Раді Вас бачити!

Селище тулилося до самого краю Темного Лісу. Заходити далі було б самогубством: площа лісу вимірювалася сотнями тисяч кілометрів, а його серце залишалося недослідженим. Подейкують що там, у вічних сутінках, мешкали істоти, для яких не вигадали назв навіть у найтовстіших енциклопедіях.

І, можливо, краще було б, якби їх ніколи й не вигадували.

Староста Сун — лисий старий із довгою сивою бородою та в потертому сірому кімоно — лише підтвердив те, що було в контракті: худоба зникає, а їх тіла знаходять висушеними муміями.

— Можливо, є якась закономірність? — допитувалася Злата. — Тварини належать одному господарю? Чи, може, ферми стоять поруч?

— Ні, — хитав головою старий. — Але ми підозрюємо пані Ган.

— Чому саме її?

— У неї єдиної не пропало жодне теля, — прошепотів Сун, озираючись та торкаючись оберіга на шиї — Можливо, вона відьма. Перевірте її, вона живе на самому відшибі.

Злата й Котаро вирушили на інший край селища. Котаро натягнув капюшон так низько, як тільки міг — сільські діти бігали за ним слідом, штовхаючись і перешіптуючись, намагаючись зазирнути під тканину й побачити роги демона.

Господарство пані Ган виявилося напрочуд охайним: чиста хижа, хлів, колодязь. Повна жінка з туго зібраним волоссям саме наливала воду корові.

— Пані Ган? — покликала Злата.

— Ну, припустимо... — жінка недовірливо зміряла їх поглядом.

— Ми з Академії. Ви знаєте про випадки зі знекровленою худобою. Чому ваша ферма — єдина, яку оминуло лихо?

— Я вам так скажу: за скотиною доглядати треба! — відрізала Ган. — Я своїх з очей не спускаю. Вони в мене навіть п’ють чисту джерельну воду, — вона кивнула на колодязь. — Доглядайте — і все буде гаразд. А не звинувачуйте чесних людей у відьомстві!

— А де п’є воду решта худоби в селищі? — тихо запитала Злата.

— У річці, звісно. Де ж іще?

Злата різко розвернулася до напарника:

— Йдемо до річки, Котаро!

Вона вчасно вхопила хлопця за лікоть — той уже встиг витягнути з гнізда свіже яйце і саме збирався розбити його об край відра, щоб випити сирим.

— Ходімо вже, «герою»! Поки господиня не побачила, що ти об’їдаєш її курей! — прошипіла дівчина, тягнучи Оні з двору.

Вони вийшли до берега. Річка була доволі широкою, але мілкою — на вигляд не більше метра-півтора глибини. Вода текла повільно, тягнучи за собою пале листя з глибин Темного Лісу.

Інколи листок зникав під поверхнею, наче щось тихо тягнуло його вниз.

Злата одразу взялася до роботи. Вона дістала скляні колби з реагентами й почала перевіряти воду на наявність магічних домішок чи отрути.

— Чисто, — прошепотіла вона, розчаровано дивлячись на прозору рідину. — Жодних слідів магії.

Тим часом Котаро, замість того щоб дивитися на воду, опустився на коліна біля самого краю берега. Він зачерпнув жменю вогкого ґрунту й підніс її до носа, довго і уважно втягуючи повітря, наче мисливський пес.

— Дивно... Занадто виражений запах слизу, гнилої цвілі та стоячого болота, — пробурчав він, мружачись. — Для проточної річки це неприродно.

Оні почав розгрібати прибережну траву своїми міцними пальцями.

— Дивись сюди, дівко! Що там каже твоя книжка? — він вказав на чіткий відбиток у вологому мулі.

Злата підійшла ближче й відчула, як по спині пробіг холодок. Слід нагадував людську стопу, але був удвічі більшим, із довгими пазурами та виразними перетинками між пальцями. Слиз, що залишився у заглибині, ледь помітно світився тьмяним зеленим світлом.

Їй ще бракувало знань про місцевий бестіарій. Тому вона гарячково гортала сторінки енциклопедії, поки нарешті не зупинилася на потрібній сторінці.

— Знайшла! — вигукнула вона. — Це Каппа. Але... в книжці пише, що вони зазвичай невеликі й харчуються огірками чи рибою і дуже мирні.

— Огірками, кажеш? — Котаро скептично оглянув величезний слід. — Судячи з розміру лапи, ця тварюка замість огірків хрумтить коровами.

Він підвівся, дивлячись на темну поверхню річки, де якраз почали згущуватися вечірні сутінки.

— Тепер зрозуміло, чому скотина пані Ган жива — вона п’є з колодязя. А решта йде до річки прямо в пащу цьому потворі.

— Нам потрібна приманка, Котаро. Доведеться у когось позичити корову, — рішуче заявила Злата, прямуючи назад до селища.

— Та йди, дівко. Я тебе тут почекаю, — ліниво кинув Оні.

Злата різко зупинилася і обернулася:

— Не почекаєш. Ти йдеш зі мною. Я не залишу напарника наодинці в місці, де вештається річковий монстр.

Котаро здивовано витріщився на неї, але, нічого не заперечивши, поплівся слідом. Вмовити старосту віддати корову на розтерзання виявилося неможливим, тому вони зійшлися на впертому цапі та глечику свіжої крові, яку селяни берегли для кров’янки.

Коли сонце остаточно сховалося, вони повернулися до річки. Поки Котаро прив’язував цапа біля самої води, Злата розливала кров по гальці, створюючи кривавий слід, що вів до пастки. Потім вони завмерли в густих прибережних кущах.

Минула година. Цап нервово тупцював, мекаючи на темну воду, але нічого не відбувалося. Котаро вже вмостився під деревом, меланхолійно доїдаючи останній пиріжок.

— Я дещо не врахувала, — раптом прошепотіла Злата, не відриваючи погляду від річки.

— Ну ось, — пробурчав хлопець із повним ротом. — Даремно витрачений час. І пиріжки скінчилися...

— Не в тому річ. Каппа... він ще набагато більший, ніж я думала. В енциклопедії кажуть про максимум півтора метра, але це...

Котаро напружився і виглянув із засідки. З води повільно підіймалася не просто «зубата жаба», а справжня двометрова туша, вкрита слизькою лускою та шипастим панциром. Замість обличчя — масивний кістяний дзьоб, засіяний іклами, і жовті бані очей, що палали первісним голодом. Важкі пазуристі лапи з хрускотом дробили каміння на дні. Потвора повільно наближалася до тремтячого цапа.

— Треба скоординувати наш напад... — почала було Злата, але Котаро вже не слухав.

Він вилетів із кущів, як випущений снаряд. Його кулаки спалахнули лютим вогнем, ефір навколо нього завибрирував від жару. З розбігу Оні вгатив Каппу прямо в щелепу. Водяник похитнувся, виплюнувши зламане ікло, і видав оглушливий рев. Потвора кинулася в атаку, розмахуючи лапами-бритвами, але Котаро майстерно ухилявся, відповідаючи серіями ударів по торсу.

Проте Каппа виявився хитрим. Вибравши момент, він бризнув густим, смердючим слизом прямо в обличчя хлопцю.

— Мої очі! — гаркнув Котаро, на мить втративши орієнтацію.

Користуючись моментом, водяник полоснув пазурами, розірвавши сорочку Оні та залишивши на грудях криваві борозни. Наступний удар масивного хвоста мав стати смертельним, але повітря навколо раптово заскреготало. Між Котаро та монстром з громом виросла монолітна стіна напівпрозорого льоду.

Злата стояла, витягнувши руку, від якої валив густий білий пар. Її пальці тремтіли від напруження, підтримуючи міцність магічного щита. Каппа люто вдарив по льоду, вкриваючи його сіткою тріщин, і, зрозумівши, хто заважає йому вбити жертву, кинувся на дівчину.

Злата не відступила. Викинувши вперед другу руку, вона створила ще одну льодяну перешкоду. Монстр врізався в неї всією вагою, змушуючи Злату похитнутись. Каппа спробував обійти щит, але крижана стіна слухняно рухалася за жестом дівчини, перекриваючи шлях.

Потвора відійшла назад, готуючись до останнього нищівного тарана. Він ринувся вперед, але за метр до дівчини отримав нищівний удар зверху. Котаро, який встиг протерти очі, вгатив його прямо по черепу, збиваючи з ніг. Наступним ударом ноги Оні відкинув двометрову тушу на кілька метрів назад.

Каппа спробував піднятися для контратаки, але його лапи раптом вкрилися інеєм. Злата, прибравши щити, зосередила всю магію на стихійному обмороженні. Рухи монстра стали в'язкими та повільними.

— Тепер! — вигукнула вона.

Котаро миттєво зреагував. Його вогняний кулак врізався в заморожену лапу водяника — крига не витримала термічного шоку, і кінцівка розлетілася на дрібні криваві шматки. Поки Каппа ревів від болю, Котаро вклав усю свою силу в останній удар у груди. Панцир тріснув, залишаючи глибоку вм'ятину там, де билося серце монстра.

Водяник видав останній хрип і повалився на гальку. Його жовті очі повільно згасли.

*****

Щойно вони доповіли старості, що загрозу усунуто і селянам більше нема чого боятися, на втомлених учнів чекав відпочинок. Вони зайшли до виділеної їм хатини, де в повітрі пахнуло сухою травою та деревом. Злата рішуче зачинила двері й, кинувши погляд на рани Котаро, витягла з сумки бинти та мазь.

— Знімай сорочку. Треба обробити рани, — скомандувала вона.

— Та воно б і само загоїлося... — пробурчав Котаро, але все ж невпевнено стягнув пошматовану тканину.

Злата підійшла впритул. У напівтемряві хатини жар, що виходив від тіла Оні, здавався майже відчутним. Вона почала обережно промивати рани теплою водою. Коли її пальці торкнулися його плеча, вона відчула, як під шкірою перекотився тугий, напружений м'яз. Котаро різко втягнув повітря і завмер, наче кам'яна статуя.

— Ти... навіть не ойкнув, коли Каппа тебе шматував, — тихо промовила дівчина, намагаючись зосередитися на роботі, а не на тому, як близько вони стоять. — А зараз здригаєшся від кожного мого дотику.

— Воно... лоскочеться, — прохрипів Котаро, вперто дивлячись кудись у стелю. Він помітно затремтів, коли вона почала повільно втирати цілющу мазь.

Її пальці мимохідь ковзали по рельєфу його грудей. Злата відчувала, як під її долонею шалено й ритмічно калатає його серце. Це збентежило її, але вона лише м’яко посміхнулася, накладаючи чистий бинт.

— Сиди тихо, — промовила вона, затягуючи вузол. — Знаєш... А в тебе неймовірно гарне тіло. Навіть не віриться в це, враховуючи, що ти поглинаєш стільки борщу й пиріжків.

Щойно слова злетіли з її вуст, Злата відчула, як щоки спалахнули вогнем. Вона сама не очікувала від себе такої відвертості. Котаро нарешті опустив очі й зустрівся з нею поглядом. У його бурштинових зіницях промайнуло щось зовсім не героїчне — чисте, майже збентеження, змішане з живою цікавістю.

Серце Злати зробило кульбіт. Вона різко відвела руку і почала швидко складати баночки назад у сумку, намагаючись сховати обличчя за волоссям.

— Все. Готово. Можеш одягатися, — вона кинула в нього залишки сорочки, які вже навряд чи могли щось прикрити. — Хоча цю ганчірку тільки на смітник. Доведеться тобі завтра йти напівголим.

— Ну... це буде еротично, — Котаро ніяково потер потилицю, намагаючись віджартуватися, хоча його вуха почервоніли не менше, ніж щоки дівчини.

— Час спати! Завтра повертаємося в Академію, — голосно оголосила Злата, з силою застібаючи сумку, щоб приховати хвилювання.

Наступного ранку, перш ніж покинути селище, Златі довелося спустошити гаманець на домашню ковбасу, свіжий хліб та молоко. Снідати було нічим — Котаро ще ввечері прикінчив останній пиріжок.

Цього разу біля воріт селища Оні повівся інакше. Він мовчки підійшов до Злати й сам перекинув її важку сумку через плече.

— Ще впадеш під вагою своєї макулатури та каміння, — буркнув він, уникаючи її погляду. — А мені потім доведеться нести і сумку, і тебе.

Злата лише здивовано підняла брови, але сперечатися не стала. Дорогу назад вони подолали майже в повній тиші. Котаро лише зрідка кидав на неї швидкі погляди, які миттєво відводив, варто було дівчині повернути голову в його бік.

«Як я могла вчора таке ляпнути? Мабуть, то все перевтома та адреналін», — картала себе Злата, занурена у власні думки. — «Звісно, він нічого такий... Атлетичний, міцний. Ну, добре, він гарний. Але це ж Котаро! Це ж Оні! Мені просто треба виспатися, і це марево мине».

Коли на обрії з’явилися шпилі Академії, Злата полегшено зітхнула. Вони одразу попрямували до кабінету пані Йо, щоб передати листа від старости. У посланні пан Сун висловлював щиру подяку, підтверджував успішне виконання завдання і обіцяв перерахувати оплату до кінця місяця.

— Можете бути вільні, — сухо кинула Йо, навіть не глянувши на них. Жодної емоції, жодного слова похвали. Проте Злата чітко відчувала: стара відьма була розчарована тим, що вони повернулися цілими й неушкодженими.

Повернувшись до кімнати, Котаро без зайвих церемоній повалився на свій футон — сили нарешті покинули його. Злата теж лягла на своїй половині, відчуваючи, як приємна втома розливається тілом. Вона ще кілька хвилин дивилася на візерунки дерев’яної ширми, прислухаючись до мирного сопіння Котаро за стіною, і нарешті заснула.