Раді Вас бачити!

Наступного ранку Злата прокинулася раніше, ніж планувала. Голодний шлунок, що вимагав значно більше, ніж один пиріжок на добу, та мірне сопіння Котаро за ширмою не дали їй додивитися сни.

Дівчина вмилася і пішла на кухню. Кілька масивних плит, виліплених із темної глини, були вільні. У приміщенні панував постійний жар: замість дров тут використовували магічне паливо — невеликі червоні камені, що пульсували невичерпним теплом.

Не гаючи часу, Злата взяла борошно, свіжі яйця, мед та масло. За пів години сніданок був готовий: вісім золотавих, запашних млинців із сиром та медом спокусливо виблискували на тарілці. Заваривши трав’яний чай, вона обережно понесла здобич до кімнати. Котаро незмінно сопів, навіть не поворухнувшись.

Поставивши їжу на низький столик на своїй половині, Злата згадала, що забула серветки. Вона швидко метнулася до складу, а коли за хвилину повернулася — завмерла на порозі.

На тарілці залишилося лише чотири млинці. Рівно половина. Вони були охайно складені, наче так і мало бути. А в чашці бракувало рівно половини чаю.

«Ну, це вже нахабство через край!» — гнівно подумала Злата, слухаючи, як за ширмою продовжує натхненно сопіти цей рогатий актор.

Вона не стала кричати. Натомість дівчина різко викинула руку в бік половини Котаро, концентруючи волю на ефірі. Важкі підручники на його полиці здригнулися і лавиною посипалися прямо на «сплячого» хлопця.

— Якого біса?! — Котаро підстрибнув на футоні, відбиваючись від книжок, що прицільно падали йому на голову.

Він підхопився і, забувши про капюшон, люто влетів на половину Злати. Його бурштинові очі палали, а роги в ранковому світлі здавалися особливо гострими.

— Дівка, ти зовсім...?! — почав було він, але заткнувся на пів слові.

Злата спокійно сиділа на підлозі, повільно відкушуючи млинець.

— Що сталося? Що там у тебе за гуркіт? — невинно запитала вона, проковтнувши шматочок. — І до речі, ти нічого не чув про особистий простір? Здається, ти зараз на моїй території.

Котаро на мить заціпенів, переводячи погляд з її незворушного обличчя на тарілку з чотирма млинцями.

Нічого не сказавши, він розвернувся і пішов збирати розкидані книжки.

— Це війна, мавка — тихо бубонів він

Поснідавши, Злата піднялася на другий поверх. Тут, у світлих коридорах із дерев’яними колонами, проходили заняття. На стіні висів розклад: навчання в Академії Лазурного Дракона докорінно відрізнялося від того, до чого вона звикла. Обов’язковими були лише два предмети: «Зіллєваріння» та «Основи використання ефіру». Решту — від алхімії до стихійного панування чи трансформації — учні обирали самі. Принцип був простий: краще бути майстром в одному виді магії, ніж дилетантом у багатьох.

Злату найбільше вабили стихії та прикликання, але шлях до високого мистецтва лежав через обов’язкові дисципліни.

Дівчина увійшла до класу, зачекавши, поки більшість учнів займе свої місця. Вона шукала вільний куток, коли її погляд зустріла красуня зі сріблясто-білим волоссям. Кілька пасм навмисно спадали на її ідеальну шкіру, додаючи образу ніжності. Дівчина мило посміхнулася і вказала на вільне місце поруч.

Злата невпевнено підсіла до неї.

— Я Інарі, а це — Сузако, — представилася білявка, кивнувши на хлопця поруч.

У Сузако була чорна пов’язка на очах, але здавалося, що він бачить усе навколо іншим, нелюдським чуттям. Контраст блідої шкіри, вугільного волосся та криваво-червоного одягу заворожував. На його оголеной руці темніли ієрогліфи — суворі, як вирок, вкарбований у м’язи.

— Злата, — коротко відповіла дівчина, намагаючись не розглядати татуювання Сузако занадто відверто.

Інарі миттєво зчитала її погляд:

— Так, він сліпий. І так, він зайнятий, — кинула вона з легкою усмішкою.

Сузако лише тяжко й втомлено зітхнув.

— Отже, ти та сама новенька з Крайни... і «черговий» сусід Котаро, — продовжила Інарі.

Слова «черговий сусід» трохи насторожили Злату, але вона лише стримано кивнула.

— Щось він зранку надто нервовий. Навіть капюшон натягнув глибше, ніж зазвичай.

— На нього випадково впали книжки з полиць, — спокійно зауважила Злата. — Усі книжки. Одночасно.

Інарі тихо засміялася, прикривши рот долонею. Тієї ж миті до класу увійшов Котаро. Він примружився, одразу знайшовши поглядом Злату, і попрямував прямо до неї. Опустившись на стілець поруч із дівчиною, він процідив:

— Вона сидить там, де зазвичай лежать мої ноги.

— Ой, та годі тобі. Я ж бачу, вона непогана дівчина, — відмахнулася Інарі.

Злата мовчки почала викладати на стіл підручники та зошит. Котаро, який прийшов із порожніми руками, грубо відсунув її книги, що на пару міліметрів перетнули умовну межу посередині столу.

— Прибери свою макулатуру. Це мій особистий простір.

Сузако, не повертаючи голови в їхній бік, іронічно зауважив:

— Це словосполучення ти сьогодні вивчив? Ніколи не чув від тебе таких складних слів, Котаро. Напевно, повітря з Крайни так добре впливає на твій словниковий запас.

Злата ледь стримала посмішку, відчуваючи, як Котаро поруч буквально закипає. Він примружив свої бурштинові очі, дивлячись на Сузако так, ніби збирався підпалити його пов'язку силою думки.

Хоча Злата уважно слухала викладача зіллєваріння і навіть з першої спроби ідеально змішала розчин, її думки постійно поверталися до сусіда. Чому Котаро, який усім своїм виглядом демонстрував зневагу до навчання, досі залишався в Академії? Його не вигнали, не відрахували за зухвалість. Можливо, його тримають тут як «пугало», щоб відсіювати слабких духом учнів?

Раптом Злата згадала головний принцип закладу.

— Гасло Академії: «Краще бути майстром в одному виді магії, ніж дилетантом у багатьох», — процитувала вона напівголосом. — Це означає, що кожен з учнів тут у чомусь насправді сильний?

— Саме так, — охоче відгукнулася Інарі, не відриваючись від нарізання корінців. — Ті, хто вже знайшов свій шлях, стають гордістю школи. Наприклад, кращого в екзорцизмі та фехтуванні, ніж Сузако, ти не знайдеш у всій країні. Я — найкраща в цілительстві та алхімії.

Інарі на мить замовкла, кинувши швидкий погляд на хлопця в капюшоні, і додала:

— Ну, а Котаро... він кращий у бойовій та стихійній магії. Ми тут у певному сенсі «відмінники» у своїх спеціалізаціях. Ти теж себе знайдеш, не переживай. Ти тут лише перший день, а деякі шукають своє покликання роками.

Злата ввічливо посміхнулася, але всередині в неї все перевернулося від подиву. Котаро — «відмінник»? Це слово здавалося їй абсолютно несумісним із образом хлопця, який краде пиріжки та навіть не відкриває підручники. Проте тепер вона почала розуміти, чому пані Йо та Архімаг Ода терплять його витівки. Сила в Тайо цінувалася понад усе, навіть понад гарні манери.

Дівчина знову подивилася на Котаро. Він відчув її погляд, припинив гратися з олівцем і, не повертаючи голови, процідив:

— Зілля вже закипіло, «майстриня». Дивись, щоб не вибухнуло тобі в обличчя. Місяць будеш ходити с зеленою фарбою на обличчі

*****

Злата вирішила не поспішати до кімнати. Поки Інарі вела Сузако до саду, дівчина сховалася серед стелажів бібліотеки. Їй хотілося тиші, а не допитливих поглядів, які супроводжували кожен її крок.

Коли вона нарешті повернулася, у кімнаті було порожньо. Інарі згадувала, що Котаро зазвичай вештається містом до пізньої ночі. Це був ідеальний шанс: Злата спокійно приготувала вівсянку з молоком та фруктами, почитала підручник і вляглася спати, насолоджуючись рідкісною тишею.

Крізь глибокий сон вона почула, як він повернувся. Хлопець впав на свій матрац із таким гуркотом, що підлога здригнулася, і майже миттєво за стіною почулося його звичне, гучне сопіння.

Раптом Злату ніби голкою вкололи у п’яту. Вона різко сіла, вдивляючись у напівтемряву. Нікого. Тільки-но дівчина спробувала заснути знову — новий укол, тепер в іншу ногу.

— Та що ж це таке? — прошепотіла вона, завмираючи на футоні.

За кілька хвилин, коли вона вже вирішила, що їй здалося, гострий біль штрикнув її в руку. Дівчина підскочила, і цього разу краєм ока помітила, як щось крихітне й чорне метнулося під її шухляду.

«Комаха. Велика комаха!» — промайнуло в голові. Злата з дитинства терпіти не могла тарганів чи павуків. Вона схопила товстий зошит, згорнула його в тугу трубку і приготувалася до бою. «Це точно Котаро! Це він підкинув сюди якусь гидоту!»

Дівчина обережно зазирнула під шафу, тримаючи зошит як зброю. Раптом щось маленьке вистрибнуло звідти і блискавкою сховалося прямо під її подушкою. Злата скрикнула, але в останню мить прикрила рот долонею, боячись, що цей рогатий почує її переляк і буде сміятися до ранку.

Замружившись і відвернувши голову, вона відкинула подушку й почала несамовито лупцювати зошитом по матрацу, сподіваючись розчавити набридливу істоту. У якийсь момент вона відчула, що влучила.

Завмерши, Злата повільно відкрила очі, очікуючи побачити розчавлене тільце нічного ворога. Але на простирадлі було порожньо. Комаха втекла. Решту ночі дівчина провела сидячи, прислухаючись до кожного шереху і міцно стискаючи свій зошит. Так вона й заснула — на посту.

Прокинулася вона від чергового демонстративного позіхання Котаро. Був уже ранок. Хлопець, навіть не глянувши в бік ширми, вийшов із кімнати.

Злата одразу кинулася оглядати свій футон, все ще не випускаючи «зброю» з рук. Коли вона підняла подушку, її очі розширилися від обурення. Там лежав маленький іграшковий меч ніндзя — точна копія тих, що тримали дерев’яні фігурки на полиці Котаро. Він був металевий і дуже гострий.

Дівчина тихо загарчала від люті.

Цього разу після занять Злата не пішла до бібліотеки. Її шлях лежав на ринок. Вона чітко знала, що шукає: кілька специфічних інгредієнтів, гострий різець і головне — фігурку дракона завдовжки з її долоню.

Повернувшись до Академії, вона відразу попрямувала до кабінету алхімії. Учні, що ще залишалися в класі, з подивом спостерігали, як новенька дістає іграшку й розкладає інструменти. Злата не зважала на шепіт. Зосереджено, міліметр за міліметром, вона вирізала стародавні руни на дерев’яній лусці дракона: на крилах, лапах, тонкому хвості та гордій голові.

З принесених трав вона розтерла густу олію, а потім настала найважливіша мить. Вістрям ножа дівчина вколола палець. Багряна крапля впала в суміш, забарвлюючи її в колір життя. Злата ретельно змастила фігурку цією сумішшю, шепочучи слова закляття, які вчила ще в Хорті.

Коли все було готово, вона заплющила очі, відчуваючи, як нитки ефіру слухняно тягнуться до її пальців. Один дотик — і дракон здригнувся. Дерево хруснуло, оживаючи, крила розправилися, а в крихітних очах спалахнув вогник.

— Ого! — видихнув хтось із учнів позаду.

Злата лише переможно усміхнулася, сховала свого захисника в сумку й пішла до кімнати.

Вечеря, книга, сон... але цього разу сон був лише вдаваний. Дівчина лежала в напівтемряві, прислухаючись до кожного звуку. Котаро, як завжди, з’явився пізно й з гуркотом впав на матрац. Не минуло й десяти хвилин, як почувся знайомий шурхіт. Щось маленьке знову підкрадалося з-за ширми.

Злата випустила дракона.

Її маленький захисник миттєво відчув загрозу. З глухим гарчанням, яке нагадувало тріск сухого гілля, він кинувся в бій. Сутичка була короткою. Дракон, втричі більший за іграшкового ніндзя, просто розчавив ворога. Клацання деревини — і ніндзя Котаро розлетівся навпіл, випустивши іскри магічної енергії.

— Так тобі, вороженьку, — тихо, з дитячим захватом прошепотіла Злата.

Вона поставила дракона на варту біля свого столу, а уламки «полеглого» ніндзя зібрала в невелику коробку. Цієї ночі вона спала міцно, як ніколи.

Вранці, щойно Котаро звичним позіханням сповістив про своє пробудження і вийшов із кімнати, Злата переступила межу ширми та кинула коробку з рештками іграшки прямо на його футон

Навчальний день пролетів непомітно. По похмурому обличчю Котаро було зрозуміло: він знайшов свого полеглого воїна. Коли Злата краєм ока побачила, як він зосереджено намагається склеїти дерев’яні деталі, вона не стримала посмішки, прикриваючи обличчя долонею.

«Це буде тобі уроком», — самовдоволено думала дівчина.

Після занять вона нарешті дозволила Інарі витягнути себе в сад. Попереду була субота — перший вихідний в Академії.

— Ще кілька днів, і ти поб’єш рекорд, — весело зауважила Інарі, роздивляючись квітучі кущі.

— Який ще рекорд? — здивувалася Злата.

— Тиждень сусідства з Котаро. Це максимум, скільки його витримували інші.

— І багато їх було?

— Вісім, — відчеканила Інарі.

— Дев’ять, — поправив Сузако, навіть не повертаючи голови.

— Ой, той дев’ятий не рахується! Він і години не протримався. Я навіть не запам’ятала імені бідолахи.

— Мене так легко не залякати, — впевнено відповіла Злата.

Ввечері вона повернулася до кімнати. На її подив, Котаро вже був там. Злата кинула переможний погляд на зламаного ніндзя, що лежав на його столі. Хлопець лише примружив бурштинові очі, не промовивши ні слова. Демонстративно позіхнувши (точно як він учора), дівчина лягла спати раніше. На вихідні в неї були великі плани.

Але вночі її розбудив дивний звук. Дрібний, ритмічний дріб, схожий на крихітний бойовий барабан.

— Що?!... — пробурмотіла вона крізь сон, і в ту ж мить відчула різкий укол у ногу.

Злата розплющила очі й заціпеніла. Вся іграшкова армія Котаро атакувала її територію! Її дракона-захисника оточили п'ять дерев’яних фігурок, накинувши на нього маленькі гарпуни з мотузками. Найзухваліший ніндзя атакував саму Злату.

Ніндзя, перев’язаного липкою стрічкою, Злата впізнала одразу. Він стояв на верхівці ширми, тримаючи в руках маленький палаючий меч. Здалось навіть, що він видав сухий хрускіт дерева, схожий на бойовий клич.З цим кличем він стрибнув прямо на дракона. Повітря прорізав запах паленого дерева — дракон спалахнув, але не здався.

Злата з жахом дивилася, як її витвір, охоплений вогнем, злітає разом із ворогами, що вчепилися в нього, і на повному ходу таранить двері. Тонкі сьодзі проломилися, і палаючий клубок вилетів у коридор.

— Бляха! Дівка, він що, у тебе літає?! — почувся приголомшений голос Котаро з-за ширми.

— Перестаралася! — прохрипіла Злата, вибігаючи в коридор, поки магічна пожежа не спопелила всю Академію.

Вона завмерла. Їхній спільний «проєкт» — обгорілий дракон і купка ніндзя — лежали в калюжі води біля ніг пані Йо. Стара жінка тримала в руках дорогу вазу для квітів, з якої ще капала вода. Учні вибігали з кімнат, заспані й налякані.

— Це ваш?! — запитала Йо, і в її голосі забриніла справжня загроза.

— Так, пані Йо... мій, — тихо відповіла Злата, опустивши голову. Серце пішло в п’яти.

— Негайно збирайте свої речі і... — Йо не встигла договорити.

— А, ось він де, — Котаро спокійно підійшов до них і підняв мокрого дракона з підлоги. — Вибачте, пані Йо. Це я трохи перестарався з артефактами. Моя вина.

Стара завмерла, переводячи погляд з Котаро на Злату. В коридорі повисла мертва тиша.

— По кімнатах! — нарешті гаркнула вона, вихопивши дракона з рук хлопця.

Слідом за Котаро, Злата мовчки повернулася до кімнати й упала на свій футон. Її всю трясло. Через десять хвилин вона почула тихе шкрябання біля порогу. Той самий обгорілий ніндзя, вже без однієї ноги, чіпляючись руками за підлогу, заповз усередину. Раптом рука Котаро підхопила іграшку.

— З поверненням, герою, — почула вона його тихий, ледь чутний шепіт з-за ширми. — Дракон мавки подоланий, але Йо-йо — Мати Усіх Жаб — це за

надто сильний бос навіть для тебе.

Злата закусила губу, щоб не засміятися чи не розплакатися одночасно.