Спочатку:
На сторінку книги
Злата впевнено постукала у двері кабінету майстра Шінкея. Коли старий вчитель відчинив, він застав ученицю в бойовому настрої: вона міцно стискала банку з Провідником, а її погляд не залишав місця для заперечень.
— Мені потрібно навчитися викликати свого покровителя. Просто зараз, — чеканив кожне слово дівчина. — Як мені скористатися ним?
— Цьому неможливо навчитися отак відразу, — Шінкей скептично підняв брову. — Потрібні місяці медитацій, щоб налагодити стабільний зв’язок. Ти намагаєшся осідлати бурю, сидячи на паперовому човні.
— Ми йдемо у Темний Ліс, — перебила його Злата. — І мені потрібна його допомога. Без нього ми можемо не повернутися.
Шінкей тяжко зітхнув, дивлячись на вперту ученицю. Він бачив, що відмовляти її марно.
— Я можу навчити тебе зв’язуватися з ним і чути його голос. Але без повного контролю він робитиме все, що йому заманеться. Це буде твій власний страх і ризик, Злато.
— Я впораюся.
— Заходь. Сідай, — майстер вказав на місце біля низького столу. — Дістань павука. Поклади його перед собою.
Злата обережно випустила малюка на стіл. Павучок, відчувши волю, почав неквапливо перебирати лапками, але, на диво, не намагався втекти, наче чекав на щось.
— Тепер торкнись його. Пропусти крізь це крихітне тіло свою магію, — тихим голосом інструктував Шінкей, сідаючи навпроти. — Згадай свого покровителя. Кожну лусочку, кожну крижану голку в його гриві. Відчуй той холод, що сковував твої кістки уві сні. Поклич його за ім'ям.
Злата заплющила очі. Вона знову побачила величного білого змія-дракона, почула його низький, вібруючий голос і відчула подих, що перетворював повітря на іній.
— Кураокамі, — видихнула вона, зосередивши всю свою волю на кінчиках пальців.
Спершу нічого не сталося. Жодного спалаху, жодної магічної хвилі. Тиша в кабінеті стала майже нестерпною. Але раптом лапки павука завмерли, а його крихітні очі-намистинки спалахнули блакитним світлом.
— Нарешті я вільний! На коліна, нікчемні смертні, перед своїм істинним володарем! — пропищав павук неймовірно тоненьким, але дуже пихатим голосом.
Проте пафосна промова тривала недовго. Павучок-Кураокамі крутнувся на місці, розглядаючи гігантські меблі та величезні постаті магів над собою.
— Якого біса ви такі великі?! — голос "володаря" зірвався на обурений писк.
— Я щиро здивований, що тобі вдалося встановити зв'язок з першої спроби, — зауважив Шінкей, проводжаючи поглядом павука, що неспокійно ворушився. — Його сила прямо пропорційна глибині вашої довіри. Вам доведеться вчитися чути один одного.
— Я зрозуміла, майстре. Дякую за науку, — Злата обережно підставила палець, і павучок, невдоволено перебираючи лапками, перебрався їй на плече. — Що ж, ходімо знайомитися ближче, Кураокамі.
— Я не вийду назовні в такому вигляді! — тут же вибухнув дух, і його писклявий голосок прозвучав прямо біля вуха Злати. — Якщо інші духи побачать мене таким... таким компактним, я не переживу цієї ганьби! Вони ж засміють мене до смерті! Я повертаюся! А ну, в сторону! Еееее-р-р-р-р!
Тільце павука напружилося, він затремтів, наче намагався вибухнути магічною енергією і повернути собі десятиметровий зріст чи хочаб повернутись у світ духів, але... нічого не сталося.
— Нічого не виходить. Яке приниження, — прохрипів Кураокамі, знесилено впавши на тканину її плаща.
Коли вони вийшли з кабінету Шінкея і рушили коридором, назустріч їм трапився досить вгодований учень, який ліниво жував пиріжок. Павучок миттєво підняв передні лапки у загрозливому жесті.
— О! Я знаю, що треба! — вигукнув дух. — Треба з’їсти цю людину! Мені терміново потрібно набрати масу, щоб відновити велич. А ну підійди-но сюди, смертний! Стань поживою для свого володаря!
Учень завмер, виронивши пиріжок, і налякано втупився у крихітне створіння на плечі дівчини, яке так люто пищало.
— Не звертай уваги, хлопче, — заспокійливо кивнула Злата, навіть не пригальмовуючи. — У нього просто складний період адаптації.
Вона впевнено крокувала вперед, шукаючи Котаро та друзів, а на її плечі сидів «грізний володар снігів»
Злата зустріла Сузако та Інарі біля масивних дверей кабінету Архімага Ода. Судячи з того, як втомлено Інарі потирала скроні, розмова була не з легких.
— Що вона сказала? — стривожено запитала Злата, підходячи ближче.
— Ми ледь її вмовили, — зітхнула Інарі, поправляючи пасма волосся. — Вона навідріз відмовлялася відпускати нас у самі глибини Темного Лісу. Казала, що це самогубство для студентів.
— Але розуміння того, що Котаро піде туди у будь-якому разі, навіть без дозволу, зрештою подіяло, — спокійно додав Сузако. Та повернувся до Злати. — Вчотирьох шансів вижити значно більше... Привіт, Кураокамі.
— Кляті екзорцисти! Життя від вас немає, всюди свій ніс засунете, — гнівно пропищав павук прямо над вухом Злати. Який раптово стих побачивши Сузако.
— Який агресивний у тебе покровитель... І такий милий голосок! — Інарі не втрималася і хихикнула, прикривши рот долонею.
— Нам ще треба налагодити зв'язок, — Злата лагідно торкнулася кінчиком пальця спинки павука, щоб той не наговорив зайвого.
— Це буде непросто, — зауважив Сузако, знову рушаючи вперед коридором. — Але Кураокамі — древній і могутній дух. Він може стати нашим сильним союзником у цій подорожі.
— Нарешті! — павук знову підбадьорився і гордовито випнув груди (наскільки це можливо для членистоногого). — Хоч хтось тут визнає мою безмежну могутність!
— Що ж, ходімо до Котаро.— Інарі попрямувала до виходу з Академії, а Сузако та Злата рушили слідом за нею.
Котаро нервово міряв кроками вітальню, коли друзі нарешті переступили поріг. Терпіння ніколи не було його чеснотою, а очікування в чотирьох стінах діяло на Оні гірше за будь-яку отруту.
— То що, вирушаємо? Архімаг дала добро? — випалив він, зазираючи їм в обличчя.
— Так. У неї все одно не було вибору, — зітхнула Інарі, скидаючи дорожню сумку на підлогу.
— Ну і компанія у тебе, дівчино, — раптом пропищав павук на плечі Злати, ворушачи лапками. — Кіцуне, сліпий екзорцист і бунтівний Оні... Кого нам ще бракує для повної катастрофи?
— Кудись збираєтесь? — з сусідньої кімнати почувся вкрадливий голос Кеттічки. Вона з’явилася на порозі, схрестивши руки на грудях. — Попереджаю одразу: завдаток за кімнати не повертається.
— Ми йдемо у Темний Ліс і ми повернемося! — відрізала Злата, суворо глянувши на орендодавицю. — Тож наші речі не чіпайте, ми за все сплатили.
— Звісно, звісно, — Кеттічка окинула їх скептичним поглядом. — От тільки я б не була такою оптимісткою. Без досвідченого провідника ви не протримаєтесь у тих нетрях довго.
— Навіщо нам провідник? Я знаю дорогу! — гаркнув Котаро, випнувши груди.
— Ти знав дорогу, якою йшов лише один раз багато років тому під наглядом старших братів, — спокійно зауважив Сузако, поправляючи пов'язку на очах. — У нас є мапа, але Темний Ліс змінюється щоночі. Можливо, провідник нам би й не завадив... хоча я ніколи не чув про тих, хто добровільно водить туди людей.
— Зате я чула, — Кеттічка багатозначно простягнула маленьку долоню, завмерши в очікуванні.
Інарі, закотивши очі, поклала в її руку золоту монету. Кеттічка демонстративно кашлянула, не прибираючи руки. Тяжко зітхнувши, Кіцуне додала ще дві.
— То де нам його шукати? — запитала Злата.
— Владічок! Це до тебе! — гукнула Кеттічка кудись угору. — Потрібен провідник у Темний Ліс!
Ногіцуне не забарився — він зістрибнув з поручнів другого поверху, легко приземлився на карачки і, обтрусивши пил з одягу, випростався з посмішкою.
— Провідник? Звісно. Але не безплатно.
— Ми вже заплатили їй! — Злата обурено вказала на Кеттічку, яка якраз ховала золото в кишеню.
— О, ви заплатили за інформацію, — незворушно кинула дівчинка, повертаючись до своєї кімнати. — А послуги, то вже окрема стаття витрат.
— Десять золотих, — прищурив очі Владічок, розглядаючи групу. — І це вже зі знижкою «для сусідів».
— Ви аферисти ! — обурено вигукнула Злата, міцніше стиснувши лямку своєї сумки. На її плечі Кураокамі войовничо затупотів лапками, підтримуючи господарку писклявим обуренням.
— Ніяких афер, це чистий бізнес, — незворушно заперечив Владічок, розглядаючи свої нігті. — Ризик має бути оплачений, а Темний Ліс — це не місце для прогулянок.
Котаро тим часом уже висипав на стіл вміст свого гаманця, зосереджено перераховуючи кожну монету. Його пальці злегка тремтіли — він був готовий віддати останнє, аби встигнути до селища якнайшвидше.
— У хлопця родичі в смертельній небезпеці, а ви вирішили нажитися на чужому горі? — раптом пролунав голос Інарі. Її звичайна грайлива веселість зникла.Вона подивилася прямо в очі Владічку.
Кеттічка і Владічок перезирнулися. У кімнаті на мить запала важка тиша. Навіть Ногіцуне, з усією його цинічністю, відчув, що цього разу перегнув палицю.
— Ну добре, — зітхнув Владічок, відводячи погляд і знехотя поправляючи комір куртки. — Я доведу вас до самого селища Оні. Але врахуйте: всі дорожні витрати, їжа та безпека стоянок на вас.
