Раді Вас бачити!

На спільному уроці з «Основ використання ефіру» думки Злати були далеко від нудних таблиць перетворення енергії. Вона знову і знову прокручувала в голові вчорашній візит до майстра Шінкея. Чи буде сьогоднішнє заняття з прикликання таким самим? Чи старий вчитель нарешті заговорить, чи знову мандруватиме світом снів, залишивши її наодинці з порожніми партами?

Її роздуми перервав отруйний шепіт за спиною. Учні на задніх рядах навіть не намагалися бути тихими.

— Чула? Кажуть, Архімаг була дуже задоволена, що ця чужинка і той рогатий дурень впоралися. Хоча завдання було куди складнішим, ніж вони малювали в звітах.

— Пфф, просто пощастило. Або перебільшили небезпеку, щоб набити собі ціну.

—Нащо таких взагалі в Академію беруть? Тільки місце займають.

Злата навіть не поворухнулася. Вона звикла до подібної жовчі ще в Крайні. Спочатку було гірко, потім — байдуже. Вона прийшла сюди вчитися, ставати кращою, а не витрачати час на порожні образи. Проте вона відчула, як напружився Котаро поруч. Хлопець, як зазвичай, різко смикнув край капюшона, намагаючись сховатися від усього світу під шаром темної тканини.

І тут у Злати щось обірвалося. Неочікувано навіть для самої себе, вона простягнула руку, підчепила край його капюшона й рішучим рухом відкинула його назад.

Котаро завмер. Його очі розширилися від такої зухвалості, а роги, що зазвичай ховалися в тіні тканини, тепер виразно виблискували червоним під сонячним світлом, що падало з вікна. Злата не зупинилася та м’яко поправила йому розпатлану зачіску, торкнувшись гарячої шкіри лоба.

— Так набагато краще. Не одягай його більше, — тихо та ніжно сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

Котаро вже підняв руки, щоб знову сховатися, але під її поглядом його пальці безпорадно завмерли в повітрі. Він завагався кілька секунд, а потім повільно опустив руки на парту. Капюшон так і залишився лежати на плечах.

Шепіт за спиною миттєво вщух.

Після спільних занять Злата летіла коридорами Академії, сповнена рішучості. Вчорашній «сонний» урок більше не повториться. Вона влетіла до кабінету прикликання, який знову зустрів її порожнечею, і взялася до справ. Схопивши стілець вчителя, вона відставила його в дальній кут, а свій учнівський стіл присунула впритул до масивного столу майстра.

«Тепер він точно мене не проігнорує!» — думала вона, вмощуючись на передовій.

Майстер Шінкей з’явився на порозі повільно, тримаючи в руках горнятко з трав’яним чаєм. Пряний, заспокійливий аромат миттєво заповнив кабінет.

— Доброго дня, майстре Шінкей! — випалила Злата так гучно, що в тиші класу власний голос здався їй криком.

— Не кричи, наче торгашка на ринку, — втомлено прохрипів старий. Він поставив чай на стіл і відчинив вікно, впускаючи прохолодне весняне повітря.

— Вибачте... — вже тихіше додала дівчина.

Шінкей зробив повільний ковток, дивлячись на обрій.

— Впертості тобі не позичати. Визнаю. Але чому ти вирішила, Злато, що прикликання — це твоє?

— Мені це цікаво... — вже менш впевнено відповіла вона.

— «Цікаво»?! Хм... Мені от цікаво читати еротичні романи, але це не означає, що я у свої дев'яносто три роки побіжу залицятися до дівчат чи хлопців, — хмикнув Шінкей, нарешті глянувши на неї своїми пронизливими чорними очима.

— Я зможу. Я відчуваю, що маю до цього хист, — Злата зібрала всю свою волю в кулак.

Старий витримав довгу паузу, наче зважуючи її слова на вагах, відомих лише йому.

— Яка твоя улюблена тварина? Чи істота, Злато?

— Я люблю всіх тварин... — вона завагалася. — Лише комахи мені не до вподоби. Особливо павуки.

Шінкей ледь помітно кивнув. Він дістав чистий пергамент і велику скляну банку з кришкою. Його сухі пальці швидко накреслили складний символ... Він заплющив очі, і повітря навколо пергаменту завібрирувало. На папері з’явився напівпрозорий силует, що з кожною секундою набирав плоті. Величезний павук розміром з кулак, вкритий дрібними ворсинками, повільно ворухнув лапками.

Злата зблідла, відчуваючи, як серце збилося з ритму. Старий обережно підхопив істоту й опустив її в банку, щільно закрутивши кришку.

— Через два тижні принесеш її сюди, — сухо відрізав Шінкей, підсуваючи банку до Злати. — На цьому урок закінчено.

Він вийшов так само тихо, як і з’явився. Злата ще довго дивилася на багатооку потвору, що раптом стрибнула на скло, намагаючись вибратися. Тремтячими руками вона схопила банку й побігла до кімнати. Там вона поставила «подарунок» на свій стіл і миттєво накрила його великим аркушем пергаменту, щоб не бачити жодного руху всередині.

*****

— Ох... Ух ти! Злато, диви, яка вона жирна! — Котаро крутив банку в руках із таким захватом, наче йому було не дев'ятнадцять, а сім, і йому щойно подарували омріяне цуценя. — Ти вже дала їй ім'я?

— Ні, — відрізала Злата, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на ворушіння лапок за склом.

Котаро, не вагаючись, відкрутив кришку й безстрашно засунув руку всередину. Павучиха, відчувши тепло, миттєво видерлася йому на долоню. Хлопець витяг її з банки й підніс майже до самого носа дівчини.

— Дивись, яка вона привітна! — вигукнув він, щиро посміхаючись.

Злата з криком підскочила й відлетіла в інший кут кімнати, ледь не перекинувши стілець.

— П-п-поклади її на місце! Вона страшна й огидна... Їй не місце тут! — випалила вона на одному диханні.

Ці слова подіяли на Котаро дивним чином. Посмішка миттєво згасла, а в очах промайнув такий гіркий смуток, наче ці слова були кинуті особисто йому в обличчя. Він обережно, майже ніжно повернув павучиху в банку й сухо клацнув кришкою.

— Хоч отвори зроби в кришці. Бо задихнеться без кисню, — кинув він через плече й швидко вийшов із кімнати, не озираючись.

— Що це з ним? — прошепотіла Злата, розгублено дивлячись на двері.

Набравшись сміливості, вона підійшла до столу. На кінчику її вказівного пальця виросла тонка крижана голка, якою вона акуратно пробила кілька дірочок у металі. Котаро мав рацію: у герметичній банці магічна істота довго б не протрималася.

Поставивши банку на місце, дівчина дістала свою «Енциклопедію істот Темного Лісу». Вона давно хотіла це зробити, але щось її зупиняло. Розділ «Демони Оні».

Зі сторінки на неї глянуло жахливе зображення: велетенський демон із роззявленою пащею та закривавленими іклами тримав людину за ногу, готуючись до трапези. Оні описувалися як люті воїни з червоною, блакитною чи жовтою шкірою, з одним або двома рогами. Книга підтверджувала слова Сузако: колись вони справді полюбляли людське м’ясо. Неймовірна регенерація, влада над вогнем... і коротка примітка в кінці: «Деякі вищі особини здатні набувати людської подоби, хоча роги залишаються незмінною ознакою їхньої природи».

«Набувати людської подоби...» — повторила про себе Злата. — «Тобто Котаро, якого я бачу щодня, — це лише його "людська" маска?»

Вона перевела погляд з потворної картинки в книзі на павучиху в банці. І раптом усе склалося в єдину картину. Його капюшон, його грубість, його реакція на слово «огидна»... Він усе життя живе з відчуттям, що для світу він — той самий монстр із книги, якому «не місце тут».

— От я дурепа... — тихо промовила Злата, закриваючи енциклопедію.

Злата шукала Котаро по всій Академії. Почуття провини гнало її вперед, хоча вона досі не знала, які саме слова зможуть загладити її різкість. У кухні було порожньо, у саду був лише вітер. Нарешті вона знайшла його в спортзалі.

Там панувала атмосфера напруженого тренування. Сузако, зосереджений і витончений, відпрацьовував помахи катаною, розсікаючи повітря з ідеальним свистом. Котаро ж, із оголеним торсом, поцяткованим краплями поту, виміщав усю свою енергію на важкій груші, вкладаючи у кожну серію ударів руками та ногами весь свій внутрішній хаос.

Неподалік на лаві сиділа Інарі.

— Не очікувала тебе тут побачити. Вирішила поспостерігати за Котаро? Бо на Сузако дивитися заборонено... мною, — пожартувала подруга, але, помітивши розгублений вираз обличчя Злати, вмить стала серйозною. — Ну, розказуй, що вже сталося.

Злата виклала все: і про павучиху, і про енциклопедію з оні, і про те, як випадково вдарила по найболючішому місцю Котаро.

— Так ось чому він прийшов такий... похмурий. Навіть від тістечка відмовився, — замислено мовила Інарі. — Ну, тут тільки один вихід, подруго. Йди поцілуй його.

— Що?! — Злата ледь не поперхнулася повітрям.

— Йди і поцілуй Котаро, — безапеляційно повторила Інарі.

— Я... я не впевнена. Він мені, звісно, подобається... трошки. Але отак одразу… цілувати? — забурмотала дівчина, відчуваючи, як щоки починають палати.

— Ну, тоді просто обійми. Але за результат не ручаюся. Ой, та що тут складного? Дивись і вчися... Коханий!

Інарі рішуче підвелася й підійшла до Сузако. Вона м’яко обхопила його за шию і пристрасно впилася в його губи. Злата відчула, як повільно сповзає з лавки, спостерігаючи за цією сценою. Сузако миттєво відклав катану й пригорнув Інарі до себе.

— Ну от бачиш, нічого складного! — голосно оголосила Інарі, нарешті відірвавшись від вуст Сузако. — А тепер, Злато, йди цілуй Котаро, і він тобі все пробачить!

Котаро, який якраз перепочивав після серії ударів, почув це і з жахом подивився спочатку на Інарі, а потім на Злату.

«Просто обійму! І приготую йому щось смачне!» — з цією думкою Злата впевнено підвелася й рушила до нього. Але для Котаро, який щойно бачив «наочний приклад» від Інарі, її рішучий крок виглядав як початок штурму.

Його очі розширилися, він миттєво вхопив свою жилетку, намагаючись прикритися.

— Не треба мене цілувати! Я вже все пробачив! Що б там не було!!! — налякано вигукнув він і, чимдуж вибіг із залу.

— Зачекай! Це не те, що ти подумав! — Злата кинулася навздогін, намагаючись перекричати його тупіт.

— Божевільні дівки-и-и! — лунав коридором відчайдушний голос Котаро.

Інарі лише посміхнулася, спостерігаючи за цією погонею, і знову повернулася до Сузако.

— Закохані бувають такими дурними... На чому ми зупинилися?

Якимось дивом Злата все ж наздогнала його, загнавши Котаро в один із глухих кутів Академії. Відступати хлопцю було нікуди — позаду лише кам'яна стіна.

— Та заспокойся ти! Не буду я тебе цілувати! — важко переводячи подих, вигукнула Злата. — Я просто хотіла вибачитися. Те, що я бовкнула... я не подумала, справді. Хотіла просто обійняти на знак примирення і приготувати щось смачне на вечерю. Але цілувати... ні!

Котаро завмер, недовірливо мружачись і все ще притискаючи до грудей свою жилетку, наче щит.

— Смачна вечеря, кажеш? — перепитав він, трохи розслабивши плечі.

Злата впевнено кивнула. Котаро, нарешті заспокоївшись, зробив крок назустріч. Але саме в цей момент повз них проходили дві учениці. Побачивши напівголого, спітнілого після тренування Оні та Злату, яка важко дихала після погоні, вони презирливо скривилися.

— Безсоромники... Хоча б не в коридорі цим займалися, — кинула одна з них, прискорюючи крок.

— Та ми не... — почала було виправдовуватися Злата їм услід, але раптовий дотик до губ змусив її замовкнути.

Котаро цілував її не так пристрасно, як Сузако свою Інарі, але це був зовсім не дружній поцілунок у щоку. Це було коротко, ніяково, проте неймовірно щиро. Відсторонившись, хлопець завмер, налякано вдивляючись у її обличчя: він очікував або ляпаса, або гучного сміху.

— Ти... ти... — Злата відчула, як щоки знову спалахнули таким вогнем, що, здавалося, можна було закип'ятити чайник. — Ти йди... прийми душ після тренування. А я піду... щось... щось приготую.

Котаро лише мовчки кивнув, але в його погляді промайнуло неймовірне полегшення. Схоже, реакція дівчини виявилася набагато кращою, ніж він малював у своїй уяві.

Злата ще хвилину стояла на місці, дивлячись у порожнечу, поки тупіт кроків Котаро не затих у далині.

— Так. Треба готувати, — прошепотіла вона сама собі, намагаючись змусити ноги рухатися в бік кухні, хоча серце все ще вистукувало божевільний ритм.

Вечеря з соковитою курятиною та свіжим салатом минула майже в цілковитій тиші, яку порушував лише легкий передзвін приборів. Котаро сидів напружений, нарешті зважившись на відвертість, яка давалася йому важче за будь-який бій.

— У моєму клані мене називали «Страшком», — тихо почав він, не піднімаючи очей. — Я відрізнявся від інших. І зовнішністю, і тим, що володів магією, нетиповою для Оні. Брати виховували й тренували мене, але в клані мені не було місця через постійні знущання інших. Тому вони домовилися з архімагом Ода, щоб я навчався тут, серед людей... Сузако та Інарі — єдині, хто прийняв мене таким, як я є. До тебе... Мабуть. Я не впевнений.

Злата відчувала, як кожне слово болем відгукується в серці хлопця. Вона рішуче відсунула стіл із посудом і подивилася йому прямо в очі.

— Знаєш що? — спокійно сказала вона — Покажи мені свою подобу Оні. Давай.

Котаро, миттєво напружився.

— Та годі тобі, — Злата накрила його долоню своєю. — Повір, якою б не була моя реакція, тобі стане легше, коли дізнаєшся її.

Хлопець завмер, вдивляючись у її спокійне обличчя, наче шукав там підвох.

Роги Котаро почали повільно рости, стаючи довшими й масивнішими. Його шкіра набула кольору темного обсидіану, по якій запульсували вени розпеченої магми. Кожна лінія на його тілі світилася пекельним червоним світлом, наче під тонкою оболонкою тіла билося саме серце вулкана. З-під губ з’явилися гострі, мов кинджали, ікла. Його волосся стало сліпучо-білим, як попіл спаленого світу, створюючи різкий контраст із чорною шкірою. А очі... вони перетворилися на два бездонні озера багряного сяйва.

Котаро сидів нерухомо, його рука під долонею Злати нервово тремтіла. Дівчина видихнула, наблизилася до нього майже впритул, уважно вивчаючи кожну рису його демонічного обличчя. А потім, неочікувано для Оні, вона подалася вперед і коротко та ніжно поцілувала його вуста, не злякавшись навіть гострих ікел.

— А тепер іди мий посуд, — прошепотіла вона з легкою посмішкою.

Котаро за кілька секунд повернув собі людську подобу. Він виглядав абсолютно приголомшеним. Ніяково зібравши тарілки, він слухняно побрів до виходу, все ще відчуваючи на своїх губах присмак її солодкого поцілунку.