Раді Вас бачити!

З самого ранку, коли перші промені сонця ледь торкнулися дахів Академії, Злата вже чекала у класі майстра Шінкея. Вона відчувала приємну втому після безсонної ночі на даху, але азарт і передчуття чогось великого не давали їй заплющити очей.

Вчитель не змусив себе чекати. Він увійшов до кабінету, тримаючи в руках тацю, на якій вишукано виблискували дві керамічні чашки та порцеляновий заварник.

— Спершу — бадьорий чай. Щоб ритуал пройшов якнайкраще, — промовив Шінкей, неквапливо наливаючи напій.

Одну чашку він поставив перед дівчиною. Златі понад усе хотілося нарешті розпочати пошуки свого покровителя, а не витрачати час на чаювання, але відмовитися було б нечемно. Тим паче, аромат напою був напрочуд звабливим — він пахнув гірськими травами та якимось терпким, незнайомим корінням.

— А чому саме у снах ми маємо шукати покровителя, майстре? — запитала Злата, зробивши перший ковток. Приємне, густе тепло миттєво почало розливатися її тілом, наче огортаючи кожну клітинку.

— Під час глибокого сну твоя душа покидає земну оболонку і потрапляє у Світ Духів, — спокійно пояснював Шінкей. — Саме там відбуваються випробування. Ти зустрінеш того, хто відгукнеться на твою іскру. Пам’ятай, цей дух може прийняти будь-яку подобу, навіть ту, якої ти найменше очікуєш.

— А який покровитель у вас? — з цікавістю запитала дівчина, відчуваючи, як повіки стають важкими, а світ навколо починає трохи вібрувати.

— У мене це...

Злата так і не розчула відповіді. Голос вчителя раптом став глухим, наче він говорив з-під товщі води. Контури кімнати попливли, перетворюючись на кольорові плями, голова приємно обважніла, і Злата відчула, як провалюється крізь стілець у м'яку, нескінченну темряву.

Сон забрав її раніше, ніж вона встигла поставити чашку на стіл.

Злата опритомніла від пронизливого холоду, що просякав крізь одяг до самих кісток. Розплющивши очі, вона побачила навколо лише густий, хворобливо-білий туман, крізь який ледь проглядали покручені стовбури дерев. Світ здавався вицвілим, позбавленим справжніх барв.

— Майстре Шінкей?! — гукнула вона, але відповіддю було лише її власне відлуння, що згасало в молочній пелені.

«Дивне відчуття... Все навколо наче з вати. Невже це і є той самий сон? Якщо так, я маю знайти свого покровителя. Але куди йти, коли не бачиш власної витягнутої руки?»

Злата рушила навмання, тримаючись ледь помітної стежки, що змійкою в’юнилася між корінням. Час тут ніби зупинився — дівчина не знала, чи йде вона хвилини, чи години. Раптом тишу розірвав лютий звірячий рик.

З туману, здіймаючи сріблястий пил, вискочила потвора. Це був звіролюд, схожий на деформованого кабана з іклами завдовжки з мечі та закривавленими кігтями. Він заревів і кинувся прямо на дівчину. Злата інстинктивно виставила руку вперед. Крижаний вихор вирвався з її долоні з такою силою, якої вона ніколи не відчувала в реальності. Монстр застиг на місці, миттєво перетворившись на крижану статую.

— Ого, яка ти сильна! — почувся тонкий, тремтячий голос.

З-за масивного стовбура на неї злякано і водночас із захопленням дивилося дівчатко років чотирнадцяти. Її брудне волосся сплуталося, а одяг перетворився на лахміття, наче вона блукала цим лісом цілу вічність.

— Хто ти? — Злата здригнулася, не очікуючи зустріти тут людину.

— Я... я не пам’ятаю свого імені. Я тут дуже давно, — дівчина опустила очі. — У цьому місці поступово втрачаєш себе.

— Ти загубилася?

— Ні... — голос дівчинки став гірким. — Хитрий старий Шінкей заманив мене сюди, щоб згодувати своєму звіру. Але я добре вмію ховатися.

Злата відчула, як серце пропустило удар.

— Шінкей? Заманив? Цього не може бути!

— Ще й як може. Напоїв мене якимось дивним чаєм, сказав, що я стану поживою для його монстра. І ось я тут, — вона підозріло глянула на Злату. — Невже цей старий і тебе так само сюди затягнув?

— Так... — невпевнено відповіла Злата, згадуючи останній ковток чаю. — Але я виберуся звідси і все з’ясую.

— Всі так казали. Але всіх зрештою зжер звір.

— Це лише сон! — заперечила Злата. — Він не може по-справжньому когось з’їсти.

— Сон? — дівчинка замислилася. — Тепер зрозуміло, чому я роками не хочу ні пити, ні їсти... Отже, звір поглинає не тіла, а душі. Тому тут немає ні кісток, ні залишків.

Злата різким рухом розбила замороженого звіролюда на тисячі крижаних уламків.

— Треба знайти вихід. Мені потрібно якось тебе називати... щоб було легше.

— Це не має значення. Але якщо тобі так спокійніше, клич мене... Туманка. Я надто довго ховалася серед цих дерев у цьому тумані.

Злата кивнула, хоча в глибині душі відчула тривогу.

— Ти знаєш, як покинути цей ліс?

— Не знаю. Але гадаю, вся справа у звірі. Якщо його вбити — ми звільнимося. Ти сильна, у тебе є шанс. Я знаю, де його лігво... Приблизно. Іди за мною, але будь обережна. Невідомо, які ще жахіття причаїлися в цьому сні.

— Ти кажеш, тут були й інші? — запитала Злата, намагаючись не відставати від Туманки, яка рухалася крізь молочну пелену дивною, невагомою ходою.

— Були. Але останнім часом — жодної живої душі, — Туманка раптом завмерла і різко повернулася до Злати. — Мабуть, у світі вже просто не залишилося таких дурнів, які здатні повірити цьому старому маніпулятору... Ой, вибач! Я не хотіла сказати, що ти дурна, бо довірилася Шінкею. Просто він дуже переконливий.

— І Академія нічого не робить, щоб зупинити це? — Злата пильно глянула на дівчинку, намагаючись вловити бодай тінь фальші в її великих очах.

— Вони його бояться, — Туманка знизала плечима, і цей жест здався занадто дорослим для її вигляду. — Бояться його звіра. Принаймні, я так думаю.

— Зрозуміло... То як давно ти тут ?

— Я ж казала: не пам'ятаю. Дні, місяці, роки... У цьому місці час розчиняється, як цукор у чаї. Ти поступово втрачаєш себе, поки не стаєш просто частиною цього туману.

— Стій! — Злата раптом зупинилася.

Щось металево блиснуло в глибині туманної гущавини. Підійшовши ближче, вона побачила старе, покручене дерево, у стовбур якого по саме руків'я вріс важкий меч. Його лезо, попри сирість, було ідеально гострим і випромінювало ледь помітне блакитне сяйво.

Злата простягнула руку і легко, наче пір’їнку, витягла зброю. У реальному світі вона навряд чи змогла б навіть підняти такий масивний клинок, не те що вправно ним замахнутися. Але тут меч здавався природним продовженням її власної волі.

— Тобі пощастило, — прошепотіла Туманка, примружившись. — Це може стати чудовою зброєю проти звіра.

— Мда... пощастило, — повільно повторила Злата, зважуючи меч у руці. Їй здалося дивним, що така потужна річ знайшлася саме тоді, коли вона почала сумніватися.

— Я відчуваю в твоєму голосі нотки недовіри, — Туманка нахмурилась, а її очі на мить стали холодними, як крига. — Якщо ти мені не віриш або гадаєш, що я веду тебе в пастку — добре. Я піду. Шукай лігво сама, бийся зі звіром сама. Я нікого не тримаю.

— Я цього не казала, — відрізала Злата, — Просто... все це навколо занадто дивне.

— Звісно дивне. Бо це світ снів та духів, ти сама це визнала, — дівчинка знову пом’якшала і простягнула руку в бік найтемнішої частини лісу. — Ходімо. Ми вже близько.

На невеликій галявині, вкритій товстим шаром інею, спочивав він. Велетенський білий змій, завдовжки метрів десять, виблискував лускою, наче коштовним камінням. Хоча назвати його просто змієм було б помилкою — чотири міцні лапи з гострими кігтями, довгі сріблясті вуса та білосніжна грива, що складалася з тисяч крижаних лез, видавали в ньому рідкісний вид дракона. Звір спав, і його глибоке дихання здіймало хмари пари.

— Це твій шанс, — прошипотіла Туманка, припавши до землі. — Вбий його і повернись додому. Нехай Шінкей відповість за свої злочини, а моя душа нарешті отримає спокій.

Злата зупинилася, покрутила в руці меч і тяжко зітхнула.

— Реально? — коротко запитала вона.

— Так! — Туманка щиро, майже свято надіючись, посміхнулася.

— Я не про це, — Злата роздратовано закотила очі — Хтось реально вірить у цю виставу? Це ж чистий другосортний театр.

— Що значить «другосортний театр»?! — раптом заревів змій, миттєво підхопившись на лапи.

Разом з його криком образ Туманки просто розчинився в повітрі, наче дим. Дракон вигнув шию, дивлячись на дівчину з обуренням.

— Ти взагалі нічого не тямиш у мистецтві! Це була трагедія! Драма блукаючої душі, що шукає спокою!

— Занадто багато ляпів, — відрізала Злата, відкидаючи непотрібний меч убік. — Пам'ятати все, крім власного імені? Відповідати на питання заготовленими фразами? А меч... ну, це взагалі недоречно. Я маг, навіщо мені ця залізяка?

Змій незадоволено проричав, випускаючи з ніздрів цівки холоду.

— А знаєш, багато хто на це купувався. Люди живуть стереотипами і зовсім не хочуть думати головою, — він почав повільно ходити навколо неї, оцінюючи її — То чого ти хочеш, Злато? Навіщо тобі дух-покровитель? Навіщо тобі моя сила?

Дівчина розуміла: зараз не час для пафосних промов. Відповідь мала бути чесною.

— Щоб захистити тих, хто мені дорогий...

Змій завмер, пильно вдивляючись їй в очі, наче читав саму душу.

— Мене звуть Кураокамі, — промовив він, і в ту ж мить дихнув на неї крижаним повітрям.

Златі здалося, що її плоть і кістки миттєво перетворюються на кригу. Льодяна завіса закрила світ, і свідомість почала згасати.

— Давай мені свій чай, старий! Я піду за нею! — донісся до неї знайомий голос Котаро.

— Я пояснюю вкотре: ти не опинишся там, де вона, навіть якщо вип’єш весь запас, — спокійно відповів Шінкей. — Треба чекати.

— Скільки ще чекати?! — нетерпляче вигукнув Оні. Його голос тремтів від хвилювання.

— Не знаю. Дух має назвати їй своє ім'я, якщо вона впорається...

Злата розплющила очі. Тіло ломило так, наче вона справді билася з драконом. Вона тяжко підвелася з-за столу, обводячи кабінет каламутним поглядом.

— Котаро? Ти чого тут? Зараз же заняття...

— Злато! — Оні ледь не підстрибнув від радості. — Яке заняття? Вже ніч!

— Що?! — дівчина глянула у відчинене вікно. Над Академією справді панувало глибоке зоряне небо. — Мені здалося, минуло всього кілька годин.

— Там час пливе інакше, — додав Шінкей, уважно вивчаючи стан учениці. — То як... назвав він своє ім'я?

— Кураокамі, — видихнула Злата.

Майстер Шінкей на мить застиг. Його брови злетіли вгору, а в очах промайнуло щось схоже на щирий подив і повагу.

— Що ж... продовжимо наступного разу. І доречі, захопи свого павука на наступний урок.

Коли Шінкей вийшов, Злата нарешті змогла розслабитися.

— Ти справді так хвилювався за мене, Котаро? — вона слабко посміхнулася.

— Звісно хвилювався! — буркнув хлопець, ніяково відводячи погляд. А про себе подумав: «І перспектива вечеряти одними канапками, бо ти не прокинулася, теж зовсім не тішила...»