Раді Вас бачити!

Посіпаки Грока з гуркотом зачинили двері клітки. Важкий засув став на місце, відрізаючи Злату від свободи.

«Це неможливо... Велеслав убив їх усіх. Це марево, ілюзія Дайтенгу!» — дівчина вчепилася в іржаві ґрати, до болю заплющила очі й спробувала зосередитися. Вона шукала всередині себе ту іскру, той холодний ефір, який став її частиною в Академії. Вона намагалася пропустити його крізь пальці, але всередині панувала мертва порожнеча.

— Донечко... Треба було тікати, поки була можливість, — раптом пролунав тихий, змучений голос із сусідньої клітки.

Злата різко розплющила очі.

— Мамо?!

Крізь сіру вату туману вона розгледіла постать у сусідній заґратованій ямі. Це була вона. Худа, бліда, із заплутаними пасмами сивого волосся, що брудними бурульками звисали на обличчя. Мати дивилася на неї поглядом, у якому було стільки любові та болю, що у Злати перехопило подих.

— Тобі знову ввижалася та Академія? — із нескінченним сумом запитала жінка.

Злата хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Вона глянула на свої руки… вони були вкриті саднами та в’їденим брудом. На ній не було тієї вишиванки, у якій вона ступила під крони Темного Лісу. Лише старе, рване лахміття, що ледь трималося на плечах.

— Все таке реальне... Навіть плече болить, — прошепотіла дівчина, відчуваючи, як реальність вислизає, немов пісок крізь пальці.

— Вони тебе били? Знову? — гірко запитала мати, притискаючи руки до грудей.

— Це не справжнє... це все ілюзія, — як закляття, повторювала Злата, забившись у куток клітки.

— Донечко, поговори зі мною. Благаю, ти мене лякаєш! — голос матері дрижав від сліз.

«Ні, я не дурна. Тільки-но я почну з тобою розмовляти, то ти остаточно задуриш мені розум», — подумала Злата, відводячи погляд. Вона почала гарячково озиратися, шукаючи хоча б одну деталь, що не вписувалася в цей кошмар.

Десь там, на периферії свідомості, вона все ще пам'ятала про Кураокамі. Але тут, у цьому брудному пеклі, навіть пам'ять про величного духа здавалася ознакою божевілля.

— Хай тобі грець! Кляті маленькі лапки... — почула Злата роздратований писк біля самого порогу клітки.

— Кураокамі! — її голос здригнувся від надії.

Маленький білий павучок на мить завмер, почувши своє ім'я. Швидко перебираючи ніжками по брудній підлозі, він попрямував до дівчини, ігноруючи іржу та сміття.

— Ось ти де! — запищав він, вправно видираючись по руці Злати на її плече. — Ну й діру вибрав цей довгоносий демон для твого розуму!

— Обережно, доню! — вигукнула "мати" з сусідньої клітки, кидаючись до ґрат. — Не чіпай його! Він отруйний! Вкусить і в тебе знову почнуться ті страшні галюцинації про магів!

Злата на мить завагалася, дивлячись на жінку, але Кураокамі лише презирливо пирхнув (якщо павуки взагалі на це здатні).

— Бачив інших? — пошепки запитала Злата, намагаючись не слухати благання сусідки.

— Ні. Порожньо, — відповів Кураокамі, зручніше вмостившись на плечі. — Ми тут одні. Мабуть, через те, що я вчепився в твоє плече ще в реальному світі, нас закинуло в цю пастку разом. Інші зараз блукають у власних кошмарах.

— Ця ілюзія... вона занадто правдоподібна, — тихо мовила дівчина, дивлячись на свої зашкарублі від бруду пальці. — Я відчуваю біль, запах, холод...

— Дайтенгу не просто так називають Майстром Ілюзій, — поважно відповів дух-павук. — Це тонка робота: викривлення простору, духи-навіювачі, гра на почуттях. Тут є все, щоб розчавити твою волю. Але на могутнього Кураокамі ці фокуси не діють! Тож досить сидіти! Пішли звідси!

— Я не можу... — Злата безпорадно опустила руки. — Магія не працює. Тут немає ефіру.

Павучок раптово завмер. Його лапки перестали ворушитися, а маленькі очі-намистинки втупилися в простір.

— А ось це вже проблема, — пробурмотів він.

— З ким це ти там базікаєш? — пролунав огидний голос Грока. Работорговець наблизився до клітки, мружачись і вдивляючись у напівтемряву. — Що це там у тебе на плечі? Який дивний білий павук. Гадаю, за таку дивину колекціонери відвалять кілька золотих. Ану, дай його сюди!

Злата відсахнулася вглиб клітки, прикриваючи Кураокамі долонею.

— Витягніть її звідти! — рявкнув Грок, втрачаючи терпіння. — Зараз вона отримає в мене за те, що не виконує накази господаря!

Двоє посіпак миттєво з’явилися поруч. Вони не прийшли… вони просто витекли з туману, наче були його частиною.

— Підходьте по одному, бовдури! Я вам усім пики наб’ю! — войовничо запищав Кураокамі, ворушачи лапками.

Проте залізна хватка одного з найманців вирвала Злату з клітки. Грок, не гаючи часу, грубо вхопив павука за черевце.

— Ти гля, він ще й балакає! — зареготав работорговець, підносячи духа до самого обличчя.

Кураокамі зреагував блискавично, він із силою встромив свої ікла в грубий палець Грока. Від несподіваного, пекучого болю той скрикнув і різко змахнув рукою, відкидаючи павука на землю.

— Ах ти ж паскуда!

Грок заніс важкий чобіт, намагаючись розчавити маленьке створіння.

— Ні! — скрикнула Злата.

Зібравши всі залишки сил, вона вдарила посіпаку ногою в пах. Його залізні лещата на мить ослабли, і дівчина ривком кинулася на брудну землю, накриваючи Кураокамі долонями. Важкий чобіт Грока з силою опустився прямо на її руку. Виразний хрускіт кісток відлунився в тиші, а нестерпний біль прошив усе тіло до самих кінчиків волосся.

Цих секунд вистачило: павук встиг вислизнути з-під роздавленої долоні й стрімко забіг по руці дівчини назад на її плече. Розігрітий люттю Грок не зупинився, його друга нога з розмаху влетіла Златі в живіт. Від удару в неї перехопило подих, а шлунок звело такою судомою, що вона ледь не виблювала.

Злата впала обличчям у багнюку. І раптом усе змінилося.

Замість пекучого болю від ударів її тіло почало охоплювати різке, паралізуюче відчуття холоду. Він не йшов ззовні, він народжувався всередині, розтікаючись по венах крижаною отрутою. Дівчина затремтіла так сильно, що зуби почали вибивати дріб.

«Невже це... смерть?» — промайнула остання слабка думка.

Злата опустила погляд на свої руки й завмерла. Шкіра стрімко вкривалася мереживом інею, що іскрився навіть у тьмяному мареві. Вона відчула, як ріки ефіру, могутні й невпинні, нарешті прорвали дамбу і хлинули по її венах. Одне пасмо волосся впало на обличчя — воно було білосніжним, як чистий гірський сніг. З кожним її видихом у повітря виривалася хмара крижаної пари.

Джерелом цієї сили був Кураокамі. Павук завмер на її плечі, занурений у глибокий бойовий транс, виступаючи провідником між дівчиною та первісною магією холоду.

Злата повільно підняла руку, вказуючи на першого посіпаку. З її долоні вирвався не просто холод — це був розлючений крижаний вихор. Він за мить наздогнав ворога, розрізаючи його на тисячі дрібних шматочків, які миттєво розчинилися в тумані, не залишивши навіть краплі крові. Другий посіпака в жаху кинувся тікати, але крижана смерть наздогнала його за два кроки, перетворивши на порох.

— Ах ти ж стерво! — заревів Грок. Він вихопив кинджал, і його обличчя перекосилося від тваринного страху, змішаного з люттю.

Він кинувся вперед, але Злата лише спокійно простягнула іншу руку. Повітря здригнулося, і прямо з туману з’явилася велетенська крижана лапа дракона. Одним важким ударом вона розчавила работорговця, вбивши його на місці.

— Не дави, і не розщавленим будеш! — переможно запищав Кураокамі, приходячи до тями.

Потік ефіру почав слабшати, хоча легке поколювання в пальцях залишилося. Білизна зникла з волосся Злати, руки знову набули живого кольору, а разом із ілюзією Грока зникли й реальні поранення, синці та рване лахміття. На дівчині знову була її вишиванка — чиста й ціла.

— Кураокамі... дякую, — нарешті видихнула Злата, відчуваючи неймовірне полегшення.

— Треба забиратися звідси, поки цей світ не придумав щось нове, — Кураокамі вказав лапкою на портал, що розгорівся синім полум’ям на тому місці, де щойно була клітка її матері.

— Не будемо гаяти часу, — голос Злати звучав твердо — Треба нарешті розібратися з лялькарем цього театру.

Важко дихаючи, Котаро втиснувся у вузьку щілину між стінами похиленого будинку. Серце калатало в грудях, як загнаний звір. Малі оні, щойно регочучи, пробігли повз, вигукуючи образи та розмахуючи камінням.

— Якого біса?.. — прошепотів Котаро, дивлячись на свої руки. Його натреновані м’язи, що були результатом років важкої праці та боїв, зникли. Він задер сорочку й з жахом оглянув свій живіт: навіть прес розгладився, залишивши лише худорляве дитяче тіло.

Він розумів: це ілюзія Дайтенгу. Майстерна, болюча й занадто правдоподібна. Але розуміння не давало виходу. Він не знав, як розірвати це марево, коли власне тіло його зрадило.

Хлопець обережно визирнув із укриття. Вулиця здавалася порожньою. Крадучись, намагаючись злитися з тінями, він рушив у бік своєї хати. Чомусь здавалося, що саме там, у рідних стінах, знайдеться ключ до пробудження.

— Знову тікаєш, Котаро? — голос пролунав наче нізвідки, змусивши хлопця здригнутися.

Поруч із ним стояв Старійшина клану. Котаро не міг пригадати його імені, але пам'ятав цей погляд. Старий сивий оні з жовтими очима виглядав вицвілим: його колись червона шкіра втратила яскравість, а тонкі руки, поцятковані шрамами, здавалися сухими гілками.

— Я не тікаю. Їх просто занадто багато, — буркнув Котаро, відводячи погляд.

— Хіба брати не вчили тебе битися? — Старійшина нахмурився, і його великі ікла небезпечно блиснули. — Вчили давати відсіч і ніколи не розвертатися спиною до проблем. Ти соромиш увесь наш клан... і своїх братів.

— І що я, по-вашому, маю робити? — скипів Котаро, відчуваючи дитячу безпорадність. — Битися самому проти цілої зграї?

— Дати відсіч і нарешті показати, ким ти є насправді. Тільки тоді вони почнуть тебе поважати. Тільки тоді вони почнуть тебе боятися.

— Боятися? — Котаро нахмурився. Це слово відгукнулося в ньому чимось неприємним, чужим.

— Тільки через страх перед силою приходить справжня повага, — викарбував Старійшина, схиляючись до самого обличчя хлопця. — Стань тим, кого вони боятимуться більше за смерть, Котаро.

— Я не хочу, щоб мене боялися, — Котаро зробив невпевнений крок назад, відступаючи від Старійшини.

— Ось він! Ловіть страхопуда! — пролунав переможний вигук.

Котаро не встиг розвернутися, як Старійшина з несподіваною силою штовхнув його прямо в руки натовпу.

— Бийся як воїн! Стань тим, кого вони поважатимуть! — прогримів голос старого.

Діти-оні миттєво зімкнули кільце. Кремезний однорогий ватажок вийшов наперед, демонстративно розминаючи кулаки та шию.

— Ти зараз свої зуби по всій вулиці збирати будеш! — зареготав він.

Котаро стиснув кулаки так, що забіліли кісточки. Супротивник був більшим, старшим і значно сильнішим за десятирічне хлопча, але Котаро більше не збирався тікати. Він кинувся вперед і в стрімкому стрибку врізав однорогому прямо в щелепу.

— І це все? — Забіяка навіть не поворухнувся, лише сплюнув під ноги. — Я відчув лише легенький вітерець.

У наступну мить важкий кулак влучив Котаро в ніс. Кров хлинула миттєво, застилаючи обличчя теплом. Натовп вибухнув підбадьорливим реготом.

«Це нереально. Він мав відчути мій удар», — Котаро витер ніс рукавом, і його погляд став холодним. — «Можливо, тоді в мене не було м'язів... але дещо було зі мною з самого народження».

Раптом повітря навколо нього завібрувало. Волосся Котаро стрімко подовшало, стаючи білосніжним, а роги на лобі почали рости, набуваючи грізної форми. Шкіра потемніла, стаючи грубою, наче камінь, а під нею запульсували яскраво-червоні вени, сповнені демонічного ефіру.

— Ну ти й виродок... — процідив крізь зуби однорогий, але в його очах вперше промайнула тінь сумніву.

Котаро врізав йому в груди з такою силою, що забіяка склався навпіл, судомно хапаючи ротом повітря. Наступним ударом Котаро вибив йому коліно, змушуючи ворога впасти в пил.

— Так! Покажи їм, хто ти, Котаро! — голос Старійшини став солодким, наче отрута.

Котаро накинувся на ватажка, наносячи удар за ударом. Лють застилала очі.

— Вивільни свою сутність! Нехай вони здригаються від одного твого імені! Нехай бояться свого нового бога! — голос Старійшини тепер звучав прямо всередині голови.

— Клятий... страшко... — прохрипів під ним однорогий, уже не намагаючись чинити опір.

Котаро зупинився. Його кулак завмер у повітрі за сантиметр від обличчя ворога. Він важко дихав, відчуваючи, як темрява тягне до нього свої лапи. В пам’яті раптом виринули слова Злати... її голос, такий спокійний і справжній : « Ти не страшко, Котаро » .

— Я... не страшко, — видихнув він, повільно розтискаючи кулаки. Він підвівся і подивився на натовп, який заціпенів від жаху. — Це ви — страшки. Бо ваша сила тримається лише на приниженні слабших.

— Слабак і ганьба! Мені соромно за тебе! — з безмежним презирством кинув Старійшина.

Котаро іронічно засміявся, витираючи кров із підборіддя.

— Та мені все одно. Я навіть імені твого не пам’ятаю. Ти... просто тінь із минулого, яка не має наді мною влади.

У ту ж мить світ хитнувся. Дітлахи почали стрімко меншати... хоча ні, це Котаро повертався до свого справжнього тіла. Натреновані м’язи, зріст, сила — все повернулося на свої місця. Образи дітей розтанули, як дим на вітрі. На місці Старійшини, який розчинився в тумані з розчарованим шипінням, відкрився сяючий портал.

Котаро не став повертатися у свою звичайну форму. З білим волоссям і чорною шкірою, вкритою червоними венами, він виглядав як справжній демон розплати. Він знав: ілюзія була лише розминкою. Справжній бій чекав попереду.