Раді Вас бачити!

— Ви це зараз серйозно, пані Йо? — зазвичай спокійна Інарі видала горлове ричання, від якого вартові за дверима мали б здригнутися. — Якби не крижана стіна Злати, нас би просто змели числом, а Дайтенгу й грав би реквієм на наших кістках!

— Правила є правила, — сухо відчеканила наглядачка, ігноруючи лють кіцуне. — Академія зазнала колосальних збитків. Містяни розлючені: вода пошкодила фундаменти та майно. Якщо ми не покараємо винну, репутація закладу потоне швидше, ніж ті підвали.

Злата мовчки опустила голову. В її думках не було страху перед виключенням — лише гіркий усвідомлення того, як легко в цьому світі людська вдячність змивається фінансовими звітами. Вона діяла, щоб врятувати друзів, і їхні життя вартували тисячі таких будівель.

— Добре... — тихо мовила дівчина. — Я піду збирати речі.

— Ні! Це абсурд! Тоді і я йду геть! — вигукнув Котаро, зробивши крок до неї.

— Двома проблемами менше, — хмикнула Йо, а в її очах промайнув справжній тріумф. — Якщо ти йдеш добровільно, оні, у нас буде чисте сумління перед твоїм кланом. Жодних порушень договору.

— Ну і чудово! Подавіться своїми правилами! — огризнувся хлопець.

Злата лише розгублено похитала головою.

— Котаро, не треба... не руйнуй своє майбутнє через мене. Я повернуся додому. Зі мною все буде гаразд.

— Ніхто нікого не виганяє, — спокійний голос Архімага Оди миттєво припинив суперечку. — Злата має завершити навчання.

— Але ж правила... — почала було Йо, проте Ода перебила її одним поглядом.

— Тоді ми отримаємо політичний скандал, пані Йо. Новий Архімаг Крайни у своєму останньому листі ввічливо, але недвозначно натякнув: якщо Злату виключать з несправедливих причин, це буде розцінено як неповагу до союзної держави. А він, як вам відомо, близький друг нового Короля.

Пані Йо наче язик проковтнула.

«Король? Новий Архімаг?» — у голові Злати все пішло обертом. Коли вона залишала країну, Крайною правила королева Либідь. Що сталося з Дейханом? Світ змінювався занадто швидко.

— Ви продовжуєте навчання, — продовжила Ода, звертаючись до четвірки. — Але... відсьогодні ви житимете за стінами Академії. У старому будинку на околиці, що належить моїй родині. Це дозволить вам виконувати особливі доручення подалі від допитливих очей. Решті учнів поки не варто знати про масштаб загрози. А вашим «покаранням» за збитки в Сагі буде наведення ладу в тому домі — там роками ніхто не жив.

Йо, дещо заспокоєна тим, що «проблемні учні» більше не мулятимуть їй очі в коридорах, розвернулася й мовчки вийшла.

— Справедливо, — кивнув Сузако.

— Збирайтеся. Тепер ви підпорядковуєтеся лише мені, а завдання отримуватимете особисто. Ви вільні.

Коли друзі вже рушили до виходу, Злата зупинилася біля самих дверей. Серце калатало в горлі.

— Пані Ода... Можна запитати? Хто тепер король та Архімаг у моїй країні?

Ода повільно відклала манускрипт і подивилася на дівчину.

— Король — Морган Вульфхарт. А Архімаг... ельф на ім'я Велеслав.

— Велеслав?! Він був не просто месником із кинджалом... він ще й маг?! — Злата вимовила це напівпошепки, наче намагалася спробувати це ім'я на смак у новому статусі. Вона була приголомшена. Такого «кар'єрного росту» від ельфа вона точно не очікувала.

Навіть коли вони з Котаро повернулися до своєї звичної кімнати, Злата не поспішала збирати речі. Вона просто сіла на футон, втупившись в одну точку, намагаючись переварити почуте. Події в Крайні не просто змінювалися — вони летіли стрімголов.

— Не засмучуйся ти так, — подав голос Котаро, зосереджено згортаючи свої мініатюрні фігурки ніндзя в полотняну сумку. — Власний дім це набагато краще, ніж одна тісна кімната на двох. Головне щоб б дах не протікав...

— Ох, ні, я не засмучуюсь, Котаро. Просто... такі зміни в моїй країні. Новий король, новий Архімаг. Усе інакше.

— Велеслав... Це той самий ельф? — Котаро на мить завмер, тримаючи в руках іграшкового воїна.

— Я впевнена, що так. Такі збіги в магічному світі трапляються рідко.

— Схоже, він тебе теж не забув, — буркнув Котаро собі під ніс, надто активно запихаючи речі в наплічник.

— Перед від’їздом я бачила його подругу, Луну. Можливо, вона щось йому переказала, — Злата знизала плечима, а потім раптом помічила, як напружилися плечі Оні. Вона хитро посміхнулася. — Зачекай... А що це за нотки в твоєму голосі? Ти що, ревнуєш?

— Я? Ревную? До ельфа-архімага? З чого б це! — Котаро миттєво відвів погляд і почав з подвоєною енергією складати одяг, хоча виходило в нього це не дуже охайно.

Злата посміхнулася ще ширше, але вирішила не дражнити його далі. Вона підійшла до своєї павучихи, яка сиділа на коконі та покормила її. І почала обережно пакувати свої магічні інгредієнти та склянки та речі.

Думки про Крайну все ще тривожили її, але в душі з'явилося дивне передчуття чогось нового. Переїзд у власний дім, подалі від суворого нагляду пані Йо, здавався початком чогось нового. І, затягуючи вузол на своїй сумці, Злата спіймала себе на думці: вона обов’язково обере собі кімнату, що межує з кімнатою Котаро. Щоб навіть за стінами чути його звичне сопіння.

*****

Новий дім зустрів їх несподіваною гостинністю. Двоповерхова будівля з міцним дахом і чистими вікнами виглядала куди краще, ніж вони собі уявляли. Коли Інарі провела пальцем по відполірованому столу, вона не знайшла й порошинки.

— Нічого не розумію. Ми точно будинки не переплутали? — здивовано промовила Злата, розглядаючи затишну вітальню. — Котаро, дай мені мою сумку.

Хлопець, чия увага була прикута до витонченого різьблення на стінах, не дивлячись, простягнув руку з багажем. Він чітко відчув, як лямки ковзнули з його пальців, ніби хтось їх підхопив.

— Ну, значить, нам менше роботи, — радісно вигукнув Оні,— Можна нарешті пообідати та завалитися відпочивати!

— Котаро, дай мою сумку, — терпляче повторила Злата, стоячи з порожніми руками.

— Та я ж щойно її віддав! — Котаро різко розвернувся і нахмурився. Сумки біля дівчини не було. — Я... я готовий закластися, що ти її забрала.

— Ти мені нічого не давав, — заперечила вона, починаючи нервово озиратися.

— Прокляття, — вимовив Сузако, і в його голосі прозвучало не роздратування, а скоріше втомлене впізнання. — Знову він.

— Хто «він»? — Інарі миттю напружилася, її ніздрі затріпотіли, вловлюючи ледь помітний, чужий запах.

Екзорцист мовчки вказав рукою вгору, на темні балки стелі.

— Той Ногіцуне тут. Він вважає цей дім своїм.

Над їхніми головами прокотився знайомий зухвалий смішок. У тіні між балками майнув пухнастий пісочний хвіст, а потім з’явилося й усміхнене обличчя світловолосого пройдисвіта. Він зручно вмостився на висоті, дивлячись на них.

— Ой, які люди! — промурчав Владічок,— А я дивлюсь, якісь обличчя знайомі.

— Ану спускайся сюди, білява шельмо! — проричав Котаро, чиї кулаки миттю стислися. — Я тобі зараз вуха так накручу, що станеш схожим на зайця!

— Ой-ой, як грубо, — Владічок театрально зітхнув, розглядаючи свої нігті. — Я тут, можна сказати, затишок створював. Пил витирав, павуків ганяв... Кетічка каже, що за такий сервіс треба платити.

- Платити?!- Злата відчула, як її щоки починають палахкотіти не від сорому, а від люті.

— Владічок, віддай сумку по-хорошому, — спокійно, але загрозливо промовила вона, і під її ногами почав розповзатися тонкий шар інею. — Бо цього разу поруч немає охоронців, яким ти зможеш поскаржитися на «жорстоких крадіїв».

— Ой, та годі вам. Ви справді готові влаштувати тут погром, намагаючись мене впіймати? — Владічок ліниво позіхнув, балансуючи на балці під стелею. — А хто потім буде все це прибирати? Краще просто оплатіть послуги готелю.

— Який ще готель?! — Злата відчула, як її праве око почало ледь помітно сіпатися. — Тут ніколи не було ніякого готелю!

— Ми щойно відкрилися! — з сусідньої кімнати діловито вийшла Кетічка. Вона поправила свою хакаму і глянула на гостей з виглядом досвідченого адміністратора. — Першим клієнтам — знижка.

Котаро, якому перспектива махати ганчіркою подобалася ще менше, ніж перспектива платити, повільно опустив кулаки. Лінь перемогла бойовий дух.

— Поверни сумку! — грізно наказала Злата.

Владічок одним легким рухом скинув сумку вниз. Дівчина миттю зазирнула всередину, перевірила речі, банку з павучихою, а потім знову звела сердитий погляд на Ногіцуне. Той, зітхнувши, дістав із рукава її гаманець і теж кинув його власниці.

— І скільки коштує... сервіс? — запитала Інарі, ледь стримуючи сміх від цієї сюрреалістичної картини.

— П’ять золотих на місяць з людини. З Оні три золотих, — так само серйозно відчеканила Кетічка.

— А чому з Котаро менше? — здивувався Сузако.

— Він мені подобається. Такий атлетичний блондинчик, — мала кілька разів швидко заблимала очима, дивлячись на розгубленого Котаро.

Сузако, не вагаючись, дістав із гаманця десять золотих і простягнув дівчинці.

— Сподіваюсь, сервіс буде на висоті.

— Серйозно? Ти справді будеш їм платити? — Злата від подиву ледь не випустила гаманець.

— Це цілком людські ціни, — Сузако знизав плечима, наче мова йшла про купівлю хліба. — У готелях дорожче. Якщо вони стежитимуть за порядком та чистотою, то чому б і ні? Я втомився після битви з Дайтенгу. Якщо ви хочете ганятися за Ногіцуне, трощити меблі й потім самі все лагодити — вперед. Але без нас.

— Вибач, подруго, але у фінансових питаннях у нас головний Сузако, — Інарі підморгнула Златі й схопила екзорциста за руку. — Пішли обирати кімнату, поки атлетичні блондинчики рахують монети.

Злата глянула на Котаро. Оні вже стояв спиною до Владічка, приречено відраховуючи три золотих.

— Аферисти! — пробубніла Злата, віддаючи свої п'ять монет.

— З повагою до персоналу, будь ласка! У нас тут система штрафів за грубість, — попередила Кетічка, згрібаючи гроші в маленьку торбинку.

Котаро передав малій золоті.

— Тримай... бізнес-леді.

— Дякую, красунчик! — Кетічка знову заблимала очима, викликавши у Котаро нервовий кашель.