Раді Вас бачити!

За дев’ять днів. Південне узбережжя Еспаньйоли.

На кришці ящика проступив знайомий знак.

Еліс спершу побачила тільки нижню риску, яку не взяла свіжа фарба. Матрос тягнув ящик до люка, дерево шкребло по настилу. Вона поставила ногу перед полозком.

— Зачекай.

Той випростався, тримаючись за поперек.

— Що ще? Ми його вже рахували.

Еліс присіла. На дереві чорніли дві широкі літери, а під ними, ближче до краю, виднівся давніший випалений штрих. Вона провела по ньому пальцем. Матрос сердито видихнув, проте ящика не рушив.

На батькових пакунках ставили літеру «Н» у незамкненому ромбі. Один кут лишали відкритим, щоб знак не плутали з клеймом іншого дому. Еліс колись вирізала такий на корі за стайнею, криво й надто глибоко. Кетрін сказала, що за цим знаком ніхто не погодиться прийняти товар.

Тут праву половину ромба закривала дошка, прибита поверх старої кришки. Ліву Еліс бачила добре.

— Дай перевернути.

— Сам перевертай. Я вже один раз затиснув руку.

Вона взялася за край. Матрос вилаявся й усе-таки допоміг. Усередині щось важко зсунулося.

— Обережно, — гукнув із причалу господар вантажу. — Там залізо, не ганчір’я!

Еліс підняла голову. Чоловік у плямистому капелюсі стояв біля Верньє й дивився просто на неї.

— Кришка стара, — сказала вона. — Хотів перевірити, чи витримає.

— До вас витримала.

Капітан показав їй відійти. Ящик знову потягли до люка. Еліс повернулася до записів, але поставила число не в той рядок і мусила закреслити.

За дев’ять днів вони обігнули край острова, перечекали зустрічний вітер у відкритій бухті й двічі ставали забрати дрібний вантаж. На цій стоянці мали взяти шість ящиків залізного краму. Три замовив коваль далі на схід, решту належало віддати на факторії Ла-Калета. Її назву Еліс уже вписала в книгу. Доти вона нічим не відрізнялася від інших назв уздовж берега.

Господар подав Верньє складений аркуш. Капітан розгорнув його, прочитав і покликав Еліс.

— Перепиши місця доставки. Окремо за кожного одержувача. Цей лишається в мене.

Вона взяла папір. Унизу стояло прізвище Ешфорд.

Пальці на мить перестали слухатися; аркуш зігнувся там, де вже був надірваний. Еліс розправила його об стіл.

— Щось не можеш прочитати? — спитав Верньє.

— Можу.

Вона переписала назву факторії, кількість ящиків і суму за перевезення. На останньому рядку господар чекав на підпис, постукуючи нігтем по краю столу.

— Ви давно з ними торгуєте? — спитала Еліс.

— З ким?

— З Ла-Калетою.

— А тобі навіщо?

— Ящик ваш чи їхній? На ньому два знаки. Щоб потім не сказали, що привезли не те.

Чоловік нахилився до люка, ніби звідси ще можна було побачити кришку.

— Мій товар. Тару в них брав. Напишеш: залізний крам, три місця. Вони знають.

— А старий знак?

— Хлопче, я дерево купив. Не його родовід.

Він забрав свою розписку й пішов до сходні. Еліс дивилася йому вслід, доки Верньє не забрав у неї перо.

— Чорнило капає.

На сторінці розповзалася пляма.

* * *

До вечора вона двічі спускалася до ящиків. Першого разу принесла лампу, але не знайшла зручного місця: клеймо було притиснуте до іншого вантажу. Другого взяла тонку дерев’яну тріску й спробувала зішкребти фарбу з видимого краю.

Згори почулися кроки.

— Якщо зіпсуєш, платитимеш, — сказав Люк.

Еліс сховала тріску в долоню. Він спустився, присів поруч і посвітив ближче. Під фарбою вже показався початок похилої риски.

— Чий знак?

— Нашого дому. На Ямайці.

Люк повернув лампу, щоб світло падало збоку.

— Ти впевнений?

— Ще ні. Потрібно побачити весь.

— Тоді посунься.

Він уперся плечем у сусідній ящик. Еліс потягнула за край кришки, вони звільнили вузьку щілину. Більше не піддавалося: згори лежала важка в’язка заліза.

— Зачекаємо розвантаження, — сказав Люк. — Ти ж бачиш, зараз усе посиплеться.

Вона ще раз потягнула, даремно. У долоню ввійшла скабка.

Люк поставив лампу на вільне місце й узяв її за зап’ясток. Еліс хотіла відсмикнути руку, але він уже повернув долоню до світла.

— Ось вона. Нігтем підчепиш?

Еліс витягла скабку, притиснула пальцем крапку крові. Люк відпустив руку.

— Твій батько торгував?

— Так.

— Ти казав, що дім згорів.

— Згорів. Перед тим забрали товари. Судна теж.

Він глянув на стару кришку.

— А ти хочеш знайти того, хто їх забрав?

— Хочу знати, що тут робить наш знак.

— Ти вже почув: ящик купили на факторії.

— А як він туди потрапив?

Люк підсунув до неї лампу. Від гарячої олії пахло так сильно, що Еліс стало нудно. Вона забрала руку від кришки й сіла на край пакунка.

— Батька повісили, — сказала вона. — Після цього все розвезли. Я не знаю навіть, хто одержав його речі.

Люк повільно випростався. На палубі над ними пересували бочку, дерево глухо гупало на стиках дощок.

— Ти ніколи не казав.

— Знаю.

— За що його?

Вона дивилася на власну долоню. Біля ранки лишилася чорна смуга фарби.

— Ті, хто його судив, знайшли за що. Я тоді… — Еліс ковтнула. — Я не бачив паперів.

Люк мовчав. Вона підняла очі, чекаючи запитання, але він нахилився по лампу.

— Верньє скажеш?

— Ще не знаю.

— Скажи. Він дозволить оглянути ящик, коли знімемо в’язку. А якщо сам полізеш і покалічишся, тоді вже доведеться пояснювати при всіх.

Люк рушив до драбини. Еліс зупинила його за рукав.

— Про батька нікому.

— Добре.

Він почекав, поки вона підведеться, і підняв лампу вище, освітлюючи сходинки.

* * *

Верньє вислухав її наступного ранку. За ніч Еліс кілька разів складала розповідь і щоразу прибирала з неї те, що він неодмінно спитає. Тепер стояла перед ним із клаптиком паперу, на якому намалювала ромб.

— Я бачив цей знак, — сказав капітан.

Еліс притиснула клаптик до столу.

— Де?

— На Ямайці. Давно. Гартлі, якщо правильно пам’ятаю.

Вимовлене вголос прізвище виявилося важчим за знак на ящику. Вона кивнула.

— Рід служив у нього. Я теж жив при домі.

Капітан чекав. Еліс знала це його мовчання: так він дивився на невдалий промір, поки вона сама не знаходила помилки.

— Я хочу спитати на факторії про старі товари. Що туди звезли після конфіскації.

— В кого?

— У того, хто веде книги.

— І що ти йому скажеш?

Вона не відповіла відразу. За перегородкою скрипіла підвішена чашка.

— Що шукаю відомості для людини, яка там служила.

— Для Ріда?

— Так.

— Він тебе просив?

Еліс похитала головою.

Верньє посунув малюнок назад.

— Ми доставимо вантаж. Візьму тебе рахувати. Побачиш, з ким там можна говорити. Але мого імені до цієї справи не приплітай.

— Я можу заплатити за розмову.

— І цим одразу покажеш, що тобі потрібно більше, ніж ти кажеш.

Він підвівся, прихилив долонею двері, які відчинив вітер.

— Ти добре попрацював у Валетта. Та звідти ми мали право забрати борг. Тут нашого боргу немає. Якщо почнеш сварку, я не зможу поставити перед ними рахунок і вимагати впустити тебе до книг. Розумієш?

— Розумію.

— Сподіваюся. Після обіду знімемо залізо. Оглянеш кришку.

Вона взяла свій папір. Біля дверей капітан покликав її ще раз.

— Рей. Якщо хочеш щось дізнатися, спершу послухай, що люди говорять самі.

Після обіду вони з Люком відсунули в’язку. Під старою дошкою відкрився весь ромб, а всередині — батькова літера. Еліс більше не шкребла фарби. Повернула ящик на місце й допомогла закріпити вантаж.

* * *

У Ла-Калеті від води тягло нагрітим каменем. Човен притерся до палі, Люк ухопився за мокру линву. Еліс подала йому кінець і піднялася на причал слідом за Верньє.

За низькою стіною стояв довгий склад. На його затіненому боці сохли порожні мішки; вище дерев’яна галерея тяглася до меншої будівлі. В одному вікні лежав розгорнутий зошит, притиснутий каменем. Вітер піднімав кут сторінки й відпускав.

Чоловік із ключами біля пояса звелів складати ящики коло дверей. Верньє показав накладну. Той прочитав назву товару й покликав писаря.

Еліс устигла двічі перерахувати місця, перш ніж писар вийшов. Невисокий, зі спітнілим коміром, він ніс книгу під пахвою. На пальцях чорніло чорнило. Він поставив книгу на бочку, знайшов сторінку й почав звіряти.

— Три, — сказала Еліс. — Залізний крам. Усі цілі.

— Бачу.

Він нахилився над відкритим ящиком. Люк тримав зняту кришку, притиснувши її до ноги знаком назовні.

— Старе клеймо у вас теж записують? — спитала Еліс.

Писар глянув на ромб.

— Теперішнє записують. Старе було раніше.

— Я бачив таке на Ямайці.

Він знову взявся до книги. Еліс чекала. Зі складу вийшов вантажник, поставив біля стіни кошик, витер обличчя рукавом.

— Кемпе, тобі нагорі лишити обід?

— Лиши.

Писар посипав рядок піском. Верньє відійшов із ключником до дверей: сперечалися про плату за простій, якої в папері не було. Еліс підсунула свій рахунок ближче.

— Це знак Гартлі, правда?

Кемп підвів очі.

— Хто тобі сказав?

— Я знав його лоцмана. Ріда.

Писар подивився на Верньє, тоді на Люка. Той уже взяв молоток і наживляв кришку.

— Знак старий, — сказав Кемп. — Товар давно продали.

— Тут продавали?

— По-різному.

— А записи лишилися?

Кемп закрив книгу, хоча підпису ще не поставив.

— Тобі що належить отримати?

— Розписку.

— То чекай розписки.

Еліс відчула, як Люк перестав стукати. Вона поклала долоні на край бочки, щоб не потягнутися за книгою.

— Рід живий, — сказала тихіше. — Працює на Тортузі. Я можу передати йому, якщо ви щось пам’ятаєте.

Кемп придивився до неї.

— Тебе хтось прислав?

— Ні. Я сам питаю.

Писар затримав на ній погляд, та з галереї гукнули його ім’я. У вікні з’явилася людина, затуляючи собою зошит.

— Зараз! — відгукнувся Кемп.

Він знову відкрив книгу, швидко написав кілька слів на окремому клаптику й підсунув Еліс. Звичайна розписка. Пальці в нього були слизькі від поту; папір лишився вологим біля краю.

— Тут не питай про нього, — промовив він, схилившись по перо.

Еліс не ворухнулася.

— Де ж питати?

Кемп забрав книгу.

— Мені працювати треба.

Він пішов через двір до сходів. Біля першої сходинки зупинився, переклав книгу під іншу руку й піднявся. Еліс простежила, як його плече зникло за поруччям галереї.

Люк повернув молоток вантажникові.

— Ходімо. Капітан чекає.

* * *

На «Люсіль» Верньє спитав про розмову, ще не встигнувши зняти капелюха.

— Він щось знає, — сказала Еліс.

— Що саме?

— Не сказав. Після прізвища Гартлі перестав говорити.

— Ти спитав його при людях.

— Я не думав, що він так…

Вона замовкла. Капітан зняв капелюха й витер чоло.

— Завтра забираємо порожню тару. Нам її ще не зібрали. До того часу я тут. Потім виходжу на захід.

— Мені потрібен ще день.

— Для чого?

— Поговорити з ним без інших.

— Маєш до завтрашнього відплиття. Якщо не встигнеш, підеш із нами або розрахуєшся й лишишся. Судно чекати не буде.

Еліс провела язиком по пересохлій губі. Власних грошей вистачить на ночівлю, їжу, може, човен. Карти й інструмент знову доведеться відкласти.

— Добре, — сказала вона.

Верньє подивився на неї довше, ніж потрібно було для відповіді.

— Уночі сам на берег не йди.

Вона кивнула й спустилася по свою торбу.

Гроші лежали в маленькому мішечку, загорнутому в запасну сорочку. Еліс висипала їх на тканину, розклала за вартістю. Поряд були два листи. Вона відсунула їх, не розгортаючи, і почала рахувати заново.

* * *

Надвечір човен із «Люсіль» пристав до берега західніше факторії. Воду звідси брали й інші судна; Верньє послав чотирьох, дозволивши Еліс піти з ними. Порожні бочки перекочували по піску. Дені лишився біля човна, решта понесли їх до колодязя.

Еліс побачила Кемпа вже там. Він сидів на камені з кухлем у руках. Поряд чекав хлопець із двома відрами; щойно одне наповнили, він ухопив обидва й рушив назад.

Писар підвівся, помітивши її.

— Я тільки поговорити, — сказала Еліс.

— Ти вже говорив.

Люк зупинився біля найближчої бочки. Кемп глянув на нього, й Еліс тихо попросила:

— Дай нам трохи місця.

Люк узяв порожнє відро й відійшов до колодязя. До води було кілька кроків; звідти він усе одно бачив їх обох.

— Мені не потрібні ваші гроші, — випередив її Кемп.

— Я ще нічого не пропонував.

— Запропонуєш.

Він витер кухоль краєм сорочки. Еліс сіла на інший камінь, нижчий. Звідси доводилося дивитися на нього знизу.

— Я жив у тому домі. Після арешту нічого не лишилося. Якщо тут є записи, я хочу їх побачити.

— Ти не зможеш просто зайти й узяти.

— Отже, вони є?

Кемп затиснув кухоль між долонями.

— Там багато старого. Везли з різних місць. Книги, рахунки, чужі борги. Щось переписували, щось ні.

— Речі Гартлі?

— Є книга з його знаком. Я її бачив.

Еліс уперлася підборами в пісок.

— Де?

— Нагорі. У сухій коморі. За конторою.

— Ви її читали?

— Ні.

— То, може, вона порожня?

Писар сердито подивився на неї.

— Може. Ти хотів знати, що я бачив. Я сказав.

Вона опустила голову. На носку черевика розійшовся старий шов; між стібками забився світлий пісок.

— Пробачте. Я не вас звинувачую.

Кемп повернув кухоль у долонях. Із колодязя витягли повне відро, вода плеснула на каміння.

— Можна заплатити за копію? — спитала Еліс. — За кілька сторінок. Не треба нічого виносити.

— Не мені. Ключ у конторі, книгу запитають. Я не збираюся пояснювати, чому брав її для чужого хлопця.

— А хто має право її брати?

— Той, хто не мусить питати дозволу.

Він підвівся. Еліс теж схопилася, надто швидко; писар відступив.

— Я нічого не скажу про вас.

— То й не кажи.

Кемп пішов стежкою, якою перед тим поніс воду хлопець. На повороті обминув низьку гілку, тримаючи кухоль біля грудей. Еліс провела його поглядом до дерев.

Люк приніс відро.

— Потримай край.

Вона схопила бочку за обруч. Вода побігла всередину, відлунюючи під деревом. Люк випростався.

— Ну?

— Є книга. З нашого дому.

— Він дасть подивитися?

— Ні.

Люк поставив порожнє відро на пісок.

— І що тепер?

Вона дивилася на стежку. За деревами вже не було видно ні факторії, ні галереї.

— Завтра піду з вами по тару. Подивлюся, як дістатися нагору.

— Верньє сказав не влаштовувати сварки.

— Я не збираюся сваритися.

— А якщо тебе там схоплять, як у Валетта? Знову стоятиму поруч?

Еліс повернулася до нього. На рукаві, біля ліктя, темнів шов, який вони переробили разом.

— Ні. Розкажу тобі до того, як щось зроблю.

— Усе?

Вона витримала його погляд.

— Як піду, куди і коли маю повернутися. Зараз я ще не знаю.

Люк потер долонею щоку.

— Тоді спершу дізнайся. І не лізь сьогодні туди тільки тому, що побачив стежку.

Дені гукнув із берега, питаючи, чи не висох колодязь. Люк відповів йому, взявся за край бочки. Еліс допомогла нахилити її, і вони повільно покотили вантаж до човна.

Уже на воді вона озирнулася. Над деревами виднівся верхній поверх складу. Біля вікна хтось струшував ганчірку; світлий пил завис у вечірньому повітрі.

Еліс стежила, доки галерею не закрив мис. Потім посунулася, звільняючи Люкові місце біля весла.

— Завтра, коли підемо на причал, тримайся зі мною, — сказала вона.

— Триматимусь.