Раді Вас бачити!

Відправивши поштового яструба Анаксагору, Аспід важко опустилася на лаву під старою вишнею в Сагі. Місто поступово приходило до тями після нападу, але її думки були далеко від відбудови стін. Вона знайшла того, кого шукав Старший Вищий.

Вся ця місія здавалася божевіллям з самого початку. Поранення після жахливої битви в Адрайєлі майже загоїлися, хоча зламана нога досі нагадувала про себе тупим болем після довгих переходів, а порожня очниця була вічною згадкою про ціну поразки. Аспід мала б гнити в казематах Крайни до кінця своїх днів, якби не та дивна домовленість.

Яким же був її шок, коли той п’яниця та цинічний найманець, якого вона знала раніше, виявився одним із Вищих. Анаксагор запропонував їй свободу та, що найважливіше, розрив зв’язку з Виродіалом Кривотворцем. Вона погодилася без вагань. Смерть у камері не входила в її плани. Анаксагор стримав слово: зв'язок із темним господарем зник, хоча вона все ще залишалася звіролюдом, здатною будь-якої миті випустити на волю свою другу форму.

Завдання було чітким: знайти юного Вищого, який чомусь досі не посів своє законне місце у Золотому Палаці. Єдина прикмета — роги.

Аспід, як уродженка Тайо, одразу спрямувала погляд на клан Оні. Місяць шпигування в їхньому селищі був справжнім ходінням по лезу ножа. Оні — природжені воїни з гострим чуттям; один хибний крок, і розмова зі шпигункою була б дуже короткою і кривавою. Але серед суворих демонів вона не бачила нікого, хто б тягнув на статус божественної аномалії. Сильні, грубі, з гарною регенерацією, але цілком звичайні для свого виду.

Все змінила випадково підслушана розмова двох Оні. Вони зневажливо згадували про якогось «страшка», який покинув клан заради навчання в Академії Лазурного Дракона.

Повернувшись до Тайо, вона почала спостерігати за Котаро. Спочатку він здавався їй лише неймовірно голодним і дещо незграбним юнаком. Аж до битви з Дайтенгу. Те, що вона побачила в лісі, змінило все. Його демонічна форма була не просто сильнішою — вона була інакшою. Відчувалася прадавня, майже первісна міць, здатна змусити відступити навіть Демона Гір.

Тепер, дивлячись на рожеві пелюстки вишні, що падали на її коліна, Аспід крутила в голові лише одне питання: чому цей хлопець, володіючи такою силою, досі живе життям звичайного учня і навіть не здогадується про своє місце в Золотому Палаці? Чи він прикидається, чи його хтось навмисно приховує?

*****

Ранок у новому домі почався дивовижно спокійно. Злата згорнулася під ковдрою, слухаючи тишу, і мимоволі всміхнулася — п'ять золотих за такий рівень комфорту та відсутність пилу здавалися цілком виправданою інвестицією. Єдине, чого їй справді бракувало, так це звичного сопіння Котаро за стіною. Тепер, коли їх розділяли повноцінні перегородки старого будинку, вона відчула легку пустку, яку не могла пояснити навіть собі.

Але справжнє здивування чекало на неї біля банки з вихованцем.

Злата завмерла, вдивляючись у скло. Кокона, який вона так дбайливо оберігала, більше не було. Замість нього поруч із великою чорною павучихою тепер сиділо крихітне створіння — білосніжне, з ніжним блакитним відблиском, наче виточене з найчистішого льоду.

Дівчина звично створила магією маленький кришталик льоду, який мав стати джерелом води, і кинула кілька цвіркунів. Поки доросла особина миттєво взялася до полювання, малеча завмерла, схиливши голову набік. Її блискучі очі-намистинки дивилися прямо на Злату з недитячою цікавістю.

Сама не знаючи навіщо, Злата підняла руку і легенько помахала павучку пальцями.

— Привіт, мале...

Крихітка здригнулася, підняла одну зі своїх передніх лапок і... теж повільно помахала у відповідь.

— Дивно, — прошепотіла Злата, відчуваючи, як по спині пробіг легкий холодок захвату. Цей «вихованець» явно успадкував від своєї господарки не лише колір стихії, а й частку розуму.

Вийшовши на кухню, вона відчула аромат свіжості. Продукти, куплені вчора на ринку, чекали свого часу. Архімаг Ода була мудрою жінкою: вона розуміла, що загін, який живе автономно, має сам дбати про свій побут, тому виділених грошей нею цілком вистачало на пристойний раціон.

Приготувавши сніданок — апетитну смажену картоплю з яєчнею та свіжим салатом, — Злата вже збиралася гукати друзів, як до кухні безшумно зайшов Сузако.

— Доброго ранку, Злато, — привітався він своїм незмінно рівним голосом.

— Доброго ранку, Сузако, — відповіла дівчина, але раптом завмерла, прискіпливо вдивляючись у його обличчя. — Слухай, ти тільки не ображайся, але... ти дійсно сліпий?

Сузако на мить зупинився, і на його вустах промайнула тонка посмішка.

— Зовсім ні. Я просто прикидаюся, щоб підглядати за Інарі, коли вона переодягається.

Злата розгублено кліпнула, відчуваючи, як щоки починають палахкотіти.

— Це жарт? Так? Серйозно, я просто не розумію, як у тебе виходить бачити все навколо, технічно залишаючись незрячим? — ніяково запитала вона.

У цей момент на кухню влетів Котаро, миттєво розрядивши атмосферу.

— О, сніданок! — зрадів Оні й, не гаючи ні секунди, взявся до їжі з властивим йому апетитом.

Слідом за ним, солодко потягуючись, з’явилася Інарі.

— Ох, ще один день! О, картопелька! Це так мило з твого боку, Злато. Наступного разу сніданок готую я, обіцяю.

Злата ще раз допитливо зиркнула на Сузако, але екзорцист більше не промовив ні слова, наче й не помічав її погляду. А можливо, він справді його не «бачив».

Врешті, поснідавши, друзі вирушили до Академії. Злата обережно несла банку, в якій тепер оселилося двоє павуків. Коли вона зайшла до кабінету майстра Шінкея, в її рухах відчувалася впевненість, хоча серце все одно зрадницьки калатало.

— Що ж... подай мені чорну павучиху, — втомленим голосом промовив Шінкей, не відриваючись від своїх записів.

Злата слухняно простягнула йому банку. Старий майстер лише повільно підняв брову.

— Хіба я банку просив? Дістань її звідти і дай мені в руки.

— Дістати?! — голос дівчини помітно затремтів. Годувати павучиху це одне, але торкатися її... Погляд Злати затримався на чорній хижачці, яка тепер здавалася значно більшою і набагато волохатішою, ніж два тижні тому.

Рука завмерла на кришці. Злата вже хотіла запротестувати, але раптово згадала, як образився Котаро, коли вона назвала павучиху «огидною». Вона зціпила зуби, намагаючись вгамувати тремтіння в пальцях, відкрила банку і, заплющивши на мить очі, обережно підхопила павучиху.

Шінкей з легким подивом прийняв «подарунок», торкнувся спинки павучихи вказівним пальцем іншої руки і вона миттєво зникла в магічному мареві.

— Тепер можна запитати, майстре Шінкей... Навіщо це було потрібно? — Злата з полегшенням видихнула, дивлячись на вчителя.

— Бо коли ти врешті призовеш своє створіння-покровителя, воно може здатися тобі жахливим, — спокійно відповів він. — Всі чомусь очікують побачити драконів, грифонів чи могутніх вовків. А коли на заклик з’являється величезна змія або... павук, здіймається крик на всю Академію. Учні кидають навчання, бо їхнє его зачеплене зовнішністю духа.

Він підвівся і вперше за весь час подивився на Злату з тінню схвалення.

— Щоб не витрачати свій і мій час, я влаштовую цей іспит. Тож скажи мені тепер: чи готова ти продовжувати шлях майстра приклику, навіть якщо твоїм покровителем стане цей великий павук? За ці два тижні ти мала зрозуміти не тварину, а саму себе.

-За ці два тижні я зрозуміла: краса покровителя це лише обгортка. Важливо те, чи готовий ти дбати про нього, і чи готовий він відповісти тобі тим самим. Якщо моїм покровителем буде павук, який врятує моїх друзів або допоможе мені в бою... я прийму його з повагою.

Шінкей ледь помітно кивнув. Для нього це була найкраща відповідь.

Раптом Злата відчула дивний лоскіт на спині — хтось крихітний і спритний швидко перебирав лапками під її одягом. Дівчина миттю зиркнула на банку, яку тримала в руках. Порожньо. Схоже, малий павучок виявився набагато розумнішим, ніж вона думала, і втік на свободу саме в ту мить, коли Злата відкривала кришку, щоб дістати чорну павучиху.

Шінкей з німим подивом спостерігав, як його учениця відчайдушно намагається засунути руку під комір, намагаючись спіймати втікача, який явно не хотів повертатися у скляну в'язницю.

— Вибачте, майстре... — нарешті видихнула Злата, обережно витягнувши малого павука за лапку і простягнувши його вчителю на долоні. — Ось, візьміть. Ще один.

Старий маг перевів погляд зі Злати на крихітне створіння, що виблискувало блакитним інеєм, а потім знову на дівчину. Його брови зійшлися на переніссі.

— Я дав тобі одну павучиху і забираю одну, — відрізав він, хитаючи головою. — Але це... це дивно. Скажи мені, ти не годувала її чимось магічним? Чи, може, проводила над коконом обряди?

— Ні! Що ви, майстре! Тільки звичайні цвіркуни і... — Злата раптом осіклася — Я напувала її талою водою з льоду, який створювала власною магією.

Шінкей завмер, а потім у його втомлених очах спалахнуло щось схоже на повагу.

— Тоді це твій павук, Злато. Сама того не усвідомлюючи, ти створила собі Провідника.

— Провідника? — перепитала дівчина, розглядаючи малюка, який тепер спокійно вмостився на її пальці.

— Саме так. Зазвичай, щоб закликати покровителя, майстри мусять креслити складні рунічні кола або навіть казати довгі закляття. Це забирає дорогоцінний час. Але з Провідником усе інакше. Тобі достатньо буде просто торкнутися його, пропустити свою магію крізь це крихітне тіло і покликати свого покровителя. Це миттєво. У справжньому бою така швидкість рятує життя.

Злата обережно, майже ніжно, повернула павучка до банки.

— Що ж, слухай далі, — голос Шінкея знову став суворим. — Наступне заняття відбудеться завтра. Прийдеш сюди на світанку.

— Зрозуміла. Але чому саме на завтра, я можу і сьогодні затриматись ?

— Бо наступний етап вимагає особливого стану розуму. І до речі, — старий хитро всміхнувся, — дуже раджу не спати всю ніч перед візитом. Бо свого покровителя ти шукатимеш не в книгах і не в цьому кабінеті. Ти знайдеш його у власних снах.

*****

Згідно з настановою майстра Шінкея, Злата твердо вирішила не стуляти очей. Вона вперто міряла кроками кімнату, перетворюючи підлогу на власну тренувальну доріжку. Братися за книги було марною справою: варто було б очам пробігтися по кількох рядках, як повіки налилися б свинцем, і вона неминуче поринула б у сон.

Злата зупинилася біля банки й усміхнулася: малий павучок, наче віддзеркалюючи господиню, теж невтомно нарізав кола по скляному дну.

— Якщо вже нам судилося ділити одне життя на двох, треба дати тобі ім'я, — прошепотіла дівчина, вдивляючись у блакитне мерехтіння лапок. — Може... Сніжок? Ні, звучить як ім'я для кролика. Крижинка? Теж не те, надто по-дитячому... Ну ж бо, підкажи мені щось.

Відповіддю був лише тихий шурхіт. Позіхнувши так, що аж щелепу звело, Злата вийшла з кімнати, сподіваючись, що нічна прохолода будинку трохи її збадьорить. Раптом з боку кухні донісся підозрілий звук.

«Невже я не одна така напівпритомна цієї ночі?» — промайнуло в голові, хоча відповідь була очевидною.

У сріблястому місячному сяйві, що заливало кухню, вона побачила постать Котаро. Оні саме витягав із глечика печиво з родзинками й з апетитом ним хрустів. Помітивши дівчину, він інстинктивно спробував втиснутися в куток, сподіваючись розчинитися в тіні.

— Я чую хрускіт печива, Котаро, — тихо, з іронією мовила Злата.

— Яке печиво? — Оні завмер, намагаючись не жувати. — Я... я просто водички прийшов попити. А ти чого не спиш? Посварилася з подушкою?

— Не можна. Майстер Шінкей наказав триматися до ранку. Каже, що завтра я маю відшукати свого покровителя у власних снах.

— Ого... Оце так завдання, — Котаро замислено почухав потилицю, а потім його очі раптом блиснули. — Ну, раз ти все одно не спиш, ходімо, я тобі дещо покажу.

Не чекаючи на згоду, Оні вхопив її за руку, його долоня була гарячою та надійною, він потягнув дівчину у бік горища.

— Сподіваюся, твоя екскурсія не обмежиться колонією термітів чи пильними кутками? — запитала Злата, ледь встигаючи за його широким кроком.

Котаро лише загадково мовчав, поки вони не дісталися верху. Там, посеред старого мотлоху, стояла драбина, що вела до невеликих дерев'яних дверцят у самому даху.

— Давай, лізь за мною, тобі точно сподобається! — підганяв її Оні.

«Ну добре, принаймні свіже повітря не дасть мені відключитися прямо на ходу», — подумала дівчина, хапаючись за перекладини й піднімаючись назустріч нічному небу.

Краєвид, що відкрився перед ними, перехоплював подих. Величезний, яскравий місяць заливав сріблом квітучі сакури, а на фоні зоряного неба велично височіла Академія Лазурного Дракона, чиї верхні поверхи випромінювали дивне магічне сяйво. Вузькі вулички внизу, підсвічені теплими жовтими ліхтарями, здавалися золотистими ріками, що зливалися в один сонячний шлях.

Злата присіла на теплу черепицю, не в силах відірвати погляду від цієї краси.

— Гарно, еге ж? — Котаро вмостився поруч — У селищі Оні такого не побачиш навіть у найбільші свята.

— Мабуть, схід сонця буде не менш вражаючим, — тихо промовила дівчина, підставляючи обличчя нічному вітру.

— Мабуть... — Котаро розмашисто потягнувся, а потім, наче так і треба, поклав свою долоню на руку Злати.

Він завмер, наче чекав на якийсь невидимий сигнал. Секунди минали в тиші, аж поки Оні розчаровано не прохрипів:

— Не так. Тут мав бути диван... ну, або хоча б лавка зі спинкою.

— Що? — Злата здивовано повернула до нього голову.

Нахмурившись, Котаро заліз у кишеню, витяг зім’ятий клаптик паперу і почав зосереджено вчитуватися в нього при місячному світлі.

— Котаро, що ти там робиш? — дівчина не витримала і спритним рухом вихопила папірець із його пальців.

— Ей, віддай! — вигукнув він, але Злата вже почала читати :

— «Показати гарний краєвид... підтягнутися... покласти лікоть на спинку сидіння... долоню покласти на плече дівчини... непомітно пригорнути її до себе... поціл...»

Котаро вихопив свою шпаргалку і запхав його якнайглибше в кишеню, втупившись в одну точку перед собою. Його вуха помітно почервоніли.

— Так усе добре починалося, навіть прикро, що тут немає дивана, — Злата лагідно посміхнулася. Вона сама взяла руку Котаро і впевнено поклала її собі на плече. — Давай-но я тобі допоможу. Справді не уявляю, як можна "непомітно" пригорнути до себе когось, тому я просто підсяду ближче.

Дівчина щільно притулилася до його боку, відчуваючи жар, що виходив від тіла Оні. Котаро нарешті наважився подивитися на неї. Його погляд, зазвичай дикий і нестримний, зараз був сповнений такої ніжності, що у Злати на мить забило памороки.

Він повільно нахилився і нарешті поцілував її — спочатку несміливо, а потім дедалі палкіше. Злата обхопила його шию руками, відповідаючи на поцілунок і зовсім забувши про те, що за кілька годин на неї чекає важливий іспит.