Спочатку:
На сторінку книги
Злата не гаяла ні секунди. Вона різко викинула руку вперед і потужний крижаний стовп вирвався з її долонь, миттєво скувавши постать Дайтенгу. Демон навіть не спробував ухилитися. Він просто стояв, пронизуючи дівчину моторошним, неземним поглядом, поки крига не поглинула його повністю, перетворивши на досконалу льодяну статую.
Злата важко дихала. Вона обережно підійшла ближче, простягнула руку до флейти… і в ту мить статуя з оглушливим гуркотом розлетілася на тисячі дрібних скалок.
— Цього не мало статися… — прошепотіла вона, відчуваючи, як холодний клубок страху стискає груди.
— Усе… у моїй… ілюзії… — пролунав хрипкий, потойбічний голос, наче сам вітер заговорив.
За кілька метрів від неї знову стояв Дайтенгу — цілий, неушкоджений. А за мить з’явилися інші. Один на сусідньому даху. Другий — на шпилі храму. Третій — біля старого колодязя. Десятки. Кожен із них тримав у руках ту саму кістяну флейту.
— Це неможливо… — тільки й встигла видихнути Злата.
Той, що стояв найближче, різко змахнув величезними чорними крилами. Потужний удар вітру, схожий на невидимий таран, зніс дівчину з даху.
— Злато! — відчайдушний крик Котаро прорізав ніч.
Він рвонув уперед із такою швидкістю, що пилюка під ногами здійнявся хмарою. В останній момент Оні підхопив дівчину на руки, прийнявши на себе весь удар, але рук він не розімкнув.
Над містом знову розлилася мелодія флейти, тепер вона лунала звідусіль одночасно, проникаючи під шкіру, змушуючи серце битися в неритмічному, болісному такті.
— Це все марево, — видихнула Злата, коли Котаро обережно поставив її на землю. Її голос тремтів. — Лише один справжній… Нам треба знайти оригінал, інакше цей кошмар ніколи не закінчиться.
Божевільний ритм флейти перетворився на хаотичне, різке стакато. Дакі під цю музику рухалися ще швидше, їхні рухи стали смиканими й непередбачуваними, ніби ляльки в руках божевільного лялькаря.
Сузако відчував: ще трохи і навіть їхня злагоджена четвірка не витримає. Інарі вже важко дихала, її кімоно було порване в кількох місцях, а крізь тканину проступали криваві плями.
Раптом Злата закричала не від болю, а від відчаю. Вона впала на коліна й ударила долонями об землю. З гуркотом, що заглушив навіть музику флейти, між узбережжям і містом виросла велетенська льодяна стіна, відрізавши основну орду Дакі.
Котаро добив останню потвору перед стіною й різко обернувся. Злата тремтіла всім тілом. Її обличчя було мертвотно-блідим, на чолі рясно виступив піт. Вона тримала стіну чистою силою волі, але було видно: ще кілька хвилин і вона зламається.
— Котаро! — крикнула Інарі, розсікаючи черговий фантом. — Ми маємо знайти справжнього, поки Злата ще тримає цю межу! Якщо стіна впаде до цього — нас просто розчавлять кількістю.!
Котаро, наче розпечений метеорит, злетів на дах, де застиг Дайтенгу. Вклавши всю свою лють у нищівний удар, він обрушив вогняну катану на демона. Але, як і всі попередні фантоми, цей Дайтенгу розсипався на тисячі крижаних скалок. Тієї ж миті в іншому кінці вулиці виникла нова ілюзія, яку миттєво наздогнали й розірвали срібні кігті Інарі.
Злата трималася з останніх сил. У вухах безперестану шуміло, світ перед очима плив, перетворюючись на кольорові плями. Вона чула, як під тиском невгамовної орди Дакі її велетенська льодяна стіна починає загрозливо тріщати, вкриваючись павутиною зламів.
Поки Котаро та Інарі несамовито нищили безплідні тіні, Сузако застиг на місці, наче статуя. Він повністю поклався на свій унікальний слух, намагаючись знайти ту єдину, фальшиву ноту в цьому пекельному концерті. Ілюзії були створені бездоганно: кожна мала слід аури, кожна рухалася в ідеальному синхроні. Але Сузако вловив ледь помітну затримку. Лише один Дайтенгу робив вдих на частку секунди раніше, і звук його флейти випереджав інші на невловиму мить.
Інквізитор рванув уперед, перестрибуючи через одну ілюзію та ухиляючись від потужного змаху крил іншої. Він пролетів крізь сад і наніс блискавичний удар по демону гір біля старого колодязя. Дайтенгу встиг зреагувати й відсахнутися, але лезо катани Сузако влучило точно по проклятій флейті, розбиваючи її навпіл.
Дакі закричали в один голос — дикий, сповнений болю зойк, який обірвався, коли всі вони одночасно перетворилися на сірий пил. Тієї ж миті зникли й усі ілюзії Дайтенгу. Залишився лише один, справжній демон гір. Розлючений, він змахнув велетенськими крилами, створюючи повітряну хвилю, яка відкинула Сузако назад. Але Інарі вже мчала на допомогу коханому: її кігті просковзнули в кількох міліметрах від обличчя демона.
Швидкість та реакція Дайтенгу вражали. Він застрибнув на дах, сподіваючись на перепочинок, але там на нього вже чекав Котаро. Оні наніс потужний удар мечем, проте демон гір блискавично дістав із-за пояса залізне віяло і парирував удар. Іншою рукою він вдарив Оні точно в ребра. Незважаючи на те, що Дайтенгу був нижчим і меншим за Котаро, удар виявився настільки сильним, що збив хлопця з ніг. Котаро з гуркотом впав із даху будівлі прямо на ящики з рибою.
Дайтенгу, не гаючи часу, зістрибнув униз. Його сильний удар ногою залишив глибоку яму на тому місці, де хвилину тому стояв Сузако. Кігті Інарі вп'ялися в плече демона гір, від чого той зашипів від люті і вдарив Кіцуне крилом, відкидаючи її вбік.
— Ти мене дістав... — проричав Котаро, піднімаючись із руїн ящиків.
Це був уже не просто розлючений хлопець. Його роги стрімко виросли, шкіра почорніла, стаючи схожою на обсидіан, по якому пульсували живі вени розпеченої магми. З неймовірною швидкістю та силою Оні вдарив Дайтенгу. Від цього удару демон гір врізався в кам'яний будинок, залишивши на стіні глибоку вм'ятину.
Дайтенгу взревів, і з нього вирвався потужний буревій, який почав зносити все на своєму шляху: ящики, уламки дахів, вуличне сміття.
Котаро на мить глянув на Злату, яка вже була без тями, і яку Інарі та Сузако поспіхом тягнули в укриття, подалі від жахливої атаки демона гір. Очі Котаро спалахнули пекельним вогнем від несамовитої люті за Злату. Він повільно, крок за кроком, наближався до Дайтенгу, незважаючи на буревій та уламки, які влучали в його тіло.
І коли Котаро був уже в метрі від ворога, готовий нанести фінальний удар, Дайтенгу різко закрився своїми велетенськими крилами і зник залишивши лише на кілька секунд сілует з повітря та пилу.
*****
Котаро ніс Злату на спині, відчуваючи кожне її слабке зітхання. Її руки безсило лежали на його плечах, а гаряче дихання біля самого вуха водночас заспокоювало Оні та розпалювало в його грудях глуху лють на Дайтенгу. Дівчина ледь трималася притомності, вичерпавши весь свій магічний резерв до останньої краплі.
Капітан Йоші мовчки вів команду до свого дому. Вулиці Сагі були порожніми, лише солоний вітер гуляв між будинками. Дакі були розвіяні на порох, але втеча Дайтенгу означала одне: це був лише початок.
Як тільки вони переступили поріг скромної оселі капітана, Котаро максимально обережно опустив Злату на футон. Він не відійшов ні на крок, сівши поруч прямо на підлозі, наче вірний вартовий.
— Дякую, Котаро... — ледь чутно прошепотіла вона, вдячно торкнувшись його рукава.
— Дайтенгу не бачили в цих краях уже сотні років, — задумливо промовив Сузако, поки Інарі чаклувала над зіллям, щоб повернути Златі сили. — У Темному Лісі відбувається щось ненормальне. Наче сама глибина почала виплескувати назовні те, що мало спати вічно.
— Вони стали злішими. І значно сильнішими, ніж описують старі сувої, — погодився Котаро, згадуючи їхні останні вилазки.
— Ти не думав, що твій клан може щось знати? — Сузако повернув до нього своє незряче, але проникливе обличчя. — Ваше поселення розташоване в найглибшій частині Темного Лісу, куди не наважиться зайти жоден картограф.
— Поняття не маю. Я не навідувався туди з того часу, як пішов до Академії. І бажання не маю, — різко відрізав Котаро.
— Але ж ти бачився з братами кілька місяців тому, — втрутилася Інарі, підносячи чашу з димлячим зіллям до губ Злати. — Вони зовсім нічого не казали?
Котаро нахмурився, згадуючи ту коротку зустріч.
— Горо, як завжди, бурчав, що я занадто «крихкий» і маю більше їсти. Тут я з ним згоден, я явно недоїдаю, — хмикнув він, намагаючись перевести тему. — А Яго... Яго просторікував про «великі переміни у світі» і про те, що я маю стати сильнішим, ніж будь-коли, бо інакше...
Він раптом замовк, не закінчивши речення. В очах Оні промайнула тінь сумніву, яку він швидко приховав.
— Коротше, як завжди. Нічого конкретного.
— Нам доведеться серйозно поговорити про це з архімагом Ода, — підсумував Сузако.
— Гадаєш, якщо вона щось знає, то просто викладе все учням? — Інарі іронічно хмикнула.
— Я наполягатиму. Ліс змінюється. Істоти змінюються. Як екзорцист, я маю знати, до чого готуватися.
— Згодна... — втомлено озвалася Злата, відчуваючи, як зілля Інарі приємним теплом розливається по тілу. — Така активність... така сила. Це не просто випадкові напади.
Дівчина згадала свою батьківщину. Саме так із поодиноких чуток та незрозумілої люті лісових звірів починалася велика війна зі звіролюдами. Спочатку шепіт у хащах, а потім — орди істот під проводом ватажків, що змітали міста. Від цих думок Злату пересмикнуло, наче від крижаного протягу. Щось прадавнє ворушилося в серці Темного Лісу, і воно вже відчуло запах людського страху і слабкості.
*****
Дорога до Академії здавалася нескінченною. Злата вперто намагалася йти сама, але виснажене тіло зраджувало її: коліна тремтіли, а земля під ногами раз у раз ішла обертом. Коли вона ледь не полетіла в прірву на крутому схилі, Котаро встиг перехопити її за мить до падіння. Попри всі слабкі протести, друзі наполягли, щоб Оні знову взяв її на спину — підйом до Лазурного Дракона був занадто важким для людини без сил.
Притиснувшись до широкої спини Котаро, Злата відчула дивне лоскітне почуття. Це було щось значно глибше за звичайну вдячність. Його спокійне тепло дарувало відчуття безпеки.
Діставшись величних стін Академії, вони проігнорували житлові яруси й одразу попрямували до кабінету Архімага. Правила суворо забороняли входити без запрошення, але Сузако, чиє обличчя зараз нагадувало маску з холодного каменю, рішуче постукав і, не чекаючи відповіді, відчинив важкі дубові двері.
За столом, заваленим розгорнутими манускриптами та огарками свічок, сиділа жінка, чиє ім'я шепотіли з повагою в усіх куточках Тайо. Вона не підняла голови одразу — лише повільно перегорнула сторінку старого сувою, ніби раптова поява учнів у її святині не варта була навіть побіжного погляду. Довге чорне волосся з широкою сріблястою сивою смугою спадало на її плечі ідеальними хвилями.
Коли вона нарешті звела очі, герої завмерли. Гостре, вивірене обличчя Архімага Оди запам’ятовувалося з першого погляду і більше не відпускало. Її темні очі дивилися спокійно, майже нудьгуючи, але в цьому спокої відчувалася не байдужість, а сталева звичка людини, якій давно нема чого боятися в цьому світі. Темно-червоні губи залишалися нерухомими. Блакитне ханьфу з вишитими сріблом журавлями було бездоганно охайним, а важкий посох притулився до краю столу
— Зачиніть двері, — нарешті промовила вона низьким, оксамитовим голосом. — Тягне.
Сузако мовчки виконав наказ, і в кабінеті запала тиша, порушувана лише потріскуванням свічок та важким диханням втомлених героїв.
— Гадаю, у вас були вагомі причини порушувати правила і заходити до кабінету без запрошення, — холодно промовила Ода, не змінюючи пози.
— Так, пані Архімаг, — Сузако зробив крок уперед, зберігаючи виправку дипломата. — За нападами Дакі стояв Дайтенгу. Справжній Демон Гір.
Ода на мить відвела погляд на згасаючу свічку, і в її очах промайнула тінь.
— Зрозуміло. Це все, що ви хотіли мені розповісти?
— З усією повагою, — голос Сузако став твердішим. — Я сподіваюся, що це ви хочете нам щось розповісти. Істоти з Лісу стали агресивнішими. Повертається стародавнє зло, якого не бачили сотні років. Ми маємо знати, з чим боремося.
Ода ледь помітно посміхнулася кутиком губ, і в цій посмішці було більше гіркоти, ніж веселощів.
— Чому ви вирішили, Сузако, що я маю про це знати? І навіть якщо так, то чому я маю ділитися цим із вами саме зараз?
— Бо якщо хтось із учнів загине через нестачу інформації, це нанесе нищівний удар по репутації Академії, — відкарбував Сузако. — Ви знали, що в Сагі чекає щось більше за звичайних вампірш, тому й послали нас чотирьох, а не двох, як зазвичай.
Архімаг уважно дивилася на нього, наче намагалася прочитати думки крізь незрячі очі екзорциста. Врешті вона зітхнула.
— Те, що я скажу, не має вийти за межі цих стін. Якщо почнеться паніка і батьки почнуть забирати непідготовлених учнів, ми залишимося без магічного підкріплення в майбутній війні. А це — катастрофа в перспективі.
— Війни? — Інарі нахмурилася, мимоволі стиснувши кулаки.
— Нещодавно до Тайо прибула королева Крайни — Либідь. З нашим Імператором підписано військовий союз. Загроза від звіролюдів та істот Темного Лісу поширюється як пожежа. Вищий, відомий як Виродіал Кривотворець, наділяє монстрів своєю силою. Гірше того — самі Вищі розпочинають війну між собою.
Злата відчула, як по спині пробіг холодок. Вона знала про Вищих лише з легенд — напівбоги, чия магія та сила здатна змінювати порядок у світі, а деякі з них живуть століттями . Раніше це здавалося казкою, але з вуст Архімага Оди ці слова звучали як смертний вирок старому світу. Можливо, той самий Дайтенгу — теж один із них, просто люди звикли звати його демоном.
Раптом у двері наполегливо постукали. До кабінету ввійшла пані Йо. Вона була роздратована, але в її очах спалахнув вогник тріумфу.
— Злата має негайно покинути Академію! — випалила вона, ігноруючи напружену атмосферу. — Коли її крижана стіна в Сагі розтанула, вода підтопила навколишні будинки. Академія зазнала серйозних фінансових збитків через компенсації! Люди вже подейкують: якщо маги не здатні контролювати власну стихію, то нащо нам така Академія?
