Спочатку:
На сторінку книги
Прокинувшись, Злата солодко потягнулася на футоні. Попри відпочинок, у м’язах ще відчувалася легка втома після практичних занять. Вмившись, вона попрямувала до кухні. Готувати щось складне не було сил, тож дівчина вирішила обійтися класикою: яєчня з томатами та соковитий шматок м’яса, що шипілі на гарячій пательні.
Виклавши порцію на тарілку, Злата вже збиралася йти, але раптом завмерла. Вона кинула погляд на пательню, зітхнула... й дістала з кошика ще яєць, помідорів та значно більший шматок м’яса.
Повернувшись до кімнати з двома тарілками, вона застала Котаро, який саме прокинувся й куйовдив волосся, намагаючись протерти очі. Злата мовчки поставила сніданок на стіл, підійшла до дерев’яної ширми, що розділяла кімнату навпіл, і одним впевненим рухом відсунула її до самої стіни.
— Не треба вона тут вдень. Тільки місце займає, — пояснила вона здивованому Котаро, присуваючи стіл із їжею до центру кімнати. — Вмивайся, будемо снідати.
Повторювати двічі не довелося. Котаро, все ще приголомшений змінами в інтер’єрі та наявністю зайвої порції їжі, швидко підхопився й зник у ванній. За кілька хвилин він повернувся — посвіжілий, але підозріло тихий. Він сів поруч і взявся за їжу, час від часу кидаючи на Злату розгублені погляди.
— Екхм... Дякую за сніданок, — тихо промовив він поснідавши. У його голосі не було звичної пихи, лише щире, майже дитяче збентеження.
— Будь ласка, — відповіла Злата, ледь стримуючи посмішку й роблячи вигляд, що зосереджена на своїй тарілці.
Після сніданку вони пішли на заняття. Коли вони вдвох увійшли до класу, Інарі та Сузако вже чекали на своїх місцях. Сузако сидів нерухомо, але його голова ледь помітно повернута в бік дверей, він впізнав їхні кроки ще в коридорі.
— Вітаю з першим успішним завершенням завдання, — посміхнулася Інарі, щойно Злата сіла поруч. — Я знала, що ви впораєтеся.
— У тієї Каппи не було жодного шансу проти мене, — почав хвалитися Котаро, з гуркотом вмощуючись за парту. — Звісно, Злата теж трохи допомогла, не без того.
— Хвалько, — з доброю посмішкою прокоментувала дівчина.
Сузако, який до цього здавався заглибленим у власні думки, раптом підняв підборіддя. На його обличчі з’явився вираз театральної роздуми.
— Хмм... «Злата»? Яке знайоме ім’я, — промовив він спокійним, але іронічним тоном. — Але це точно не може бути сусідка Котаро. Бо, наскільки я чув раніше, її звали або «Дівка», або «Мавка».
— О, так! Це чудові новини, — Інарі весело підхопила підкол Сузако. — Добре що ви потоваришували. Шансів, що ви спалите Академію під час чергової сварки, стає значно менше.
Котаро нічого не відповів. Він лише різким рухом натягнув капюшон так низько, як тільки міг, наче намагаючись сховатися від «всевидячого» слуху Сузако. Хоча хлопець і не бачив, він точно чув, як збилося дихання Котаро та Злати від збентеження.
Після основних предметів шляхи друзів розійшлися. Котаро, попрямував на бойову магію — здається, це був єдиний предмет, заради якого він взагалі прокидався зранку. Сузако та Інарі, як завжди нерозлучні, пішли на урок екзорцизму.
Злата ж поспішила на прикликання — урок, на який вона чекала найбільше з моменту прибуття. Кабінет виявився значно меншим за загальні класи. Повітря тут було важким від запаху старого пергаменту та засохлих чорнил. Стіни прикрашали сувої з пентаграмами та картини з істотами, чиї очі, здавалося, проводжали дівчину поглядом. Злата обережно сіла за задню парту, боячись порушити чийсь невидимий порядок.
Минуло п’ять хвилин, десять... У класі панувала мертва тиша. Злата навіть визирнула в коридор, щоб звіритися з графіком, але помилки не було. І саме тоді до класу увійшов він.
Майстер Шінкей. Жива легенда серед магів, що здавалася такою ж давньою, як крейдяні символи на його дошці. Його постать губилася у важких складках темно-синього хакама. Шкіра майстра нагадувала мереживо глибоких зморшок — кожна з них здавалася руслом, яким колись протікала неймовірна сила. Його високе чоло було поцятковане пігментними плямами, наче мапа невідомих сузір'їв, а з-під важких повік дивилися гострі, майже чорні очі. У них не було старечої каламуті — лише пронизливий блиск, здатний вмить вирахувати найменшу помилку в заклятті. Коротка срібляста борода додавала йому схожості з аскетичним ченцем.
Шінкей навіть не подивився в бік Злати. Він втомлено опустився в крісло... і миттєво заснув.
Злата розгублено завмерла. Вона дипломатично кашлянула, сподіваючись привернути увагу. Жодної реакції. Вона кашлянула голосніше, аж у горлі задерло — голова старого навіть не поворухнулася. Тоді дівчина з гуркотом дістала книгу й майже вдарила нею об стіл, навмисно шелестячи сторінками на весь кабінет.
Так минув майже весь урок. Злата сиділа наодинці з легендою, що хропіла, видаючи «дипломатичні шуми» та розглядаючи підручник. Коли час заняття вичерпався, Шінкей так само нерухомо спав.
«Може, він навмисно ігнорує мене? У змові з пані Йо і не хоче вчити чужинку?» — гадала Злата, виходячи в порожній коридор. — «Або ж він завжди такий, і інші учні просто використовують цей час, щоб прогуляти?»
Трохи обурена Злата всілася на лаву в саду Академії, де пахло квітучою сакурою та вогкою землею.
— Просто змарнований час... — бубніла вона собі під ніс, розглядаючи носки своїх черевиків.
Вона навіть не помітила, як поруч тихо підсіла Інарі.
— Ну як тобі урок із прикликання? — з живою цікавістю запитала подруга, поправляючи волосся.
— Чудово. Метод викладання, м’яко кажучи, неочікуваний, — відказала Злата, нахмурившись і міцно схрестивши руки на грудях.
— Справді? Я ніколи туди не ходила, — Інарі з цікавістю схилила голову набік. — Завжди було цікаво, як там усе влаштовано. Кажуть, майстер Шінкей, він неймовірний маг.
— А інші учні нічого не розповідають? — Злата зиркнула на подругу, сподіваючись бодай на якусь підказку.
Інарі вже відкрила рота, щоб відповісти, але раптом замислилася. Її погляд став розгубленим.
— Ні... Взагалі-то, я ніколи нічого не чула про цей предмет від інших. З моїх знайомих на прикликання ніхто не ходить, — нарешті вимовила вона. — Але ж напевно хтось таки має там бути? Не може ж цілий кабінет працювати заради одного вчителя.
Злата лише важко зітхнула, дивлячись на те, як сонце повільно сідає за стіни Академії.
«Спробую наступного разу ще раз», — вирішила вона про себе. — «Можливо, він просто стара людина і сьогодні не виспався
*****
У Котаро всередині вирував справжній хаос. З одного боку, Злата страшенно дратувала його своїм вічним повчальним тоном та купами макулатури. З іншого — вона готувала так, що він забував про всі образи. Йому не подобалася така пильна увага до його персони, він до цього не звик... але водночас дівчина йому навіть почала подобатися. Усвідомлення того, що вона майстерно маніпулює ним за допомогою смачної їжі, було очевидним, проте, на свій подив, він виявив, що йому... навіть подобається бути обманутим таким чином.
— Як усе складно! — простогнав він, сидячи в лазні вже пів години. Прийнявши душ і одягнувшись, він витер обличчя руками, намагаючись зібрати думки до купи.
«Це все тому, що вона занадто смачно готує», — пояснював він сам собі, натягуючи капюшон. — «Треба повернути собі незалежність від її каструль. Приготую собі вечерю сам. Нічого складного в цьому нема!»
З цим рішучим настроєм він увійшов на спільну кухню. Кілька дівчат, що якраз чаклували над своїми стравами, побачивши Котаро, миттєво зреагували: каструлі закрилися кришками, а готові тарілки пересунулися ближче до господинь. Вони знали апетит цього Оні.
Котаро діловито пройшов повз них до комори. Він ніколи в житті не готував, але був абсолютно впевнений, що це в нього в крові. Він змішав борошно з молоком до однорідної маси.
«Треба цукру», — вирішив він і всипав пів склянки цукру — «І меду додам, зроблю медові млинці!»
Після кількох щедрих ложок меду Котаро поставив пательню на вогонь і плеснув туди олії. Краєм ока він помітив, як сусідка по плиті випікає тоненькі, ажурні млинці.
«Дріб’язок! Краще зробити один, але Смачний і Великий!» — і хлопець вилив усю приготовлену масу на розпечену поверхню.
Все зашкварчало й засичало. На поверхні почали роздуватися величезні бульбашки, що вибухали, наче мініатюрні вулкани. Дівчата відійшли подалі, прикриваючи свої тарілки.
— Мій фірмовий рецепт. Великий Медовий Млинець, — гордо проголосив Котаро. Він гадки не мав, коли його треба перевертати, але коли від пательні пішов їдкий сизий дим, він все ж якось підчепив страву лопаткою. — «Трохи пересмажився, але це додасть пікантності».
Приготувавши млинець він поклав його на тарілку та вийшов з кухні.
Переможним кроком він зайшов до кімнати, тримаючи перед собою тарілку з темним диском. Злата сиділа похмура над книжкою, але побачивши цю кулінарну катастрофу, вона від здивування навіть випустила олівець і приоткрила рота.
«Твоїм маніпуляціям прийшов кінець, Злато», — подумки відсвяткував тріумф Котаро і, сівши за стіл, відкусив чималий шматок.
Здалося, що хрускіт млинця було чути не тільки в кімнаті, а й на всьому першому поверсі Академії. Наче Котаро вирішив поласувати керамічною плиткою.
— Зі скоринкою... як я люблю... — прохрипів хлопець, тримаючись до останнього, поки смакові рецептори не забили на сполох. Виплюнувши шматок назад у тарілку, він ледь видавив: — Яка гидота...
Злата не витримала і кімната наповнилася її дзвінким сміхом. Тепер уже похмурий та ображений Котаро дивився на свій витвір, як на найлютішого зрадника.
— Піду приготую щось нормальне, — сміючись, підвелася дівчина і лагідно ляснула його по плечу. — Але хрустку скоринку, як ти любиш, я не обіцяю.
Злата приготувала млинці з ніжною сирною начинкою — жодних хрустких скоринок, лише м’яке тісто, щедро полите густим ягідним варенням. Повернувшись до кімнати, вона поставила тарілки на стіл. Котаро на той час уже встиг позбутися свого «кулінарного шедевра». Хлопець намагався тримати марку, вдаючи, що не надто й голодний, але аромат млинців та варення швидко розвіяв його акторську гру.
— То що це на тебе найшло? — запитала Злата, попиваючи чай після вечері. — Звідки такий раптовий потяг до високої кухні?
Котаро завагався, але все ж вирішив викласти карти на стіл:
— Ти гадаєш, я дурний і не бачу, як ти маніпулюєш мною через шлунок? Готуєш так смачно, що я стаю... керованим.
Злата на мить завмерла з чашкою в руках.
— Навіть не знаю: образитися чи подякувати за комплімент, — вона поставила чашку й пильно подивилася йому в очі. — Насправді я не вважаю тебе дурним. Навпаки, ти дуже розумний. Ти знаєш, що брати на практику, ти перший знайшов слід Каппи, ти розумієшся на алхімії — твої «ніндзя» тому доказ. Я думаю, ти просто маскуєш свій розум, бо не хочеш зайвої відповідальності та очікувань.
Вираз обличчя Котаро пом’якшав, а в очах зникла звична оборонна напруга. Він явно не очікував, що дівчина так глибоко зазирне йому в душу.
— А щодо маніпуляцій їжею... — Злата хитро прищулилася, і на її губах з’явилася переможна посмішка. — Тут ти правий. Може, трохи і є таке. Але щоб твоє сумління було спокійним, тепер після їжі прибираєш та посуд миєш ти. А я… спати.
Вона спритно підсунула стіл із порожніми тарілками ближче до приголомшеного оні й попрямувала до свого футона.
Коли Котаро закінчив із посудом і повернувся до кімнати, Злата вже міцно спала. Дерев’яна ширма, яку вона вранці відсунула до стіни, так і залишилася стояти на своєму місці біля шафи. Кордон офіційно перестав існувати.
