдалися в одяг. Проте, коли під ногами знову відчулася тверда стежка, група полегшено зітхнула — селище залишилося позаду. Без зайвої крові, без втрат, лише з гірким присмаком тривоги.

Злата озирнулася. Мертве селище вдалині тепер нагадувало роздратованого монстра, який вишкірив порожні вікна-зуби через те, що здобич вислизнула прямо з-під носа.

Але чим далі вони заглиблювалися в хащі, тим похмурішою ставала тиша. Тіні навколо видовжувалися, перетворюючись на спотворені силуети. Варто було Златі бодай на мить затримати погляд на якійсь дивній постаті за стовбуром, як та миттєво зникала. Шурхіт кроків супроводжував їх всюди.

«Звіролюди?» — промайнула тривожна думка. Дівчина знала, що саме Оні тримають кордон проти цих потвор, але зараз навіть присутність Котаро не давала відчуття безпеки.

Владічок зупинявся щохвилини. Його лисячі вуха дрібно тремтіли, вловлюючи звуки, недоступні людському вуху. Раптом повітря здригнулося від крижаного пориву вітру, який приніс із собою тихий, сповнений злоби сміх.

— Ви всі... уже... у моїй ілюзії... — прошелестів голос, що, здавалося, йшов звідусіль і нізвідки водночас.

— Дайтенгу! — різко вигукнув Сузако.

Рука екзорциста мертвою хваткою вчепилася в зап’ястя Інарі саме в ту мить, коли густа, наче молоко, пелена туману вибухнула прямо під їхніми ногами. Світ навколо почав розчинятися: постать Котаро розмилася….

— Котаро? Сузако! — вигукнула Злата, але її голос безслідно розчинився в сірій ваті. Туман був настільки густим, що світ звузився до кількох метрів навколо неї. Повна, мертва тиша. Дівчина до болю в очах вдивлялася в марево, намагаючись розгледіти хоча б тінь, але магічні аури друзів зникли, наче їх ніколи й не існувало.

Раптом хтось схопив її за плече. Залізна хватка була такою міцною, що Злата скрикнула від різкого болю.

— Попалася, мала тварюко, — пролунав над вухом бридкий, до нудоти знайомий голос.

Злата відчайдушно спробувала зібрати магію, закликати холод, але всередині була лише випалена пустеля — сила не відгукувалася. Нападник одним ривком жбурнув її на землю. Світ на мить перекинувся, а коли дівчина підвелася, серце в її грудях зупинилося.

Перед нею стояв він. Обличчя, перекошене від люті, довгий потворний ніс, гострі вилиці та пацючий погляд, що випромінював ненависть.

— Грок... — прошепотіла вона, відчуваючи, як руки холонуть не від магії, а від жаху. — Але ж... ти мертвий!

— Хапайте її та до клітки! — рявкнув він, ігноруючи її слова. Його голос звучав надто реально, надто близько.

Двоє кремезних посіпак миттєво виринули з туману і перехопили Злату за руки, позбавляючи будь-якої можливості втекти. Вона пручалася, але без магії була не сильнішою за метелика в тенетах.

— Ця хвора знову себе магом уявляла, — Грок підійшов впритул, обдаючи її своїм огидним диханням. — Придумала собі казки про волю... Киньте цю стерву до клітки, без їжі та води. Нехай знає, як від свого пана тікати!

*****

— Ой, дивіться, страшко виліз зі своєї нори! — пронизливо зареготали малі оні, демонструючи гострі, як голки, ікла у широких ротах. — І треба ж цього разу без братів! Дивіться, який він у нас став хоробрий!

Один із малих, наймерзенніший на вигляд, спритно жбурнув камінь. Кругляк із глухим звуком влучив Котаро прямо в чоло. Від різкого болю в очах на мить спалахнули зірки.

— Я змушу тебе цей камінь з’їсти! — проричав Котаро, відчуваючи, як всередині закипає звична лють.

Він нахилився, щоб підхопити камінь і кинути його назад, але раптом закляк. Його рука... вона була крихітною. Тонкі пальці, дитяче зап’ястя, рука десятирічного хлопчика. Котаро дико озирнувся навколо: дерева здавалися велетенськими, а вороги, які щойно були лише дітлахами, тепер височіли над ним, наче гори.

— Якого біса?! — Котаро застиг, не в змозі осягнути те, що бачив. Його голос теж змінився, ставши тонким і ламким.

— Що ти там бовкнув, страшко? — до нього підійшов найкремезніший із підлітків-оні. Він був на голову вищий, а його єдиний товстий ріг посеред чола грізно виблискував.

Перш ніж Котаро встиг бодай закритися, хлопець з розмаху врізав йому по щелепі. У голові зашуміло, а в роті з’явився солоний присмак крові. Котаро відчайдушно намагався відповісти ударом, вкласти у кулак усю свою злість, але його дитячі м’язи були безсилими.

Черговий удар у щелепу звалив його на коліна під нещадний, гучний регіт натовпу.

— Ти — ганьба для всього клану Оні! — виплюнув ватажок, дивлячись на нього з огидою. — Таких, як ти, треба викидати в ліс ще немовлятами. Ти порожнє місце, Котаро.