Раді Вас бачити!

— Ну що? Розповідай! — не встигла Злата сісти на своє місце, як Інарі вже сяяла від цікавості. — Наздогнала? Поцілувала?

— Наздогнала... — щоки Злати мимоволі знову порожевіли. — Але він перший мене поцілував. А вже ввечері я його, у його подобі Оні. Звісно, не так пристрасно, як у вас із Сузако, але все ж...

— Ну, ми то професіонали, — Інарі задоволено закинула пасмо волосся за плече. — Головне, що лід рушив.

— Ох ти ж, — раптом подав голос Сузако, коли на порозі з’явився Котаро. Сліпий екзорцист ледь помітно всміхнувся. — Його аура сьогодні просто світиться.

Котаро сів поруч із Златою, намагаючись ігнорувати хитрий погляд Інарі. Весь урок дівчина відчувала на собі його увагу, він більше не ховався під капюшоном, а іноді навіть наважувався зустрітися з нею поглядом і отримати у відповідь теплу посмішку.

Оскільки наступний урок у майстра Шінкея мав бути лише за два тижні, Злата вирішила присвятити вільний час догляду за своїм новим «вихованцем». Коли Котаро пішов на бойову магію, вона вирушила на міський ринок за цвіркунами для павучихи.

Ринок вирував: штовханина, крики торговців, аромати спецій та вогкої риби. Знайшовши потрібну лавку, Злата придбала запас корму і вже збиралася повертатися, як раптом почула тоненький голосок:

— Тітонька! Тітонька!

Перед нею стояла чарівна дівчинка років восьми. Її темно-каштанове волосся було зібране у два бездоганні пучки, а білосніжне кімоно з теракотовою спідницею-хакама робило її схожою на маленьку ляльку.

— Тітонька, дозвольте сказати, со ви дузе гарна! — дівчинка променисто всміхнулася, дивлячись на Злату великими блакитними очима.

— Дякую тобі, маленька, — розчулено відповіла Злата.

Раптом вона відчула, як щось м’яке й пухнасте ковзнуло вздовж її шиї. Обернувшись, вона побачила спину хлопця в натовпі — у нього були світлі лисячі вуха, а позаду метлявся довгий пухнастий хвіст.

— Дивись, куди хвостом махаєш! — обурено вигукнула Злата, але хлопець навіть не озирнувся. Дівчинка теж швидко кудись зникла, дріботячи своїми маленькими ніжками.

Лише повернувшись Академії, Злата звичним рухом полізла в сумку... і похолола. Гаманця з її грошима на місці не було.

— Що ти вже накоїв?! — настирливо допитувала Інарі, заганяючи Котаро в кут. — Злата щойно розлючена влетіла до зали, схопила тренувальний меч і вискочила швидше, ніж я встигла її гукнути!

— Та нічого я не робив! — захищався Котаро, виставляючи руки вперед. — На вас, дівчат, вічно щось находить, коли настрою нема!

— Я чітко чула, як вона процідила крізь зуби: «Я цьому блондинчику хвіст відірву, коли спіймаю», — процитувала Інарі, підозріло мружачись. — Єдиний хлопець-блондин у всій Академії — це ти!

Котаро аж зблід. Його уява малювала найстрашніші картини.

— Зачекай... — він нарешті трохи оговтався. — Але в мене немає хвоста!

— Ну... може, під словом «хвіст» вона мала на увазі якусь іншу частину твого тіла? — тихіше припустила Інарі, знизавши плечима.

Обличчя Котаро зблідло ще більше. Поки Інарі тягнула його за руку до виходу, хлопець гарячково згадував усі свої провини.

«Невже вона дізналася, що я поцупив її цукерки з таємної схованки? Я ж так старанно підбирав камінці за розміром, загортаючи їх назад у обгортки! Вона ж їх тижнями не торкалася! Хіба можна за таке... відривати частини тіла?!»

— Ось, вибачайся! — скомандувала Інарі, коли вони нарешті наздогнали розгнівану дівчину біля воріт.

— Котаро, ти то мені й потрібен! — вигукнула Злата, міцно стискаючи в руці дерев’яний меч.

Хлопцеві здалося, що він вже бачить напис на своїй надгробній плиті: «Ці цукерки були достатньо смачними, щоб за них померти».

— Треба, щоб ти зламав ніс та руки одному хвостатому злодію на ринку, — продовжувала Злата, не помічаючи його стану. — Це буде значно ефективніше, ніж якщо я просто відлупцюю його цією палицею.

Котаро видихнув так гучно, наче з його плечей зняли цілу гору.

— А, ну це я можу! Без проблем! — бадьоро відгукнувся він, випроставшись.

— Тобто як це?! — здивовано кліпнула очима Інарі. — Ти не Котаро хотіла відлупцювати?

— Ні, — Злата нарешті трохи заспокоїлася, хоча в її очах досі палахкотіли іскри. — Мене пограбували. Гроші були не останні, але це справа принципу. Тим паче, я впевнена, що впізнаю того вухастого.

— Зачекай-но. Хлопець справді був із вухами лиса та хвостом? — перепитала Інарі.

— Так, — кивнула Злата, все ще стискаючи дерев’яний меч.

— Тоді вам знадобиться більше допомоги. Використовувати магію в місті суворо заборонено — якщо постраждають випадкові люди, в Академії будуть проблеми вище голови. А вдвох ви його просто не спіймаєте.

— Чому це? Я досить спритна, та й Котаро не повільний, — здивувалася Злата.

— Якщо це той, про кого я думаю, то він з мого роду. Він — Ногіцуне, дикий лис. У швидкості та спритності з ним може позмагатися хіба що ельф, — пояснила Інарі. — Зачекайте тут. Я заберу Сузако, ми підемо з вами.

З цими словами Інарі стрімко попрямувала до корпусу. Злата, трохи ошелешена таким поворотом, безсило опустила плечі.

— Як же я влипла... — пробурмотіла вона, дивлячись на ворота Академії.

— З ким не буває, — філософськи відгукнувся Котаро. А про себе подумав: «Треба терміново купити цукерки і непомітно замінити ті кляті камінці в обгортках, поки вона не вирішила підсолодити собі життя після пограбування».

— Стривай, — раптом стрепенулася Злата. — Інарі сказала «він з мого роду». Це як? Вона що, теж... з хвостом?

Котаро подивився на неї з таким щирим здивуванням.

— А ти хіба не знала? Інарі — Кіцуне. Просто вона майстерно ховає свою справжню подобу.

*****

Учотирьох вони впевнено крокували до ринкової площі. Напруга в повітрі була майже відчутною.

— Гадаєш, він досі там? — запитав Котаро, з характерним хрускотом розминаючи кулаки. В його очах уже запалювався вогник майбутньої бійки.

— Скажімо так: це його «робоче місце», а робочий день у нього тільки-но почався, — відказала Інарі. Вона раптом зупинилася й різко обернулася до Злати, яка весь шлях мовчки трималася позаду, не зводячи очей з подруги. — Що таке? Ти наче намагаєшся зазирнути мені під кімоно, Злато. Я думала, ти тільки по хлопцях!

— Я... я просто придивляюся, може, й собі таку одежу купити... — ніяково пробурмотіла Злата, швидко порівнявшись із друзями. Насправді вона просто намагалася зрозуміти, як саме Інарі ховає хвости, про які сказав Котаро.

— Що ж, ми на місці. Тут розійдемося, — скомандував Сузако, зупинившись на вході до галасливого ринку. — Інарі перекриє задній вихід через провулок. Котаро — на дах, стеж згори. Я розчинюся в натовпі. Чекаємо, поки об’єкт з’явиться.

— А я? — запитала Злата, мимоволі торкнувшись руків’я дерев’яного меча, який вона прилаштувала на поясі.

— Почекай п’ять хвилин і йди в саму гущу, — Сузако повернув голову в її бік, хоча його очі залишалися закритими. — Ти виконуватимеш роль «пугала». Він тебе бачив, він знає, що ти його шукаєш. Ти маєш його налякати й змусити тікати прямо в наші руки.

— А чого це я на дах? — невдоволено буркнув Котаро. — Я, може, теж можу в натовпі ховатися!

— А є хто інший? Я чи дівчата? — іронічно запитав Сузако.

— Ех... ну добре, — Котаро легко підстрибнув, вхопився за край карниза і одним потужним рухом опинився на черепиці найближчого будинку. — Але якщо я впаду й щось собі зламаю, то Злата готуватиме мені вечерю, доки не одужаю!

— Ой, Котаро, наче зараз це не так, — засміялася Інарі й миттєво зникла в тіні сусідньої будівлі.

Сузако просто зробив кілька кроків уперед і, наче туман, змішався з перехожими. Злата залишилася наодинці зі своїм мечем і секундоміром у голові.

— Ну що ж... п’ять хвилин, і в бій, — прошепотіла вона, рахуючи та відчуваючи, як долоні стають вогкими.— Три... два... один.

Злата рушила вперед. Її погляд гостро сканував натовп, зазирав у глибокі тіні будівель та вивчав кожен підозрілий силует. Цього разу вона не дасть йому зникнути. Втім, його важко було не помітити.

Він стояв біля стіни старого будинку, ліниво підкидаючи монету. Злата завмерла на мить, розглядаючи крадія. Його обличчя випромінювало юнацьку безтурботність, що межувала з аристократичним спокоєм. Риси були тонкими та виразними: прямий ніс, м’яка лінія підборіддя та світла шкіра. Очі світилися природною хитринкою. Золотаві пасма волосся хаотично спадали на чоло, а над маківкою гостро піднялися вуха, вкриті густим світлим хутром.

На ньому був текстурований жилет попелястого кольору, прикрашений витонченим орнаментом, що нагадував візерунки інею на склі. Широкі світлі рукави дарували свободу рухам, а темний обі надійно фіксував вбрання, підкреслюючи струнку статуру. Величний, пухнастий хвіст пісочного відтінку м’яко торкався землі.

Він продовжував підкидати монету. Можливо, саме ту, що ще годину тому лежала в її гаманці. Раптом хлопець підкинув її неймовірно високо — значно вище дахів навколишніх будівель. Злата мимоволі задерла голову, простеживши поглядом за блискучим металом. Але коли монета з дзвінким брязкотом впала на бруківку, злодюжки поруч уже не було.

— Дідько! — вилаялася дівчина, гарячково озираючись. — Він не міг піти далеко!

— Ох... як добре... — почула вона задоволене мурчання лише за кілька метрів від себе.

Вухастий пройдисвіт стояв до неї спиною і самозабутньо чухав лопатки якоюсь палицею.

— Ну, зараз ти в мене отримаєш! — процідила Злата.

Її рука звично смикнулася до пояса, де мав бути дерев’яний меч... і схопила порожнечу. Дівчина заклякла. Придивившись, вона з жахом та люттю зрозуміла: цей нахаба чухає спину саме її мечем.

— Поверни мої гроші! — Злата широкими кроками рушила до нахабного злодюжки.

Хлопець лише посміхнувся.З грацією кота, не випускаючи вкраденого меча, він злетів по вертикальній стіні прямо на дах. Назустріч йому вже мчав Котаро, готуючи свій важкий кулак. Але ногіцуне, замість того щоб тікати, кинувся навпереріз Оні.

«Ну, це буде легше, ніж лякала Інарі», — подумав Котаро, цілячись злодію під дих. Проте той різким рухом кинув дерев’яний меч прямо в обличчя Оні. Рефлекторно Котаро впіймав зброю, але цих витрачених секунд вистачило, щоб хлопець проковзнув повз нього і в розбігу перестрибнув на сусідню будівлю. Наостанок він встиг у напіврозвороті показати Котаро середній палець.

— Ти це кому показав?!! — розлючений Котаро з подвоєною силою кинувся в погоню.

Злата переслідувала їх знизу. Тримати обох у полі зору було надскладно: вони перелітали з даху на дах, а їй постійно заважали перехожі та кошики з товаром. Попри швидкість Котаро, відстань між ним і лисом лише збільшувалася.

Раптом ногіцуне м’яко зістрибнув на землю. Поки торговець фруктами, затамувавши подих, спостерігав за галасливим Оні на даху, злодій спритно поцупив два яблука. Відкусивши соковитий плід, він озирнувся — Злата була вже зовсім поруч. Хлопець швидко доїв яблуко і кинув недогризок точно під ноги дівчині. Злата посковзнулася і з глухим звуком приземлилася на п'яту точку.

Котаро, побачивши це згори, не стримався і гучно зареготав. Але сміх тривав недовго — друге яблуко по ідеальній траєкторії влучило йому точнісінько між рогами.

— Я тобі руки повідкручую! — проричав зістрибнувши на землю Котаро, поки Злата, палаючи від люті, вже підводилася з бруківки.

Злодій пірнув у вузький провулок, але побачивши там Інарі, яка перекрила шлях, різко загальмував, здіймаючи невелику хмару пилу. Він миттєво розвернувся і кинувся в інший бік, у нетрі бідняцького кварталу. Коли переслідувачі зникли за рогом, хлопець нарешті зупинився.

— Хех, такого, як я, не так-то легко спіймати... Навіть не захекався, — задоволено промурчав він, витираючи обличчя рукавом.

Раптом один із «бідняків», що проходив мимо, блискавично простягнув руку і міцно схопив його за пухнастий хвіст.

— Спіймав, — спокійно мовив Сузако, скидаючи з плечей брудне лахміття.

Хлопець смикнувся, але хватка сліпого була залізною.

— Клятий хвіст... — приречено пробубнів злодій, розуміючи, що гра закінчилася.

Коли Злата, Котаро та Інарі нарешті оточили його, хлопець підняв руки вгору, зберігаючи на обличчі зухвалу посмішку.

— Ну добре, ваша взяла. Тільки хвіст відпустіть, це негуманно! — він театрально зітхнув і додав: — Владічок просто хотів трохи розважитися, а ви такі серйозні.

— Де... мої... гроші? — повільно, з розстановкою запитала Злата, зупинившись перед спійманим злодієм.

— Владічок не знає ні про які гроші. Вперше чую! — невинно відказав ногіцуне, намагаючись вивільнити хвіст із залізної хватки Сузако.

Котаро мовчки витягнув той самий дерев'яний меч і на очах у хлопця легким, майже ледачим рухом зламав товсту деревину навпіл, ніби суху гілку.

— А-а-а... ті гроші! — миттєво згадав Владічок, зрозумівши натяк без зайвих слів. Він швидко дістав із пазухи гаманець і простягнув його дівчині.

— Здамо його охороні міста, — відрізала Злата, вихопивши своє майно. — Буде знати, як грабувати студентів Академії.

— Справедливо, — коротко погодився Сузако.

Але раптово на перехресті провулка з'явилася та сама маленька дівчинка в теракотовій хакамі. Вона завмерла, вдивляючись у компанію своїми великими, блакитними очима, а потім різко вказала на них пальцем.

— Допомозіть! Крадії напали на мого братика! Охорона-а-а! — закричала вона на весь квартал, і на мить на її пухкому обличчі промайнула така ж хитра посмішка, як і у Владічка.- Ніхто не обіграє Кетічку.

В ту ж мить ногіцуне, наче за сценарієм, закотив очі й безсило впав на землю, вдаючи, що знепритомнів від жорстоких побоїв.

— Тікаймо звідси! — скомандував Сузако, чий гострий слух уже вловив важкий тупіт чобіт міської варти та брязкання обладунків за рогом. — Зайві проблеми нам не потрібні. Ми повернули те, за чим прийшли.

Друзі не стали чекати пояснень. Злагодженим рухом вони пірнули у мереживо вузьких вуличок, зникаючи в тінях міста саме в той момент, коли перші вартові вибігли на крик «постраждалої» дитини.

— Вони побігли туди... — слабким, ледь чутним голосом промовив Владічок, вказуючи охоронцям у напрямок, протилежний тому, куди щойно чкурнула четвірка друзів.

Вартові, важко тупотячи чоботами, кинулися за хибним слідом. Як тільки брязкання обладунків затихло, ногіцуне миттєво підвівся на ноги, обтрушуючи пил із жилета. Він підійшов до Кетічки, і дівчинка звично видерлася йому на спину, зручно вмостившись на плечах хлопця-лиса.

— Лісові бродяги непереможні! — весело вигукнула вона, міцно тримаючись за пухнасті вуха Владічка.

Хлопець хитро всміхнувся і засунув руку за пазуху. Він витяг три золоті монети, які встиг майстерно відсипати собі, перш ніж повернути гаманець розгніваній дівчині.

— Хоч би гроші перерахувала, — хмикнув він, підкидаючи монети на долоні. — Буде нам і на вечерю, і на смаколики.

Притримуючи Кетічку однією рукою, Владічок спокійно покрокував геть із провулка, розчиняючись у вечірніх сутінках міста до того, як розлючені охоронці повернуться ні з чим.

Після того як вкрадені гроші повернулися до своєї власниці, Злата відчула неймовірне полегшення. Вона щиро хотіла якось віддячити друзям, але Інарі лише лагідно посміхнулася у відповідь.

— Та годі тобі, Злато. Ми ж друзі, а друзі завжди допомагають одне одному, — сказала вона, прямуючи разом із Сузако до своєї кімнати.

Злата зітхнула, відчуваючи теплу вдячність, і нарешті повернулася до своєї оселі. Набравшись сміливості, вона дістала пакунок із цвіркунами й нагодувала павучиху, яка терпляче чекала на свою вечерю. Виконавши обов’язок господарки, дівчина вирішила, що і сама заслуговує на маленьку нагороду. Вона витягла зі схованки заповітний пакет із цукерками.

— Котаро, хочеш цукерку? — запитала вона, не озираючись.

Хлопець, який до цього спокійно лежав на футоні, раптом дивно завмер.

— Щось не дуже... — хрипло відповів він, не підводячи голови.

— Дивно, — Злата знизала плечима. Котаро рідко відмовлявся від частувань.

Вона розгорнула яскраву обгортку, очікуючи відчути солодкий аромат, але... на її долоню випав холодний сірий камінчик. Дівчина заклякла. Котаро почав повільно підніматися з футона, намагаючись робити це якомога непомітніше.

Злата гарячково розгорнула ще одну «цукерку». Те саме. Замість шоколаду — звичайна галька. Ще одна... і знову камінь.

— Котаро, ану підійди до мене! — суворо наказала Злата.

Але хлопець, не чекаючи продовження розмови, уже стрімголов вибігав із кімнати.

— Стій! Котаро! Куди ти?!

Дівчина розгублено дивилася на купку камінчиків у своїй руці. Вона мала б розлютитися, але замість гніву в грудях розлилося зовсім інше відчуття. Вона уявила, як цей рогатий Оні потайки виїдає цукерки, а потім старанно підбирає камінці схожої форми й обережно загортає їх назад у папірці, щоб вона нічого не помітила.

— Ах ти ж... От нічого від тебе не сховати, — прошепотіла вона.

Дивлячись на сірі камінчики, Злата раптом щиро посміхнулася. Це було так по-дитячому безглуздо, але водночас... по-справжньому мило.