Раді Вас бачити!

Котаро прокинувся ні світ ні зоря. Попри те, що він не виспався через нічну сутичку з тією дівкою, енергія вирувала в ньому. Він міг би й не брати провину на себе, але на мить йому стало шкода Злату, коли стара Йо-йо мало не виставила її за поріг. Такої «перемоги» над сусідкою він не бажав.

Зазирнувши до кухні в порожні каструлі, він схопив на складі кілька яблук і пішов до тренувального залу. Бойова магія потребувала не лише ефіру, а й фізичної підготовки. Кілька годин виснажливих вправ на знаряддях та відпрацювання ударів тхеквондо було те що треба. Після душу він витерся чиїмось забутим рушником, дбайливо кинувши його на підлогу, одягнувся і, натягнувши незмінний капюшон, вийшов у сад.

— Привіт, Котаро! — гукнула Інарі, що саме проходила повз.

— Здоров, — буркнув хлопець.

— Чула, ви вночі «запалювали» зі Златою? — дівчина хитро всміхнулася. — Кажуть, ледь Академію не спопелили.

— То все перебільшення. Бабця Йо-йо любить драму, — Котаро гордо задер підборіддя. — Але я взяв усе на себе. Така перемога над мавкою мені не цікава.

— Злата тримається довше, ніж ти прогнозував, — Інарі примружила очі. — Скоро поб’є рекорд.

Котаро лише фиркав у відповідь.

— Ви що, вже подруги?

— Вона мені подобається. Непогана дівчина. І Сузако каже, що в неї світла й дуже потужна аура. До речі, піду до нього, він готується до практичних занять. А ти... спробуй знайти зі Златою спільну мову, поки ви дійсно не спалили тут усе.

У Котаро лише голодно забурчало в шлунку. Тяжко зітхнувши, він знову поплівся на кухню за яблуками. А повертаючись до кімнати, він завмер на порозі. Дивний, густий і неймовірно апетитний аромат лоскотав ніздрі, проникаючи до самого шлунка.

Принюхуючись, він зайшов усередину. На столі стояла невелика каструля з дивною стравою насичено-червоного кольору. Котаро голосно ковтнув слину. Поблизу — нікого. Взявши ложку, що лежала поруч, він замислився: а раптом це якесь зілля?

У каструлі була гуща: капуста, буряк, морква, картопля, шматки м’яса, і все це заправлено білосніжною сметаною. Котаро терпіти не міг овочі, але цей запах... він був сильнішим за принципи. Хлопець обережно зачерпнув першу ложку.

«Смачно. Тільки вона могла вигадати таку дивну страву», — подумав він, куштуючи ще двічі. — «Я не жадібний. Залишу їй половину».

Він їв, прислухаючись до кроків у коридорі. Коли в каструлі залишилася рівно половина, Котаро завмер, але ложка сама потягнулася за добавкою.

«Взагалі-то, я її вчора врятував. Можна з’їсти ще трошки. Це буде плата за оренду кімнати... І за вбитих ніндзя... і за моральні збитки... І за...»

Дзень! Ложка стукнула по дну порожньої каструлі. Хлопець втупився в порожнечу, не розуміючи, куди подівся весь суп.

— Я ж не дикун… — пробурмотів він швидко облизав ложку.

Раптом усвідомивши, що за все це Злата точно відірве йому роги, Котаро кинув ложку і чимдуж вискочив із кухні.

Котаро вилетів у сад, гарячково розмірковуючи над планом відступу. Він присів біля самої огорожі, готуючись у будь-яку мить перемахнути через паркан і зникнути в місті.

«Та чого це я тікаю? Що вона мені зробить? Я сильніший!» — хлопець різко підхопився, але так само швидко сів назад. — «Зробить такий скандал, що голова тиждень болітиме».

Він прислухався, очікуючи на крики з коридорів . Але в Академії панувала підозріла тиша.

«А може, вона й не здогадається? Мало хто там вештався. Не треба залишати їжу без нагляду, коли навколо стільки голодних ротів. Може, то взагалі Сузако зайшов та з’їв? Він сліпий, звідки йому знати, чий то суп був».

Так Котаро просидів близько години, накручуючи себе.

«Вона вже мала помітити порожню каструлю».

Зрештою, цікавість перемогла страх. Котаро вирушив на розвідку. Проходячи повз кухню, він краєм ока зазирнув усередину: та сама каструля вже була чисто вимита й охайно стояла серед іншого посуду. Відсутність галасу лякала його навіть більше, ніж сам можливий скандал.

Він прокрався до кімнати. Злата сиділа за своїм столиком, зосереджено щось занотовуючи в зошит. Котаро звичним гуркотом упав на свій футон, намагаючись вдати, що його день минув абсолютно буденно.

Минуло кілька хвилин напруженої тиші.

— Смачний борщ був? — раптом пролунав спокійний голос Злати з-за перегородки.

Котаро заціпенів, притиснувши потилицю до матраца.

— Міг би хоча б подякувати. Я спеціально для тебе його зварила, — додала вона, навіть не відриваючись від зошита.

Хлопець мовчав цілу хвилину, перетравлюючи цю інформацію. Весь його захисний панцир зухвалості дав тріщину.

— Дякую. Смачно, — нарешті видушив він, намагаючись повернути голосу звичну байдужість. — Але це нічого не означає.

Він розвернувся до стіни, відчуваючи щось дивне

*****

Новий навчальний тиждень приніс Златі справжнє потрясіння. Коли викладачі згадували про «практичні заняття», вона уявляла відпрацювання заклять на тренувальному майданчику за мурами Академії, як це було в Крайні. Проте реальність виявилася значно суворішою.

Навчання в Академії Лазурного Дракона було «безкоштовним» лише на перший погляд. Країна Тайо, хоч і поступалася розмірами її батьківщині, була перенаселена. Багато селищ були розташовані у Темному Лісі — місцем, де мешкали прокляті істоти та потвори. Академія виступала свого роду гарантом безпеки: учні під керівництвом наставників допомагали селянам боротися з містичними та магічними загрозами. Звісно, за чималу платню, яка й утримувала академію.

Злата здригнулася, згадавши криваві набіги звіролюдів на кордони її власної країни.

— Не бійся ти так, — заспокійливо промовила Інарі, помітивши, як зблідла подруга. — Новеньким ніколи не дають складних завдань. Максимум це вигнати дрібних духів із комори.

— Я не боюся. Просто хвилююся, — зізналася Злата. — У мене ніколи не було такої... «живої» практики.

— Розумію. Але пам’ятай: не всі мешканці Темного Лісу це зло. У вас є ельфи, а в нас є домовленості з кланами Оні. До речі, Котаро якраз один із них, — Інарі кивнула в бік їхнього сусіда, який звично позіхав за партою.

— Так, от тільки ельфів давно винищили, — не повертаючи голови, втрутився Сузако. — А деякі клани Оні, можливо, не забули стародавніх традицій і досі лишаються людожерами.

— Людожерами?! — Злата аж підскочила на місці.

— Ну молодець, Сузако! Заспокоїв! — Інарі сердито штовхнула хлопця ліктем у бік. — Це було сотні років тому! Оні давно не їдять людей. Хоча... їсти вони справді люблять. Багато й часто.

Злата мимоволі кинула погляд на Котаро. Хлопець, відчувши на собі її погляд, ще глибше натягнув капюшон, приховуючи роги.

— Котаро, навіщо ти ще дужче натягнув той капюшон? — нахмурившись, запитала Злата.

— Мені так зручно, — глухо пробубнів хлопець, не піднімаючи голови.

— Якщо ти думаєш, що розповіді про людожерів мене налякають, то помиляєшся, — відрізала Злата. — Я бачила реальних людей, які набагато жахливіші за будь-які легенди про Оні.

Перед її очима на мить спалахнув спогад чотирирічної давнини: брудні прути клітки, вогке повітря Хачбея і хтивий, липкий погляд работорговця, який оцінював її, п’ятнадцятирічну дівчину, та її матір, наче товар на забій. Порівняно з тими монстрами в людській подобі, рогатий хлопець, що потайки їсть борщ та млинці, здавався майже безневинним.

Котаро здивовано кинув на неї погляд. У глибині його бурштинових очей промайнуло щось схоже на ніяковість, але він швидко знову сховався під тканиною.

— А ти в капюшоні? — раптом запитав Сузако. Його обличчя було спрямоване точно на Котаро, хоча він не міг його бачити. — Навіщо ти взагалі його носиш? Усі тут знають, що ти Оні. Хоч і не всі , але більшість прийняли тебе таким, яким ти є. Спробуй бодай трохи більше довіряти... хоча б друзям.

— Я ж сказав: мені так зручно! Відчепіться від мого капюшона! — огризнувся Котаро, але в його голосі вже не було звичної впевненості. Він різко відвернувся до вікна.

У класі запала дивна тиша. Златі на мить здалося, що слова Сузако про «довіру» та «прийняття» призначалися не лише Котаро. Це було схоже на приховане послання, яке кожен мав витлумачити по-своєму. Інарі теж це відчула: вона якось по-особливому, з тривогою та ніжністю, подивилася на свого хлопця, міцніше стиснувши його руку під столом.

Прогноз Сузако справдився з лякаючою точністю. Коли вчитель почав роздавати конверти з печатками Академії, Злата відчула, як у животі зав’язався тугий вузол.

— Злата та Котаро, — сухо оголосив викладач, простягаючи їм один конверт на двох.

— Напевно, там нічого складного, — припустила Інарі, з надією дивлячись на конверт у руках Злати. — Знайти загубленого песика в лісі або прогнати дрібних бісів, що псують врожай.

Злата мовчки розірвала папір і швидко пробігла очима по рядках.

— У селян зникає худоба. За кілька днів тварин знаходять мертвими... і повністю знекровленими. Це все, що відомо. Додається мапа селища та ім’я старости.

— Охо-хо! — Котаро аж підскочив, вилітаючи з-за парти. Він почав розмахувати кулаками, завдаючи ударів уявному ворогу. — Якийсь кровопивця! Я йому всі ікла повбиваю! Головне — не плутайся під ногами, дівко!

— Добре. Піду збирати речі, — спокійно відповіла Злата, ігноруючи його випади. Вона вже навчилася, що найкраща відповідь на його галас — це виваженість.

Котаро нетерпляче тупцював біля виходу з Академії, засунувши руки глибоко в кишені. Капюшон був насунутий майже до носа.

«Та скільки можна чекати цю дівку? Усі групи вже давно розійшлися, тільки ми стоїмо тут як стовпи», — роздратовано думав він.

Нарешті двері відчинилися, і на ґанок вийшла Злата, важко тримаючи в руках дорожню сумку.

— Ну нарешті! — буркнув хлопець, навіть не ворухнувшись.

Дівчина підійшла ближче й вичікувально простягнула йому сумку. Котаро лише зміряв її байдужим поглядом і, розвернувшись на підборах, пішов уперед. Злата заціпеніла. Минуло кілька секунд, перш ніж вона усвідомила: нести важку поклажу доведеться самій.

Темний Ліс виднівся вже на обрії. Для Тайо ліс був головним ресурсом для будівництва, тому він підступав майже впритул до міста, на відміну від кам'янистих міст Крайни. Злата періодично звірялася з мапою, відчуваючи, як ремінь сумки дедалі боляче врізається в плече. Вона вже тисячу разів пошкодувала, що набрала стільки «необхідних» речей.

Час від часу вона кидала виразний погляд на рельєфні біцепси Котаро, потім на свою сумку і втомлено зітхала. Оні йшов мовчки, майстерно вдаючи, що ці натяки його зовсім не стосуються.

Раптом Златі прийшла ідея.

— Ох, уже цей Темний Ліс! — вимовила вона вголос. — Гадаю, треба підкріпитися перед входом. Хто знає, чи буде там час на перекус.

Вона зупинилася, дістала з сумки пиріжок і почала повільно, зі смаком його жувати. Котаро миттєво «навострив вуха». Він почав кидати косі погляди в її бік, хоча намагався тримати дистанцію.

— М-м-м, мабуть, забагато м'яса, — навмисно голосно промовила дівчина, смакуючи кожен шматочок. Тишу порушив лише виразний звук — Котаро голосно ковтнув слину, відчайдушно намагаючись не дивитися на випічку. — Котаро, хочеш пиріжок?

— Ну, якщо ти вже так наполягаєш... — процідив він, наче робив їй величезну послугу.

— Я б дістала, але... бачиш, руки зайняти, — вона безпорадно стенула плечима. — Дістань сам, будь ласка.

Дівчина простягнула йому сумку. Не замислюючись ні на мить, хлопець схопив її та вмить вивудив звідти м'який, запашний пиріжок. Коли він спробував повернути поклажу назад, Злата вже бадьоро крокувала на кілька кроків попереду, впевнено вимахуючи вільними руками.

«Ах ти ж хитра мавка...» — подумав Котаро, вгризаючись у тепле тісто. Але сумка так і залишилася в його руках.

— Ти що, каміння туди напхала? — нахмурився Котаро, не сповільнюючи ходу. Він знову запустив руку в дорожню сумку, наче намагаючись зрозуміти, чому вона така непідйомна.

— Там лише необхідні для завдання речі, — відрізала Злата, не озираючись.

Очі Котаро округлилися, коли він витяг на світ товстезну, обтягнуту шкірою «Енциклопедію створінь Темного Лісу».

— Серйозно? Дівко, ти зовсім з’їхала з глузду? Ми що, там книжки читати будемо? — він обурено труснув важким фоліантом.

— А раптом нам зустрінеться істота, про яку ми нічого не знаємо? Поклади на місце!

Хоча хлопець і мав непереборне бажання закинути цю книгу в найближчі кущі, він все ж невдоволено запхав її назад. Проте його рука одразу намацала щось інше — тверде, холодне й масивне. Котаро витяг напівпрозорий мінерал завбільшки з кулак.

— Коли я питав про каміння, я не думав, що в сумці справді лежить КАМІННЯ ! — вигукнув він, демонструючи знахідку.

— Це не просто камінь. Він відчуває духів, невидимих для людського ока, — повчально відповіла дівчина. — Поклади на місце.

— Ми йдемо битися з чимось реальним, що має тіло, пазурі та зуби! Духи не п'ють кров, — заперечив Котаро, підкинувши мінерал на долоні.

Злата на секунду завмерла. Вона не хотіла цього визнавати, але нахабний Оні мав рацію: цей камінь навряд чи допоможе проти кровопивці. Проте здаватися було не в її правилах.

— А раптом знадобиться? Поклади, кажуть тобі!

— Ох, ці дівки... наберуть непотріп...— пробурчав він.

Нарешті його пальці намацали те, що він шукав насправді. Ще один м'який, запашний пиріжок.

«Полегшу трохи вагу, так і бути», — вирішив Котаро. Поки Злата роздивлялася дорогу попереду, він у три величезних ковтки знищив випічку, задоволено мружачись. Сумка справді стала трохи легшою — принаймні, йому хотілося в це вірити.

Вони нарешті ступили під крони Темного Лісу. Сонце миттєво зникло, змінене вічними сутінками та густим мохом, що поглинав звуки їхніх кроків.