Раді Вас бачити!

Частина I. «Дім»

Поки пан Кольєр шукав у реєстрі потрібну сторінку, Кетрін устигла ще раз порахувати тюки.

Двадцять чотири.

Вона стояла біля крайнього, де крізь грубу обгортку проступала синя пляма, й слухала, як за стіною котять до причалу діжку. На кожному стику дощок та глухо підстрибувала; хтось лаявся, хтось радив узятися з другого боку. У прочинених дверях висіла смуга сонця. Далі, в глибині складу, пахло мотуззям, сухою деревиною і вогким каменем — запахом, який лишався на її сукнях навіть тоді, коли вона сама вже переставала його чути.

— Ось, — сказав Кольєр. — Двадцять два. Як і домовлялися.

Він повернув до неї книгу, притримуючи сторінку пухким пальцем. На манжеті в нього було зовсім трохи мережива, зате доброго: тонкого, щільного, без пожовклих країв. Кетрін ковзнула поглядом від манжети до запису.

— Двадцять чотири.

— Перепрошую?

Вона показала на ряд за його плечем.

— Шість унизу. Чотири ряди.

Кольєр обернувся, наче тюки встигли помінятися місцями, поки він шукав сторінку.

— Два крайні я не включив. Обгортка сира. Ми ще не знаємо, в якому стані товар.

Кетрін глянула на запис удруге. Біля кількості не було жодної примітки.

— Тоді ваші люди залишать їх тут.

— Панно Гартлі, човен уже замовлено на всю партію.

— Отже, ви збиралися забрати й ці два.

За дверима діжка перестала гуркотіти. На мить стало чути, як шкребеться перо в сусідній конторі.

Кольєр закрив книгу на пальці.

— Я збираюся забрати придатний до продажу товар. А якщо в середині волога? Дім Ешфорда бере на себе витрати перевезення, зберігання…

— Розгорнімо.

Вона простягла руку по ніж, що лежав на ящику поруч із обривками шпагату.

— Це зайве, — сказав він. — Усе доведеться перев'язувати.

— У нас є мотузка.

Кетрін зустріла його погляд і всміхнулася. Відчувала, як сповзає на плече світле пасмо, але не стала його відкидати. Кольєр на мить опустив очі до вирізу сукні, потім знову глянув на ніж. Вона лишила руку простягнутою.

У дев'ятнадцять її ще називали дівчинкою люди, яким вона щойно виправила рахунок. Кольєр за першої зустрічі теж дозволив собі щось подібне. Тепер звертався «панно Гартлі», хоча й досі говорив із нею повільніше, ніж із батьком.

— Звісно, якщо ви наполягаєте.

Кетрін покликала вантажника. Разом вони відтягли крайній тюк від решти; вона присіла, підхопивши спідницю вище запилюженої підлоги, й перерізала мотузку. На шві тканина справді була вогка. Ще вранці вона наказувала прибрати товар від стіни — треба буде з'ясувати, чому не прибрали.

Під верхньою обгорткою лежала друга, суха. Кетрін відігнула її й витягла брикет. На великому пальці лишився синій слід.

Кольєр нахилився, взяв фарбу, уважно оглянув край. Вона дала йому час. Другий тюк відкрили так само; він сам вибрав брикет із середини, надламав, розтер крихту між пальцями.

— Добре, — сказав нарешті. — Цей придатний.

— Обидва придатні.

Він поклав уламки на обгортку й дістав хустинку.

Кетрін підвелася. Тепер їй доводилося дивитися на нього трохи згори, і цього разу вона була рада своєму зросту. На вечері довелося б слухати, що поруч із нею чоловік почувається нижчим; тут це нікого не обходило.

— Ви перевірили. Впишіть двадцять чотири.

— За таку партію ми можемо говорити про іншу ціну.

— Про ціну ми говорили у вівторок.

— Коли ще не бачили, як вона зберігається.

Він показав хустинкою на мокрий край тканини. Кетрін уже набрала повітря для відповіді, але стрималася. Край був мокрий. Вона сама це бачила.

Батько стояв коло дверей, пропускаючи повз себе вантажників. Сонце вихоплювало срібний перстень на його руці й сивину біля скроні. Кетрін могла б покликати його одним поглядом. Натомість поклала ніж на ящик.

— Обгортку замінимо нашим коштом. Вантаж отримаєте сухим.

— І знижку за клопіт.

— За який саме?

Кольєр зітхнув і повернувся до дверей.

— Пане Гартлі, ми з вами давно ведемо справи. Я сподівався владнати це трохи простіше.

Батько підійшов. Він був на півголови нижчий за Кетрін, і, коли став поруч, їй одразу захотілося випростатися ще більше. Вона розсердилася на себе й сперлася долонею на ящик.

— Що з товаром? — спитав він.

— Сухий, — відповіла вона. — Пошкоджено зовнішню обгортку на двох тюках. Замінюємо.

— А ціна?

— Узгоджена у вівторок.

Батько кивнув і глянув на Кольєра.

— Тоді що вам заважає?

Кетрін опустила очі до синього відбитка своєї долоні на ящику. Усміхнутися зараз було б гірше, ніж сказати щось зайве.

Кольєр розгорнув книгу.

— Дім Ешфорда розраховував на певну поступливість. Особливо з огляду на майбутні закупівлі.

Вона потяглася до аркуша з умовами угоди. Шістдесят днів до оплати. Саме це й не подобалося їй у вівторок: вони відпускали весь товар, а гроші отримували тоді, коли вже треба було споряджати наступний рейс. Батько погодився — Ешфорд платив справно, хоч і любив змушувати інших чекати.

— Заплатіть за тридцять днів, — сказала вона. — І я поступлюся однією двадцятою ціни.

Кольєр перестав витирати пальці.

— Однією десятою.

— Однією двадцятою. І заберете сьогодні. Мені потрібне місце під інший вантаж.

Він почав рахувати. Кетрін чекала, чуючи біля себе батькове дихання. Різниця покривалася тим, чого вони не заплатять за коротку позику перед виходом «Мірабелі». Вона перевіряла це позавчора, але тепер знову пройшла в думці всі числа. Зійшлося. Втім, частка поступки належала й батькові, а його вона не спитала.

— До сорока днів, — сказав Кольєр.

— До тридцяти.

Він потер нижню губу.

— Чорнило є?

Кетрін сама принесла чорнильницю із сусідньої кімнати. Коли повернулася, Кольєр уже викреслив двадцять два. Він вписав нову кількість, виправив термін і суму, а тоді підсунув аркуш батькові.

Батько передав його їй.

Вона прочитала все від початку, хоча добре пам'ятала кожен рядок. Перо ковзнуло на останній літері прізвища; Кетрін встигла підняти руку, не розмазавши чорнила.

— Прошу, пане Кольєр.

Він забрав свій примірник, вклонився і пішов домовлятися з човнярем. Біля порога затримався, обтираючи взуття об край дошки. Кетрін дивилася йому вслід, поки двері не закрили половину сонячної смуги.

— Ну? — спитала вона.

Батько взяв зі столу її примірник.

— Що — ну?

— Ти ж щось скажеш.

— Скажу. Треба відсунути тюки від стіни.

— Я наказала ще вранці.

— Вони тут.

Кетрін стиснула губи. Пішла до вантажників, домовилася, де покладуть нові підкладки, і дочекалася, поки почнуть переносити решту. Коли повернулася, батько вже перечитував угоду біля вікна контори.

— П'ять відсотків, — сказав він.

— Нам не доведеться позичати перед наступним рейсом.

— Знаю.

Вона чекала.

— Добре сторгувалася.

Кетрін провела великим пальцем по засохлому чорнилу на середньому. Ось тепер можна було всміхнутися.

— Наступного разу він не спробує.

— Спробує, — сказав батько. — Тільки щось інше.

Він відчинив двері контори ширше, пропускаючи її вперед.

• • •

У батьковій кімнаті крізь віконниці тягло гарячим повітрям. Над глечиком кружляла муха; на столі лежали листи, затиснуті шматком корала, й розгорнута книга, яку Кетрін шукала напередодні весь вечір.

Вона витягла книгу з-під батькового капелюха.

— Вона була тут?

— Від ранку.

— Я шукала її вчора.

— Тоді від учора.

Кетрін поклала капелюх на підвіконня. На звільненому місці лишився клаптик тютюнового листя, крихти хліба й ніж для паперу з надщербленим руків'ям. Вона згорнула крихти на долоню. Батько тим часом налив води у дві чашки й одну поставив перед нею.

Перший ковток був теплий, із присмаком глини. Лише допивши, вона відчула, як пересохло в горлі.

— Ти обідала?

— Так.

Він подивився на крихти в її долоні.

— Я прибираю за тобою.

— То обідала?

— Збиралася.

Батько відкрив шухляду й дістав половину хлібини, загорнуту в серветку. Кетрін відламала шматок. Скоринка затверділа, але середина ще була м'яка. Вона їла стоячи, гортаючи знайдену книгу, аж поки між сторінками не побачила свій аркуш.

Ось де вона його залишила.

Кетрін витягла папір і перегорнула чистим боком догори. Батько простягнув руку.

— Це ще не для тебе.

— Тепер точно для мене.

Він тримав руку над столом, чекаючи. Вона могла сховати аркуш. Це були її гроші, її розрахунки, і жодної причини звітувати про них не було. Та вона вже кілька днів уявляла цю розмову — лише не з набитим ротом і не з синіми пальцями.

Кетрін проковтнула хліб і перевернула папір.

Батько сів. Підтягнув аркуш до світла, провів пальцем по першому стовпчику. Вона знала його повільність із чужими рахунками й зазвичай цінувала її. Зараз хотілося відібрати папір та відразу пояснити все, щоб він не витрачав часу не на те.

— Це за рік? — спитав він.

— Так. Моя частка з угод. Без того, що я витрачаю.

— Небагато ти витрачаєш.

— Ти скаржишся?

Він не відповів. Дійшов до суми внизу, знову глянув угору.

— Судно?

Кетрін кивнула.

За вікном хтось кликав хлопця з водою. Голос повторив те саме ім'я двічі, утретє вже сердито. Їй чомусь дуже заважало, що батько може слухати й це.

— Невелике, — сказала вона. — Спершу. Щоб ходити між портами, поки назбираю на більше.

Він пересунув чашку й поклав аркуш рівно перед собою.

— Тут тільки купівля.

— Нижче спорядження.

— Бачу. А перший вантаж?

— Частину візьму чужого. За фрахт.

— І платня людям до того, як отримаєш цей фрахт?

— Другий стовпчик.

Він нахилився ближче. Кетрін притиснула крихту хліба до столу вказівним пальцем і прибрала руку. Якщо знову почне щось доводити раніше, ніж він дочитає, вийде так, наче сама не впевнена.

— Дев'ять років, — промовив батько.

— За нинішнім прибутком. Сім, якщо домовимося в Картахені й наступні два сезони будуть добрі.

— Два добрі сезони поспіль.

— Тому я й написала дев'ять.

Він відкинувся на спинку стільця. Кетрін нарешті сіла навпроти.

— Ти могла б купити пай значно раніше.

— Могла б.

— Два. У різних суднах.

— Я знаю.

— Тоді чому?

Вона подивилася на аркуш. Унизу, де зводила останню суму, папір був витертий майже до дірки. Дев'ять років. Їй буде двадцять вісім. Коли вперше порахувала, здалося, що стільки чекати неможливо; потім згадала, як швидко минули два роки відтоді, як батько дав їй самій прийняти вантаж.

— Хочу власний, — сказала вона. — Щоб вирішувати, куди він піде. Кого взяти капітаном. І щоб із пропозиціями приходили до мене.

Батько глянув на неї. Кетрін відчула, як гарячішає обличчя.

— До тебе й зараз приходять.

— А коли їм не подобається відповідь, шукають тебе у дверях.

Він потер великим пальцем край персня. Вона одразу пошкодувала, що сказала саме так. Сьогодні він зробив усе, чого вона хотіла від нього. Навіть більше: прийняв знижку, про яку вони не домовлялися.

— Я не про сьогодні, — додала вона.

— Розумію.

Він сказав це просто, та Кетрін усе одно взялася пояснювати:

— Я хочу залишитися в домі. Але мати й свою справу. Один корабель, потім другий. Ти ж не відразу мав усе це.

Вона повела рукою, зачепивши чашку. Вода хлюпнула на стіл; вони обоє схопилися рятувати папір, і батько встиг першим.

— Ось, — сказав він, тримаючи аркуш за кутик. — Флот уже ледь не потонув.

Кетрін засміялася, хоча хвилину тому їй було зовсім не до сміху. Витерла воду тією самою серветкою, в якій лежав хліб. Батько почекав, поки стіл стане сухим, і повернув розрахунки.

— Я хотів бриг, — сказав він.

Вона підвела голову.

— Коли?

— Трохи старший був за тебе. Знав навіть, який саме. Він стояв у Бріджтауні з поламаною щоглою, і власник волів продати його, ніж лагодити.

— Ти не купив?

— Не мав за що. Поки знайшов гроші, його вже продали.

— А потім?

— Потім була інша справа. За нею ще одна.

Батько взяв свою чашку, але пити не став. Кетрін дивилася на його руки — широкі, з темними плямами на шкірі, із застарілим шрамом поперек суглоба — й пробувала уявити, якими вони були тоді. Чомусь уявлявся він теперішній, лише біля чужого корабля.

— Шкодуєш?

— Іноді цікаво, як би воно склалося.

Він допив воду й потягнувся по її аркуш знову.

— Тут треба додати запас на ремонт. Більший. Навіть якщо при купівлі все матиме пристойний вигляд.

— Я питала Дрейпера.

— Дрейпер уміє переконати себе, що судно витримає ще один рейс, коли з нього вже виймають цвяхи.

— Він так не робить.

Батько глянув на неї поверх аркуша.

— Добре, — сказала Кетрін. — Додам.

Вона підсунула до себе чорнильницю. Перо зупинилося над вільним місцем: більший запас відсував купівлю ще на кілька місяців. Батько міг би запропонувати позичити. Вона, мабуть, відмовилася б, та їй хотілося хоча б почути пропозицію.

Він мовчав.

Кетрін вписала нову суму й почала рахувати. Батько відламав собі хліба, обережно зсунувши її папір подалі від крихт.

• • •

Коли вони вийшли, сонце вже не діставало дна вузької вулиці, але від білих стін і далі пашіло. Кетрін несла складений аркуш у книзі. На зап'ястку темнів синій мазок; скільки не терла його в конторі, лише розвела ширше.

Батько чекав, поки повз проїде віз. Візник хитнув йому головою, не випускаючи віжок. Із таверни навпроти долинув сміх, потім грюкіт чогось перекинутого й такий дружний регіт, що Кетрін сама мимоволі всміхнулася.

На розі торгували апельсинами. Вона вибрала два, розплатилася й один поклала в кишеню спідниці.

— Сестрі? — спитав батько.

— Якщо повернеться до вечері.

— Мала повернутися ще до обіду.

Кетрін проколупала нігтем шкірку другого апельсина. Бризнуло просто на пальці, і гострий свіжий запах перебив складську вогкість.

— Може, затрималися на воді.

— І старий, звичайно, не знає, котра година.

Вона промовчала. Старий лоцман знав і годину, і приплив, і те, як довго можна не повертати його молодшу доньку, перш ніж Гартлі справді розсердиться. Кетрін бачила їхній човен уранці: він уже виходив із гавані, коли вона йшла до складу. Сестра сиділа на носі, нахилившись до води, і не озирнулася на її поклик.

Апельсинова шкірка знялася довгою смугою. Кетрін відділила половину плоду й подала батькові.

— Ти знову її захищатимеш, — сказав він.

— Спершу послухаю, що вона вигадає.

Він узяв свою половину. Кілька кроків вони пройшли мовчки, випльовуючи кісточки в канаву.

За останнім складом відкрилася гавань. Світло на воді змусило Кетрін примружитися; щогли стояли так густо, що спершу вона не знайшла «Мірабелі». Потім упізнала високу корму й нахил реї. Судно вже притиснули до причалу, на борту готували трап. Над поруччям з'явився Дрейпер, махнув капелюхом і зник, обернувшись до когось на палубі.

Кетрін прискорила крок.

— Не біжи, — сказав батько. — Нікуди він не дінеться.

Вона озирнулася й дочекалася його. Із трюму саме подавали перший згорток; двоє чоловіків прийняли його на палубі. На зовнішній тканині були чужі літери.

— Звідки вантаж?

— Дрейпер скаже. І покаже папери.

— За патентом?

Батько кивнув, дивлячись на згорток.

— Поки не перевіримо опис і дозвіл на продаж, нічого не оцінюй для покупців. Навіть якщо Кольєр уже чекає за рогом.

Кетрін глянула на нього: жартував чи бачив фактора? Кольєра ніде не було.

— А для себе можна?

— Для себе — скільки хочеш. Потім звіримо.

Трап ліг на причал. Матрос натягнув мотузяне поруччя й відійшов, пропускаючи їх. Від борту тхнуло смолою, нагрітим деревом і тим особливим запахом корабля після довгого рейсу, який на березі швидко вивітрювався. Кетрін любила приходити раніше, ніж його витіснять запахи нового вантажу.

Дрейпер уже стояв угорі, розставивши ноги. Сорочка на ньому потемніла під руками, біля вуха білів свіжий рубець.

— Пане Гартлі! Ваша донька ще не дозволяє вам піти на спочинок?

— Поки що не має чим викупити мою частку, — відповів батько.

Кетрін повернулася до нього так швидко, що волосся впало на обличчя. Він дивився на Дрейпера, але кутик рота сіпнувся.

— Я чую, — сказала вона.

— На те й сподіваюся.

Біля причалу пройшов навантажений човен. Вода вдарила в палі, «Мірабель» трохи відхилилася, і трап зрушив під Кетріниною ногою. Вона вхопилася за мотузку. Батькова долоня лягла їй між лопаток — звично й ненадовго.

— Голову над водою — решта владнається.

— Тримай краще книгу.

Вона передала її йому, підібрала спідницю й піднялася на палубу. Дрейпер простягнув руку, допомагаючи ступити з трапа, та Кетрін уже дивилася повз нього: на складені біля люка пакунки, на людей, що чекали наказу, на темний отвір трюму, звідки ще несло чужим берегом.

Батько піднявся слідом і повернув книгу. Її аркуш лежав усередині, складений удвоє; згин трохи розправився, й на білому краю виднілося свіже чорнило.

— Ну, панно Гартлі, — сказав Дрейпер, дістаючи вантажний опис із-за пазухи. — З чого почнемо?

Кетрін прибрала волосся за плече й узяла папір.

— Покажіть, що привезли.