Раді Вас бачити!

Чергові практичні заняття не стали для Злати несподіванкою. Як і те, що її знову поставили в пару з Котаро. Але цього разу дівчина навіть відчула полегшення: краще працювати з надійним Оні, ніж із кимось із зарозумілих учнів Академії.

Завдання видавалося дивним. У фермерки, пані Сато, город перетворився на пустелю. Земля залишалася сухою навіть після проливних злив, ніби волога випаровувалася, не встигаючи торкнутися коріння. Злата одразу зрозуміла — тут не обійшлося без магії.

Котаро цього разу не чекав її біля воріт, а активно допомагав збиратися. Щоправда, його «допомога» полягала переважно в тому, щоб нагадувати про запаси їжі. Він перший схопив важку сумку з провізією, закинувши її на плече так легко, ніби вона нічого не важила.

Дорога до ферми мала зайняти близько трьох годин. Шлях пролягав повз величні дерева, що межували з Темним Лісом. Тишу перервав голос Котаро.

— Може, розкажеш щось про своє життя в Крайні? — неочікувано запитав він. — Ти якось згадувала, що бачила людей, жахливіших за будь-яких монстрів.

Златі було неприємно знову ворушити старі спогади, але вона відчувала, що може довірити цю таємницю йому.

— Так... Ми з матір’ю жили в бідності. А коли помер наш король, почалося суцільне беззаконня. Сильний забирав у слабкого все, навіть життя. Ми опинилися в руках работорговця.

Котаро нахмурився, його пальці міцніше стиснули ремінь сумки.

— Ми вже були на кораблі, замкнені в клітці, як худоба. Якби не той ельф... мабуть, я б зараз була іграшкою в руках якогось пана.

— Ельф? — Котаро здивовано звів брови. — Я думав, вони всі зникли ще десятки років тому.

— Мабуть, не всі, — Злата знизала плечима. — Принаймні один точно залишився.

— І що він зробив?

Злата на мить зупинилася, дивлячись у бік темних хащів лісу.

— Офіційна версія, яку я всім розповідаю , це те що работорговець та його посіпаки повбивали один одного в п'яній бійці. Але насправді... він убив їх усіх. Швидко і безжально. Вони навіть не зрозуміли, що сталося. Гадаю, він знав їх, якими монстрами вони були насправді.

Вона перевела погляд на Котаро.

— Нас із матір’ю він не чіпав. Ба більше — він віддав нам усі гроші работорговця, щоб ми могли почати нове життя.

Котаро мовчки кивнув, явно схвалюючи такий вчинок. У світі, де сила часто використовується для зла, такий жест справедливості був рідкістю.

— Більше я його не бачила. Знаю лише ім'я — Велеслав. Я вдячна йому. Тоді я була зовсім беззахисною, не мала ні сили, ні знань, щоб постояти за себе.

— Ну, тепер твоя черга, Котаро, — порушила тишу Злата. — Ти якось згадував про братів. І батькі у вас є ? Яка твоя сім'я?

Котаро помітно зніяковів. Він завагався, підбираючи слова, якими можна було б пояснити людській дівчині закони його народу.

— З батьками у нас усе не так, як у людей, Злато. Жінок-Оні дуже мало, тому кожна за своє життя народжує десяток, а то й більше дітей. Хто чий батько — у нас ніхто не знає, та й не питає.

— Ох... — тільки й змогла вимовити Злата, приголомшена такою суворою прагматичністю.

— Розумію. Для тебе це звучить дико, — кивнув Котаро. — Але глава клану завжди каже: «Це все задля виживання». Немовлят одразу віддають на виховання двом досвідченим воїнам клану. Мені та моїм братам дістався, як вони казали, «страшко». Мало того, що я мав дві форми — демонічну та майже людську, так ще й шкіра в демонічній подобі була вугільно-чорною. Це лякало навіть моїх одноплемінників.

— Ти не «страшко», Котаро, — м’яко перебила його Злата, намагаючись підбадьорити друга.

Хлопець вдячно посміхнувся, хоча в його очах все ще читалися тіні минулого.

— Але з названими братами мені справді пощастило. Яго та Горо — вони найсильніші в клані, і вони завжди ставилися до мене як до рівного. Але чим старшим я ставав, тим більше відрізнявся від інших. Життя ставало нестерпним не тільки через постійні бійки, а і через постійний шепіт за спиною.

Він на мить зупинився, поправляючи важку сумку.

— Зрештою, коли між Імператором Тайо та кланом Оні була укладена угода, мене відправили сюди, в Академію Лазурного Дракона. І хоча тут багато учнів теж намагалися називати мене «страшком», вони швидко навчилися не робити цього вголос. Я виявився сильнішим за будь-кого з них і без вагань ламав носи та ребра за кожну образу.

За розмовами вони й не помітили, як дісталися місця. Дивно, але що ближче вони підходили до ферми, то жаркішим і палкішим ставало повітря. На небі застигла самотня, ледь помітна хмарка, яка ніяк не могла захистити землю від нещадного сонця.

Пані Сато чекала на них біля порогу. Це була висока, сухорлява жінка з ідеально зачесаним у пучок волоссям. Її охайний вигляд контрастував із грубими, мозолистими руками — руками людини, яка все життя звикла працювати на землі.

— Нічого не розумію, — бідкалася вона, розводячи руками. — Пройдуть зливи, а земля через годину вже як порох. Клаптики, що поливаю на ніч, до ранку стають сухими, як камінь.

— Ми розберемося, пані Сато, не хвилюйтеся, — лагідно заспокоїла її Злата.

— Дуже прошу, розберіться, — тяжко зітхнула жінка. — Бо інакше доведеться продати ферму за копійки сусідам, поки вони ще хоч щось дають за цю прокляту ділянку.

Злата кивнула Котаро:

— Ходімо оглянемо город.

Хлопець раптом завмер, активно втягуючи носом повітря. Його ніздрі затріпотіли.

— Ви там що, курча смажите? — діловито поцікавився він, наче це було найважливіше питання.

Пані Сато нахмурилася, не розуміючи, як її обід стосується магічного розслідування. Злата лише закотила очі й, схопивши Оні за лікоть, потягла його подалі від спокусливих пахощів углиб городу.

— Пішли вже, Котаро! Не про їжу зараз думай.

Дівчина вже мала здогадку щодо винуватця. Якщо сусіди так наполегливо пропонують викупити землю за безцінь, справа пахне не лише смаженою куркою, а й «підкладом». Хтось явно приманив сюди демонічну істоту, що живиться вологою.

Зазвичай маги використовували для пошуку таких речей кришталеві маятники, але Злата покладалася на власний винахід. Вона дістала з сумки пристрій, схожий на компас, вкритий дрібними рунами та магічними формулами. Поклавши його на долоню, дівчина заплющила очі й пропустила крізь механізм тонкий струмінь ефіру.

Стрілка миттєво ожила, завібрувала і, наче намагнічена, вказала в один бік.

— Так я і думала, — прошепотіла Злата

— Котаро, бери лопату! — Злата впевнено рушила за стрілкою свого модифікованого компаса. З маятником пошуки «підкладу» затягнулися б на години, але цей пристрій виявився набагато ефективнішим. Буквально за десять хвилин стрілка почала шалено крутитися по колу. — Копай тут!

На глибині пів метра, майже в самому центрі ферми, вони відкопали згорток, загорнутий у брудну чорну тканину. Від нього віяло холодом та тліном.

— Не чіпай руками! — застерегла дівчина. — Просто спали його. Треба знищити цю гидоту, поки вона не притягнула сюди ще більше лиха.

Котаро лише клацнув пальцями. Слухняна іскра вирвалася з його нігтів і миттю поглинула чорний пакунок. Полум’я було яскраво-рудим, наче випалювало саму сутність прокляття.

Раптом десь зовсім поруч почулося незадоволене, низьке буркотіння.

— Ти чула це, Злато? — Котаро миттєво напружився, його погляд почав нишпорити по закутках.

Дівчина мовчки кивнула. Вони озиралися навколо, намагаючись розгледіти джерело звуку, але подвір’я ферми здавалося порожнім, хоча голос ставав дедалі гучнішим і виразнішим.

— Обережно! — Котаро різко схопив Злату за руку й смикнув на себе, вириваючи з небезпечної зони.

У ту ж секунду довга, худорлява й волохата рука з гострими пазурями розсікла повітря там, де щойно стояла дівчина. Демон атакував не із засідки за стіною, а прямо згори.

Злата вже встигла вивчити місцевий бестіарій, тож миттєво впізнала нападника. Це був Акасіта — підступний поглинач вологи. Зазвичай ці демони-пакосники воліють тікати, але цей, підживлений темною магією, вирішив захищати свою здобич.

Його тулуб нагадував щільну грозову хмару, з якої визирала жахлива волохата морда з величезним ротом. Жовті ікла виблискували в сутінках, а довгий роздвоєний червоний язик змією вився між зубів. Дві непропорційно довгі руки служили йому замість ніг — він пересувався на них по землі химерними, ламаними стрибками.

Злата з жахом глянула вгору. Та сама самотня хмарка, що годинами нерухомо висіла над фермою, виявилася самим демоном.

Акасіта, стрімко переміщуючись у повітрі, наче хижий птах, кинувся на них. Котаро не став чекати: його кулак, оповитий бойовим духом, націлився прямо в бридку морду демона. Але за мить до удару обличчя потвори безслідно зникло в глибині хмарного тіла. Удар Оні пройшов крізь безтілесну туманність, не зустрівши жодного опору.

Злата спробувала заморозити «хмару», концентруючи ефір льоду, але все було марно — закляття просто просочувалося крізь пару. Дівчина ледь встигла відскочити, коли наступна атака гострих пазурів розсікла повітря за сантиметр від її плеча.

Морда Акасіти знову визирнула з хмари, хижо вишукуючи жертв. У руці Злати миттєво з’явився крижаний ніж. Різким рухом вона метнула його прямо в ціль. Цього разу атака досягла мети: ніж зі свистом встромився в перенісся демона. Потвора гнівно забубоніла, і поранена морда знову сховалася в безпечній темряві хмари.

— Бий, коли воно виглядає! Тільки тоді воно матеріальне! — вигукнула Злата.

Котаро кивнув, але вибрав іншу тактику. Замість лобової атаки він стрімко зайшов з тилу і з розвороту влупив ногою по одній із довгих, волохатих рук демона, які той використовував як опору. Акасіта спробував контратакувати другою рукою, але Оні легко ухилився і завдав ще одного нищівного удару по тій самій кінцівці.

Розлючений демон різко висунув морду і, випередивши реакцію хлопця, оповив його ногу своїм довгим, липким язиком. Котаро з гуркотом впав на землю. Акасіта, радісно сичачи, почав підтягувати його до своєї величезної пащі, що вже роззявилася в очікуванні здобичі.

Злата не гаяла ні секунди. Вона простягнула руки, фокусуючи всю свою волю на натягнутому язиці. Повітря навколо нього завібрирувало від холоду, і за мить язик повністю покрився товстим шаром льоду. Від різкого натягу крига тріснула, розламуючи язик навпіл.

Акасіта заревів від болю і зажадав втечі, почавши стрімко підніматися вгору, перетворюючись на звичайну безформну хмару. Але Котаро, миттєво схопившись на ноги, встиг схопити його за вцілілу волохату руку.

Руки Оні спалахнули яскравим, несамовитим вогнем. Полум’я, наче жива істота, перекинулося на руку Акасіти, швидко поширюючись по всьому тілу демона. Вогонь жадібно пожирав туманну суть потвори, поки вона, зрештою, повністю не випарувалася, зникаючи в небі бездиханною парою.

— Будеш знати, що стається з тими, хто намагається з’їсти Котаро! — переможно вигукнув Оні, обтрушуючи жилетку від пилу.

— Якби воно тебе справді з’їло, це було б неймовірно іронічно, — з легкою посмішкою пожартувала Злата.