Раді Вас бачити!

Кураокамі вийшов із дому й важко опустився на лаву під розлогим деревом. Ранкове повітря було свіжим, але воно не приносило полегшення.

«Підсвідомо хотів стати людиною... Яка нісенітниця! Це було давно і вже неправда», — роздратовано розмірковував він, стискаючи край нового кімоно. — «Треба просто зібратися з думками й силоміць повернути собі величну подобу».

Він заплющив очі, напружився всім єством, до найменшої іскри магії уявивши, як його тіло видовжується, вкривається крижаною бронею, а замість людських пальців з’являються могутні кігті. Він просидів так кілька хвилин, майже не дихаючи.

Тиша. Нічого, крім шелесту листя.

Кураокамі розплющив очі й подивився на свої долоні — бліді, гладенькі, без жодної білосніжної лусочки. Він важко, розпачливо зітхнув і втупився в одну точку, аж поки краєм ока не помітив, як поруч тихо присіла Злата.

— Це моя провина, — сумно мовила вона, не дивлячись на нього. — Я мала краще готуватися до уроків майстра Шінкея, перш ніж прикликати тебе. Мені просто... мені потрібна була будь-яка допомога, вся сила світу, аби врятувати кохану людину.

— Коханого демона оні, — виправив її Кураокамі, і в його голосі вперше не було звичної пихи. — Тобі це може здатися дивним, але я тебе розумію. Взагалі-то, я міг не приходити на твій приклик. Магія — це лише двері, а входити в них чи ні — вирішує дух.

Він на мить замовк, розглядаючи візерунки на рукавах.

— У світі духів нудно й одиноко. Після своєї останньої підопічної я дав собі слово, що більше ніколи не стану чиїмсь покровителем. Але сам же його і порушив.

— Можна спитати? Чому я? Чому ти вирішив передумати саме зараз? — зацікавилася Злата, повертаючи до нього обличчя.

— Не шукай тут таємних знаків чи призначення, — хмикнув Кураокамі, ховаючи погляд. — Я вже казав: там самотньо. А тут... принаймні не нудно. Поки ти не помреш від старості, звісно.

Злата лагідно посміхнулася, відчувши, як лід між ними трохи скресає.

— Я постараюся прожити якомога довше. І все ж таки, ми тепер одна команда... навіть сім'я. Ми разом вирішимо питання твоєї трансформації, чого б це не коштувало. І ти не повинен сидіти тут на самоті й картати себе.

Кураокамі ледь помітно кивнув, і на його обличчі вперше промайнула слабка, майже людська посмішка. Слова Злати подіяли на нього краще за будь-яке магічне зілля.

— І в мене є ідея, — продовжувала дівчина, підводячись із лави. — Зараз ми втрьох підемо й відшукаємо Аспід. Вона точно десь у місті. Звіролюди знають про трансформації все і навіть більше. Можливо, вона підкаже, як приборкати твоє нове тіло.

З дверей будинку вийшов Котаро, поправляючи пояс.

— Ну що ж, ходімо. Пошукаємо нашу невловиму зміюку.

У пошуках Аспід вони обійшли чи не всю територію фортеці: зазирнули до кузні, де пашіло жаром, перевірили тренувальний табір та галасливий трактир. Минули навіть велику їдальню та місцеву школу, але звіролюдка наче крізь землю провалилася. Втім, це було очікувано від тієї, чиє життя роками складалося зі шпигунства, диверсій та майстерно розставлених пасток.

Нарешті вони помітили її на самому верху сторожової вежі. Аспід сиділа на кам’яному зубці, нерухомо вдивляючись у лінію обрію, де небо торкалося верхівок Темного Лісу.

— Аспід! — гукнула її Злата, прикриваючи очі від сонця. — Ти не могла б спуститися? Нам потрібна твоя допомога!

Звіролюдка повільно перевела на них холодний, зміїний погляд, навіть не поворухнувшись.

— З якого дива ви вирішили, що я стану вам допомагати? — її голос долетів зверху, прохолодний і байдужий. — Своє завдання я виконала, доставила вас цілими. Далі — не мій клопіт, нехай Сайрен вами займається.

— Ну як же... а солідарність? Допомога друзям у скруті? — намагалася вмовити її Злата.

Аспід раптом розреготалася — гучно й дещо іронічно.

— Друзям? Ми бачимося вдруге в житті, мала. З якого це дива ми раптом стали друзями? Я працюю за наказом, а не за «дякую».

— Та годі тобі! Ти ж зовсім не така холодна й байдужа, якою хочеш здаватися, — продовжувала вмовляти Злата, не втрачаючи надії.

— Зараз я її власноруч спущу на землю! — прогарчав Котаро, стискаючи кулаки. Йому явно набридло стояти під вежею задерши голову.

— Стій! Так ми нічого не доб’ємося, — зупинила його дівчина, вхопивши за лікоть. Вона знову звела погляд на вежу, вказуючи на Кураокамі: — Аспід, допоможи своєму... «братові-змію». А ми обов’язково якось віддячимо!

— Це не зовсім влучне порівняння, — ображено зауважив Кураокамі, поправляючи рукави кімоно. — Я — дракон, а не плазун.

Звіролюдка зацікавлено примружилася, розглядаючи покровителя. Раптом, зі зміїною грацією та неймовірною швидкістю, вона ковзнула вниз по кам’яній стіні вежі, за мить опинившись прямо перед ними.

— Йому? — Аспід обійшла навколо Кураокамі, наче торкаючись його тіла своїм холодним поглядом. — А що з ним не так? Виглядає... Нічого так.

— Він не може повернути свою справжню подобу, — почала пояснювати Злата. — Він застряг у цьому тілі. Ти ж маєш розумітися на трансформаціях, ти звіролюдка!

— Добре. Я спробую допомогти, — неочікувано погодилася Аспід, ледь помітно посміхнувшись кутиками губ.

— От бачиш! Я ж казала, що дружба творить дива! — зраділа Злата, вже готова обійняти звіролюдку.

— До чого тут твоя «дружба»? — Аспід знову холодно засміялася, і в цьому сміху чулося легке шипіння. Вона зупинилася прямо перед Кураокамі, дивлячись йому в очі. — Просто він мені подобається. Я планую з ним потанцювати у ліжку.

Злата аж заклякла на місці, роззявивши рота. Котаро поруч кашлянув, не знаючи, куди подіти очі.

— Що значить «потанцювати у ліжку»? — щиро здивувався Кураокамі, вигнувши брову. — Попереджаю одразу: я не танцюрист.

— Ну що ж, подивимося, що з тобою не так... — Аспід зробила крок ближче, і її рухи стали повільними, майже гіпнотичними.

Вона торкнулася холодною долонею шиї Кураокамі, наче намацуючи пульс, потім її пальці проковзнули по плечу, стискаючи біцепс крізь тонку тканину кімоно. Далі, не зупиняючись, її рука, мов справжня змія, ковзнула йому під одяг через виріз на грудях.

— Ну, що там? — запитав Кураокамі, напружуючись. Він відчував її долоню прямо над своїм серцем. — Все погано? Моє магічне ядро розбите?

— Навпаки. Все просто чудово, — Аспід ледь помітно посміхнулася кутиком губ, не поспішаючи прибирати руку.

— Знаєш, чомусь мені здається, що всі ці мацання мають дуже віддалене відношення до магічної допомоги, — нахмурилася Злата, схрестивши руки на грудях.

Аспід нарешті відсторонилася, зберігаючи незворушний вигляд.

— Єство дракона в ньому не пошкоджене, але воно міцно спить. І тут справа зовсім не в нестачі магії, — мовила звіролюдка.

— А в чому тоді? — Кураокамі вирівняв халат, намагаючись повернути собі гідність.

— У страху, — спокійно відповіла Аспід, дивлячись йому прямо в очі.

— Маячня! Це мене всі бояться, а не я когось! — відрізав Кураокамі, і в його очах на мить спалахнув холодний вогонь.

— Я шпигунка, я знаюсь на страхах краще за будь-кого, — звіролюдка зробила невелике коло навколо нього. — Ти боїшся не самого перетворення на дракона. Ти боїшся, що як тільки станеш ним — шлях назад, у це людську форму буде закритий. Ти знову станеш просто великим звіром у світі смертних, а після завершення приклику — знову опинишся в царстві духів. Без вибору.

— ...І знову самотність, — тихо закінчила за неї Злата, дивлячись на покровителя з невимовним сумом.

— Я — могутній Дракон, чиє ім'я змушує гори тремтіти! Я... — почав було Кураокамі, підвищуючи голос.

— Ти можеш повторювати це хоч тисячу разів, — перебила його Аспід, і в її голосі почулася жорстка впевненість. — Але це ти кажеш собі, а не нам. Ти намагаєшся переконати себе, що хочеш величі, хоча насправді жахаєшся замкненого кола: дух — виклик — дух. Ти все можеш, Кураокамі. Ти просто підсвідомо не хочеш повертати луску.

Кураокамі замовк на півслові. Його кулаки стиснулися, а в погляді промайнув біль, який він так ретельно приховував за пихою. Не сказавши жодного слова, він різко розвернувся і швидкими кроками попрямував до їх будинку.

Злата зітхнула, проводжаючи його поглядом. Тепер усе стало на свої місця.

— Мені вже навіть трохи шкода його, — неголосно мовив Котаро, який до цього мовчки спостерігав за цією сценою збоку.

— Пішли за ним, Котаро. Треба його підбадьорити. Ми обов'язково знайдемо вихід із цієї пастки, — рішуче сказала Злата, а потім обернулася до звіролюдки: — І дякую тобі, Аспід.

Звіролюдка нічого не відповіла. Вона на мить завмерла, немов загіпнотизована, проводжаючи поглядом спину Кураокамі, що віддалявся. В її застиглих зіницях промайнуло щось незвичне — чи то повага, чи то дивний смуток.

— Так... — нарешті процідила вона, але миттєво повернула свою зміїну холодність. — А тепер щезніть і більше не лізьте до мене зі своїми проблемами.

Кинувши це через плече, Аспід попрямувала в бік таверни, а Злата з Котаро поспішили до свого тимчасового дому.

Вони застали Кураокамі на тій самій лавці під розлогим деревом. Він не ховався в будинку — він просто сидів, занурений у глибокі роздуми, і здавалося, що саме повітря навколо нього почало кристалізуватися від холоду.

— Злато, — почав він, коли вона підійшла ближче. Його голос звучав напрочуд спокійно. — Аспід має рацію. І тепер я знаю, що повинен зробити. Я маю виконувати свій обов'язок — бути твоїм покровителем, а не вештатися тут безкорисним тягарем у людській плоті.

— Ти не тягар! Кураокамі, зачекай, ми щось вигадаємо... — вигукнула Злата, відчуваючи, як у грудях защеміло від поганого передчуття.

Кураокамі вперше за довгий час щиро й лагідно посміхнувся. У цю мить він не був пихатим божеством — він був другом, який прийняв рішення. Його тіло раптом почало вкриватися іскристою білою кригою. Шар за шаром вона наростала, змінюючи форму: спочатку з’явилися міцні задні лапи, потім витягнулося довге, вкрите сліпучою лускою тулуб. Виросли передні лапи з гострими пазурами, розправилася пишна крижана грива, і нарешті з’явилася голова величного дракона.

Він глянув на Злату своїми величезними крижаними очима, в яких тепер не було страху — лише нескінченна відданість. Кураокамі видав могутній рев, від якого здригнулися стіни будинків, і стрімко злетів у небо.

Він зробив широке коло над селищем, змусивши здивованих оні покинути свої справи й задрати голови вгору. Величний білий розчерк на тлі хмар був прекрасним і водночас болісним видовищем. Описавши останню дугу, дракон приземлився біля будинку, прямо перед Златою.

З неймовірною величчю і невимовним сумом він востаннє подивився на свою підопічну. Його тіло почало стрімко втрачати чіткість, перетворюючись на густий білий дим. За мить він розчинився в повітрі, залишивши по собі лише легку паморозь на траві та порожнечу.