Раді Вас бачити!

На борт Еліс піднімали сидячи в мотузяній петлі. Вона сама просунула під неї здорову ногу, показала Дені, де перекрутився кінець, а коли човен пішов униз, заплющила очі. Мотузка врізалася під пахви. Десь над головою Верньє наказав тягти рівніше.

Палуба торкнулася п’яти. Еліс потягнулася до поручня, але чужі руки вже посадили її на згорнуте вітрило. Від нього пахло сирою парусиною. Звичайний запах «Люсіль», який вона давно перестала помічати; зараз хотілося нахилитися й уткнутися в нього обличчям.

— Рею, дивись на мене.

Капітан присів поруч. За його плечем гойдалася бухта, біля борту знову натяглися мотузки — підіймали Кемпа.

— Де болить?

— Нога. І…

Еліс закашлялася. Верньє дочекався, поки вона зможе вдихнути, тоді подав кухоль. Вода була тепла, з присмаком бочки. Перший ковток не пішов; другий вона втримала.

— Щось іще?

— Надихалась.

Він глянув на неї уважніше. Еліс опустила кухоль. Вона стільки років стежила за кожним закінченням, що тепер почула його раніше, ніж устигла зрозуміти, що сказала.

Кетрін перелізла через борт і відразу повернула до них. Без капелюха, з розтріпаним світлим волоссям, у чужому для Еліс камзолі. Поруч із знайомою щоглою сестра здавалася ще неймовірнішою, ніж у човні. Еліс простягнула руку. Кетрін узяла її й сіла просто на палубу.

— Кетрін Гартлі, — сказала вона капітанові. — З «Боривітра». Дякую, що прийняли нас.

— Батіст Верньє. Хто ви Реєві?

— Сестра.

Капітан подивився на їхні зчеплені руки, потім знову на Еліс.

— Моє ім’я Еліс, — сказала вона.

Біля них замовк матрос, який збирав підйомний кінець. Еліс бачила його босі ступні, стару синю нитку навколо щиколотки. Захотілося підвести коліно, сховати розірваний рукав, повернути собі хоч якусь частину звичного вигляду. Вона тільки стиснула Кетрінині пальці.

Верньє підвівся.

— Спершу роззути. Покличте кухаря. І принесіть води для того, другого.

Кемп сидів біля люка. Дені допомагав йому звільнити руку з куртки, але тканина десь пристала й писар відсмикував плече. Люк уже був на борту; стояв коло них, мокрий до колін. Він не дивився в бік Еліс.

Кухар розпустив шнурівку її черевика, обхопив п’яту. Вона вчепилася у вітрило, завмерла. Кетрін хотіла притримати ногу, та він відсунув її руку.

— Не згинай. Ось так.

Черевик зійшов разом із панчохою. Біля кісточки вже напухло. Еліс дивилася на власну ступню й не могла зрозуміти, як не помітила цього раніше. Кухар обережно торкнувся з одного боку, з другого; вона втягнула повітря крізь зуби.

— Сьогодні на ній не ходи. Далі побачимо.

Він підклав під литку складену парусину, намочив ганчірку. Еліс хотіла спитати, скільки означає «далі», але капітан уже кликав його до Кемпа.

Овен приніс мішок. Не випустив, поки Еліс не поклала долоню на горловину. На його рукаві чорнів довгий слід від драбини; одна холоша була мокра вище за другу.

— Іди сядь, — попросила вона.

— Уже насидівся в човні.

— Тоді постій. Але не над нами.

Він криво всміхнувся. На мить це стало схоже на звичайну сварку, і Еліс ледве не розплакалася знову. Овен поплескав її по плечу, обережніше, ніж колись, і відійшов до борту.

Верньє повернувся, вислуховуючи Дені. Той витяг із-за пазухи зім’ятий папір і пояснював про тару на причалі. Капітан забрав розписку.

— Зараз нікого туди не пошлю. Дочекаємося, поки вщухне пожежа. Тоді заберемо, що лишилося.

— Ми ж сьогодні виходимо, — сказала Еліс.

Звичка нагадати про строк виявилася сильнішою за здоровий глузд. Верньє глянув на її ногу.

— Сьогодні залишаємося на якорі. Про ранок вирішу ввечері.

Вона кивнула. За кормою ще стояв дим. Тепер, із палуби, він здавався тоншим, але нижньої його частини за будівлями не було видно.

— Ти був у коморі? — запитав Верньє.

Еліс підняла голову.

— Була. Без дозволу. Люк мене чекав унизу.

— Він знав, куди ти пішла?

— Так. Але це я…

— Про Арно я спитаю Арно.

Вона замовкла. Кетрін сиділа зовсім близько, торкаючись коліном її стегна. Еліс уперше хотілося, щоб сестра на хвилину відсунулася й не чула цієї розмови.

Верньє подивився на мішок.

— Звідти?

— Книга. Там є запис про наші папери.

— Наші — це Гартлі?

— Так.

Капітан потер перенісся. Еліс уже набрала повітря, щоб пояснити, чому не могла залишити книгу, але знову закашлялася. Кетрін притримала кухоль біля її руки.

— Поки в мою каюту, — сказав Верньє. — Там перевдягнешся. Потім поговоримо. Книгу теж принесеш.

Він повернувся до Кетрін.

— Ваших на березі не лишилося?

— Мої пішли другим човном. На «Боривітер». Взяли ще трьох із факторії. Помічник знає, де мене шукати.

— Якщо пришле човен, нехай підходить із корми. Тут і без нього тісно.

До каюти Еліс донесли Кетрін і Овен. Вона намагалася не зачіпати ногою одвірки й дивилася вниз, на знайомі дошки, які пропливали надто повільно. Біля капітанових дверей Люк подав Овенові її черевик. Еліс побачила його обпечену руку й покликала, але він тільки сказав, що принесе речі.

У каюті було світло. На столі, притиснутий лінійкою, лежав розгорнутий аркуш; із гачка над спальним місцем звисав старий капітанів камзол. Кетрін посадила Еліс, допомогла підняти ногу. Овен поставив книгу під стіл і вийшов, прикривши двері.

Еліс одразу потяглася до ґудзиків.

— Допоможи мені це зняти.

Сестра обережно стягнула з неї сорочку. Обпалений рукав розповзся під пальцями; на шкірі лишилася чорна крихта. Еліс провела рукою під пахвою, намацала край полотна, яким стягувала груди. Вузол не піддавався. Тканина від поту зробилася тугою й слизькою.

Кетрін присіла поруч.

— Тут?

— Збоку. Не тягни, я сама затягла надто…

Вона урвалася, ковтаючи кашель. Сестра підчепила край нігтем, розпустила вузол. Полотно потроху звільняло ребра. Еліс сиділа зі спущеними плечима, поки останній оберт не ліг їй на коліна. Під ним лишилися вологі червоні смуги.

Кетрін простягнула чисту вологу ганчірку. Еліс витерла шию, груди, під пахвами, накрилася капітановою ковдрою. Вдих усе ще дряпав горло, проте тепер принаймні можна було розправити плечі.

— Щодня? — запитала сестра.

— Коли серед людей.

Кетрін глянула на полотно, яке тримала в руках, і склала його. Нічого не сказала. Еліс була вдячна їй за це.

У двері постукали. Сестра відчинила рівно настільки, щоб прийняти торбу, складені штани й миску. Люк щось тихо сказав; Еліс розібрала тільки «чиста». Кетрін подякувала й зачинила двері.

Зверху лежала сорочка. Еліс упізнала власний шов біля коміра — шила при поганому світлі, й останні стібки вийшли навскіс. Притисла тканину до колін. З торби виглядав кінець шнурка, яким був перев’язаний її невеликий пакунок паперів.

— Дай спершу стару.

Кетрін підняла брудну сорочку. Еліс знайшла в її зім’ятих складках аркуш, який носила за пазухою, обережно витягла. Папір змок і прилип сам до себе; вона роз’єднала краї нігтем. Графітні рядки місцями затерлися, але ім’я Кольєра й число сорок сім ще можна було прочитати.

— Поклади сушитися. Тільки не на капітанів аркуш.

— Ось тут можна?

На вільному кінці столу стояв дерев’яний кухоль. Еліс кивнула. Сестра розправила папір, притиснула один кут кухлем. Потім повернулася до неї й завмерла із сорочкою в руках.

— Що? — спитала Еліс.

— Нічого. Дивлюся.

Вона й сама дивилася. У Кетрін з’явилася тонка зморшка між бровами. На нижній губі тріснула шкіра, під вухом лишилася смуга сажі. Еліс простягнула руку й стерла її мокрим пальцем. Сажа розмазалася ще дужче.

— Дай сюди ганчірку.

— Ти ще сама…

— Сядь.

Кетрін сіла на край спального місця. Еліс підняла їй підборіддя й витерла щоку, потім другу. Біля волосся довелося потерти. Сестра заплющила очі, терпляче підставляючи обличчя. Коли Кетрін забрала ганчірку й узялася за її лоб, Еліс раптом засміялася. Вийшло хрипко, майже боляче.

— Що таке?

— Ти досі так робиш.

— Як?

— Наче збираєшся відмити мене до кістки.

Кетрін подивилася на ганчірку, на її чорний край. Рот у неї здригнувся. Вона нахилилася й притиснулася чолом до Елісового чола. Ганчірка впала на ковдру, лишивши мокру пляму.

Довелося відсунутися, щоб дихати. Еліс тримала сестру за обидва зап’ястки. Питання тіснилися, жодне не хотіло стати першим. Де ти була. Хто тебе витяг. Як у тебе з’явився корабель. Чому я не знайшла тебе.

— Рід живий, — сказала вона натомість. — Він на Тортузі.

Кетрін завмерла, потім міцно притисла її руки до себе.

— Ти бачила його?

— Він мене забрав. Тоді. Я була з ним… Потім розповім. Він живий, чуєш?

Сестра кивнула. Еліс дивилася, як вона намагається усміхнутися, витирає щоку тильним боком долоні й тільки тоді помічає, що рука теж брудна.

За дверима щось упало. Почувся голос кухаря, невдоволений і цілком буденний. Еліс згадала Люкові пальці на веслі.

— Поклич його, будь ласка.

— Люка?

— Так. Я мушу з ним поговорити.

Кетрін допомогла їй натягнути чисту сорочку. Комір ліг вільно; Еліс машинально потягнула його вище, хоч уже не було чого приховувати. Сестра забрала миску.

— Я біля дверей. Треба ще Овена знайти.

Люк прийшов не відразу. Еліс чула його кроки в проході й двічі помилково піднімала голову. Врешті він постукав, дочекався відповіді й зайшов боком, тримаючи перев’язану руку перед собою. Двері причинив, але лишив вузьку щілину.

— Як нога?

— Напухла. Кухар заборонив ходити.

— Хоч комусь це вдалося.

Еліс усміхнулася, та Люк не відповів. Залишився стояти біля столу. Вона посунулася, звільняючи край ліжка; він похитав головою.

— Люку, я хотіла тобі сказати.

— Коли?

Вона відкрила рот. Згадала, як сиділи над листом до Марґо; як він нахилявся через її плече, стежачи за пером. Тоді можна було. І після того теж.

— Не знаю. Не сьогодні, мабуть.

Він подивився на неї. Еліс вчепилася пальцями в край ковдри.

— Спочатку я нікому не казала. Рід знав, звісно. Більше ніхто. Так було простіше найнятися, залишитися на судні. А потім ти вже знав мене як Рея. Що довше, то…

— Я знаю, скільки часу минуло.

Вона замовкла.

Люк підійшов до стільця, відсунув його від столу. Сів, поклав перев’язану руку на коліно. Втомлено провів другою по обличчю.

— Про сестру ти казала правду? Що вона загинула?

— Я так думала. До сьогодні.

— А батько?

— Його стратили.

Люк повільно кивнув. Дивився на підлогу між ними, на її розшнурований черевик. Еліс хотіла сказати, що все інше було правдою, але вчасно зупинилася. Він міг зараз пригадати будь-яку дрібницю, над якою вона колись не замислилася: вигадане місце народження, ухильну відповідь, чужий жарт, який підтримала, аби відчепилися.

— Я розкажу, — сказала вона. — Що захочеш знати.

— Зараз ти й двох речень без кашлю не скажеш.

— Потім. Тільки прийди.

Люк підняв очі.

— Я ж на цьому судні служу.

Він сказав це без злості. Еліс опустила погляд на його руку. Пов’язка на великому пальці вже посунулася.

— Болить?

— Так.

— Дай поправлю.

— Не треба.

Її рука лишилася на півдорозі. Вона поклала її на ковдру.

Якийсь час вони слухали кроки над головою. Судно ледь хиталося. У щілині дверей показався край Кетріниного рукава й зник; сестра пройшла далі. Еліс хотілося покликати її назад і водночас не хотілося, щоб Люк ішов.

— Я не сміялася з тебе, — сказала вона.

— Я цього не питав.

— Знаю.

Він потер здоровою рукою коліно, там, де тканина була забруднена вапном.

— Коли вогонь перекрив галерею, я подумав, що не встигну. Тепер сиджу й намагаюся зрозуміти, як мені до тебе звертатися.

Еліс ковтнула. Горло боліло навіть від цього.

— Еліс. Якщо можеш.

— Добре.

Вона не стала питати, що означає це «добре». Люк підвівся, повернув стілець до столу. Перед дверима зупинився.

— Твоя сестра лишається?

— Поки так. Я попросила.

— Тоді відпочинь трохи.

Він вийшов. Еліс ще дивилася на щілину, коли Кетрін повернулася з чистою водою. Хотіла щось спитати, але поставила миску мовчки. Сама вже вмилася, тільки волосся біля скроні злиплося темними пасмами.

— Овен на палубі, — сказала вона. — Чекає нашого човна. Кемпа перев’язали. Кухар каже, треба показати його комусь на березі, щойно зможуть відвезти.

Еліс кивнула. Кетрін змочила ганчірку для її ноги, змінила теплу на прохолодну. Потім нахилилася по мішок під столом.

— Залиш, — попросила Еліс. — Зараз не хочу на неї дивитися.

Сестра випрямилася. Еліс провела долонею по чистій сорочці, відчуваючи, як під нею досі тремтять м’язи живота.

— А ти звідки там узялася? Теж шукала книгу?

Кетрін не сіла.

— Так.

— Кемп тебе впустив?

— Ні.

Вона взяла стілець, який щойно повернув на місце Люк, і підсунула до ліжка. Сіла близько, але рук не простягнула.

— Вогонь у навісі наказала запалити я. Щоб відвернути людей від комори.

Еліс почула слова. Подивилася на двері каюти, на світлу щілину біля одвірка. За нею було чути голос Дені.

— Ти підпалила факторію?

— Окремий порожній навіс. Я думала, між ним і будівлею досить місця. Потім там протягли солому. Починати мали, коли від’їде віз, а його тільки пересунули. Я послала зупинити, та вже не встигла. Це був мій задум, Еліс.

Вона говорила повільно. Еліс пам’ятала темну смугу над дверима, але зараз бачила тільки сестрині губи: тріщину посередині, крихітну краплю крові, яку Кетрін злизнула, не помітивши.

— Там був Кемп.

— Знаю.

— І Люк пішов нагору.

— Знаю.

Еліс відвернулася. На столі сохнув її аркуш. За кухлем стирчав куточок із записаним номером сторінки. Усе це було ще сьогодні вранці: вона схилялася над книгою й боялася кроків на галереї.

Кетрін не говорила більше. Еліс чула, як сестра дихає, й від цього ставало ще важче. Хотілося спертися на неї, заховати обличчя в знайомій шиї, сказати про Люка. Хотілося спитати, як вона могла.

— Я зараз не можу про це, — сказала Еліс.

Кетрін кивнула. Потягнулася до миски, прибрала її зі шляху, наче збиралася підвестися.

— Посиди, — попросила Еліс. — Просто посиди тут.

Сестра залишилася.

За якийсь час у каюту зазирнув кухар, приніс розмочений у юшці хліб. Еліс сіла вище, взяла миску. Ковтати було боляче. Вона змогла з’їсти кілька ложок і поставила решту на коліна.

Кетрін стежила за нею. У чистому обличчі особливо різко виділялися почервонілі очі. Еліс подала їй миску.

— Доїж.

— Тобі ще треба.

— Потім принесе.

Сестра взяла ложку. Еліс опустила голову на подушку й дивилася, як вона їсть: спершу неохоче, тоді швидше, притримуючи хліб біля краю. На останній ложці Кетрін підняла очі, помітила її погляд і зупинилася.

— Їж, — сказала Еліс.

Вона заплющила очі. Коли ложка перестала стукати об миску, їй стало тривожно; вона розплющила їх знову. Кетрін була на місці. Сиділа, нахилившись уперед, із порожньою мискою в руках.

Цього разу Еліс змогла заснути.