Раді Вас бачити!

Того самого дня, надвечір. Біля складу Гартлі.

Кетрін стояла у дверях, тримаючи когось під руку. Еліс бачила її плече, волосся біля щоки й розтулений рот. Сестра щось кричала.

— Сюди! — гукнула Еліс. — Ми тут!

Рід потягнув її за лікоть, змушуючи сісти. Над дверима спалахнула широка смуга тканини, впала й затулила людей. Еліс схопилася знову; човен хитнувся так, що старий вилаявся.

— Сядь. Я підведу з іншого боку.

Вона сіла на носі, вчепившись у мокре дерево. Треба було обійти навантажений човен, пристати до сходів і побігти через двір. Дорогу вона знала. Від сходів ліворуч, повз діжки, тоді двері, які Марта підпирала каменем, щоб протяг тягнув крізь прибудову. Еліс уже підібрала спідницю над колінами.

— Нижче голову!

Чужа корма йшла просто на них. Рід уперся веслом у високий борт; друге вислизнуло з його руки. Еліс потягнулася до старого, побачила, як дерев'яний край натис на держак. Кочет тріснув біля самого її обличчя.

Вода вдарила вбік і відразу накрила голову.

Вона гребнула руками, зачепила пальцями дошку й ударилася потилицею об щось тверде. Розплющені очі пекло. Світло було збоку, жовте, каламутне; Еліс рвонулася до нього, але тканина смикнула її назад за пояс. Вона спробувала ще раз. Ноги заплутались.

Рука схопила її під пахву. Хтось тягнув угору, спідниця тримала знизу. На мить рот опинився над водою; Еліс устигла вдихнути разом із бризками.

— Тримайся!

Рід притис її долоню до краю перевернутого човна. Вона стиснула пальці. Старий зник під водою, а вона лишилася з підборіддям на дошці, кашляючи й чекаючи наступного ривка. Тканина відпустила. Рід виринув біля її плеча з ножем у руці.

— Пусти край. До мене.

Вона не могла розтиснути пальці. Він відігнув їх один за одним і підхопив її ззаду. Повз пройшов темний борт великого човна; вода між ним і уламками шуміла, як під мостом. Рід штовхнув її вбік. Вони випливли з-за корми на чистішу воду. Еліс потяглася назад, до берега, й одразу ковтнула знову.

— Там Кетрін.

Голос вийшов слабкий, майже нечутний.

— Я знаю. Лежи рівно.

Він підвів їй під груди довгу дошку. Еліс обхопила її руками. У розщепленому кінці стирчав цвях; вона дивилася на нього, поки Рід, тримаючись за інший край, тягнув їх далі від навантаженого човна. Звідси прибудову затуляли борти. Над ними йшов дим.

Праворуч, ближче до виходу з гавані, рухалася шлюпка. На кормі лежали два тугі пакунки, за веслами сидів чоловік у червоній шапці. Другий саме прибирав линву. Рід закричав до них. Той, що тримав линву, озирнувся. Весляр продовжував гребти. Рід підняв вільну руку й закричав знову, довше, поки голос не зірвався.

Шлюпка повернула.

* * *

Її втягли через борт обличчям униз. Еліс упала грудьми на пакунок, зсунулася в брудну воду на дні й довго не могла перестати кашляти. Поруч глухо стукнули Рідові коліна.

— До берега, — сказала вона.

Чоловік із линвою розгорнув шмат парусини й накинув їй на плечі. Від нього пахло тютюном. На зап'ястку була свіжа подряпина.

— Сиди. Ще раз перекинешся — сам не полізу.

Еліс спробувала підвестися. Рід посадив її собі між коліна, притримуючи разом із парусиною.

— Висадіть нас біля наступного помосту, — сказав він. — Де можна стати.

Весляр подивився за його плече.

— Уже не можна.

Позаду хтось свистів. Еліс повернула голову й побачила другий човен: четверо веслярів, чоловік на носі стоїть і махає рукою. Відстань ще була велика, але слова долітали виразно.

— Назад! До пристані!

Людина з подряпаною рукою вилаялась і накрила пакунки вільним краєм парусини. Перш ніж тканина лягла, Еліс побачила надрізану обгортку й шматок шнура з печаткою. Такі шнури лежали сьогодні в них у дворі на столі Гоббса.

— Що ви взяли? — спитав Рід.

Ніхто не відповів. Весляр налягав на весла, важко видихаючи при кожному русі. Їх везли до невеликого однощоглового судна. На ньому вже піднімали вітрило. Чоловік біля румпеля кричав до шлюпки; Еліс не зрозуміла слів, але зрозуміла, що він сердиться.

— Нам туди не треба, — сказала вона Рідові. — Скажіть їм.

Старий ще раз попросив пристати до берега. Чоловік із линвою поклав руку йому на груди й відсунув від весляра.

— Доберемося — поговориш із капітаном.

Борт наблизився. Згори скинули кінець, за нього одразу взялися; спершу підтягли пакунки, тоді спустили мотузяну драбину. Еліс не могла намацати ногою нижню перекладину. Рід підсадив її, а людина зверху схопила за передпліччя й потягнула так, що парусина сповзла на очі.

— Другого теж, — почувся голос. — Жвавіше!

Вона опинилася на палубі. Поки вибиралась із мокрої тканини, Рід уже стояв поряд, зігнувшись і притиснувши долоню до ребер. За кормою наближався човен із вартовими. Один тримав мушкет упоперек колін.

— Відштовхуй!

Матрос уперся довгою жердиною в борт сусіднього судна. Вітрило наповнилося; палуба під Еліс повільно нахилилась. Вона вчепилася в кільце біля люка. Капітан, сухий чорнявий чоловік із золотим кільцем у вусі, дивився на Ріда.

— Знаєш вихід?

Говорив англійською, вимовляючи слова твердо й окремо.

— Висади нас. У мене дівчина…

Капітан перебив його, показавши за корму.

— Знаєш чи ні?

Рід глянув на човен варти, тоді на берег. Еліс бачила, як він стискає губи.

— Знаю.

Капітан відступив від румпеля.

— Виведеш. Розрахуюся на березі.

Рід не рушив.

— Я не наймався.

Чоловік у червоній шапці, який щойно виліз зі шлюпки, став біля сходів униз. У руці він тримав ніж, яким перерізав кріплення пакунка. Капітан навіть не подивився в його бік.

— Візьмуть нас — візьмуть і тебе. Пояснюватимеш, звідки взявся.

Еліс потягла Ріда за мокрий рукав.

— Можна сказати їм правду.

— Скажемо, якщо наздоженуть. До них нам зараз не дістатися.

За кормою знову закричали, наказуючи прибрати вітрило. Капітан схопив Еліс за плече й посунув убік, звільняючи старому дорогу. Рід зняв його руку.

— Не чіпай.

Він провів Еліс до закритого люка біля щогли, посадив там і повернувся до румпеля. Капітан став поруч. Коли берег почав відходити, вона зрозуміла, що вони не повернуть.

* * *

Еліс рахувала помости. Перший був кам'яний, із човнами по обидва боки. До другого підводили порожній ліхтер. Біля третього чоловік стояв по пояс у воді й намагався витягти діжку на сходинку.

Вона гукнула йому. Він підняв голову, проте судно вже пройшло далі. Еліс добігла до корми, обминаючи людей, і закричала про Джоан Бек. Треба передати Джоан, що вони тут. Далі на косі, навіс із сітями. Томас Рід і Еліс Гартлі. Чоловік махнув рукою. Вона не знала, чи він почув хоч одне ім'я.

— Зійди з дороги, — сказав матрос.

Вона відступила до Ріда.

— Я можу доплисти.

Він на мить повернувся. На підборідді в нього була кров; раніше Еліс її не помічала.

— Тебе щойно витягли. Сядь.

До берега вже було далеко. Вона бачила воду між бортом і останнім помостом, пробувала подумки поділити її на довжини їхнього човна. Числа збивалися. Руки трусилися так, що вона мусила притиснути їх під пахвами.

Рід наказав матросові трохи потравити шкот. Той перепитав, старий повторив різкіше. Еліс знала, чому він дивиться зараз на берегові знаки, а не на неї. Та все одно хотіла смикнути його за руку й змусити обернутись.

Кетрін лишилася у вогні.

Вона повернулася до капітана.

— У нас є людина на схід від міста. Можна висадити там. Ми нікому не скажемо про ваші пакунки.

Капітан глянув на неї вперше уважно.

— Моро, — озвався хтось від носа. — Вони відстають.

Чоловік із кільцем пройшов до борту й подивився назад. Еліс пішла за ним.

— Шлюпка у вас є. Нас тільки двоє.

Він відвернувся.

— На Ямайку я сьогодні більше не ступлю.

— То дайте шлюпку нам. Ми самі.

Моро показав на судновий човен, який уже підтягували до борту.

— Він мені ще потрібен.

Вона дивилася йому в обличчя, шукаючи, що сказати далі. Кетрін завжди знаходила, про що торгуватися: платня, строк, люди, наступний вантаж. У Еліс не було нічого. Навіть черевик залишився один.

— У мене там сестра.

Капітан мовчки відсунув її від снасті, яку вибирали двоє матросів, і пішов.

* * *

Униз її звів чоловік із подряпаним зап'ястком. Він ішов першим, підтримуючи лампу, й наказав не наступати на край сходинки: тріснула. Внизу пахло мокрою вовною, старим жиром і вином. Під низькою палубою були складені мішки; над ними висіли два порожні гамаки. Чоловік витяг із скрині сорочку й короткі полотняні штани, поклав зверху.

— Перевдягнися. Своє віддай сушити.

Він поставив кухоль води, лишив лампу в гачку й піднявся. Еліс тримала парусину біля горла, поки його ноги не зникли. Потім подивилась на себе.

Від спідниці лишилося нерівне полотнище, розрізане від пояса вниз. Нижня сорочка липла до ніг, на рукаві темніла довга смуга. Еліс торкнулася її; шкіра під тканиною була здерта, але кров уже не йшла.

Вона зняла мокре. Штани виявилися завеликі в поясі, сорочка спускалася майже до колін. Треба було чимось підв'язати. Еліс потягла за тасьму на рештках своєї спідниці, але вузол розбух від води й не давався. Вона сіла на скриню.

Того ранку, перед стратою, Кетрін зав'язала їй цей вузол сама. Еліс ніяк не могла влучити кінцем у петлю. Сестра відвела її руки й зробила два швидкі рухи; потім пригладила тканину на поясі, як робила мати, коли вони були малі. Еліс спробувала підчепити вузол нігтем. Ніготь відігнувся, вона засунула палець у рот і заплакала.

Нагорі тягли щось важке. Кроки переходили з борту на борт, над самою її головою матрос сміявся й відповідав іншому незнайомою мовою. Вона сиділа, поки перестала чути окремі слова.

Згодом знайшла на скрині обривок тонкої мотузки, підперезалася ним і випила воду. Мокрий одяг склала на підлозі. Коли піднялася, довелося притримати штани ще й рукою.

Надворі сутеніло. Місто лишилося за кормою. Дим стояв над ним невисокою темною плямою. На палубі було прохолодно; повітря заходило під широку сорочку, і Еліс щільніше обгорнула нею себе.

Біля борту сидів чоловік, який витягнув її зі шлюпки на судно. Він лагодив ремінець ножового чохла.

— Ти довго там був? — спитала вона. — Біля пожежі.

Він підвів голову.

— Поки ці двоє забирали своє. А що?

— Дівчину бачив? Високу, зі світлим волоссям. Вона зайшла по чоловіка. У прибудову.

Він кивнув. Еліс ступила ближче.

— Вийшла?

Матрос повільно протяг ремінець крізь отвір.

— Звідти — ні. Я дивився, поки тканина не впала. Потім уже димом затягло.

Вона чекала.

— Могли двором піти, — додав він.

Еліс кивнула, хоча він уже знову взявся лагодити ремінець ножового чохла.

Могли. Вона сама знала ті двері. Від них до сходів ішли зовсім недовго. Кетрін мала вибігти до води, махати руками, кричати на Ріда, що він відходить. Еліс дивилася на прибудову, поки чужа корма не насунулася на човен. Сестри біля сходів вона не побачила.

Вона підійшла до румпеля.

* * *

Ріда змінили, коли земля вже стала темною смугою. Він довго розтирав праву руку, тоді сів на згорнуту линву поряд з Еліс. На щоках і бровах у нього висохла сіль.

— Куди ми йдемо?

— До Тортуги. Спершу обігнемо острів зі сходу.

Назву вона знала з карт і розмов у батьковій кімнаті. Французький острів біля великого берега Еспаньйоли. Між ним і Ямайкою була вода, по якій олівцем проводили тонку лінію. Еліс спробувала згадати відстань і не змогла.

— Скільки днів?

— Залежить від вітру.

— Ви погодилися їх вести аж туди?

Рід притис долоню до боку й обережно випростав ногу.

— Він туди йде. Зі мною чи без мене. Я виторгував харчі, місце й платню. І щоб на березі нас відпустили без боргу за порятунок.

Еліс подивилася на руки старого. Коли він учив її тримати лот, вони здавалися такими сильними, що помилитися з ними було неможливо. Тепер між пальцями тремтіла тонка нитка, яку він витяг із мокрого обшлага.

— А якщо я ще раз попрошу?

— Проси. Тільки сама до нього не ходи.

Вона потерла щоку плечем.

— Треба було лишитися у воді.

Рід повернув до неї голову.

— Ти вже не трималася.

— Можна було за човен.

— Борт розійшовся. Тебе затягло тканиною під уламок. Я різав її, а ти вже не допомагала.

Вона пам'ятала його пальці на своїх пальцях. Дошку, яку не могла відпустити.

— Я не знала, що вони повезуть нас звідти, — сказала Еліс.

Рід поклав свою руку поверх її руки.

— Я теж.

Вони сиділи, поки знизу не принесли вечерю. Матрос роздав шматки твердого хліба й поставив між ними миску з бобами. Еліс узяла хліб, але не їла.

— Кетрін побачила, як ми перекинулися?

— Не знаю.

— Якщо побачила, вона піде до Джоан. Чекатиме там.

— На першій стоянці шукатимемо, з ким передати листа.

— Я напишу, де навіс. Щоб не шукали тільки в місті.

— Напишеш.

— І Беннета можна спитати. Він мав забрати Марту.

Рід кивнув.

Еліс поклала хліб на край миски. Вони говорили так, ніби сестра сиділа зараз у Джоан на сіннику, сердилась і прислухалася до кожного човна. Вона хотіла втримати цю картину. Поставити біля сестри материну скриньку, дати їй у руки гребінь, почути: де тебе носило? Замість цього знову бачила відчинений рот у диму. Палаючу тканину, що впала згори.

— Вона не вийшла, — сказала Еліс.

Рід мовчав.

— Я дивилась. До самого…

Він посунувся ближче.

— Ти бачила одні двері. Листа все одно пошлемо.

Еліс притислася до його плеча. Воно було тверде й незручне; сорочка ще тримала вологу. Вона заплющила очі. Зранку Кетрін обіймала її так міцно, що було боляче дихати, і батька вже не можна було повернути на дошки. Тепер не було кому навіть сказати, як саме загинула сестра.

Рід погладив її по голові й лишив руку на потилиці.

* * *

На світанку Еліс прокинулась від удару дерев'яного відра об сходинку. Вона лежала в гамаку, який старий відвів їй унизу. Рід спав навпроти, не роздягнувшись, із рукою на боці. При кожному вдиху брови його трохи сходились.

Еліс тихо вибралася. Знайшла вчорашній одяг, повісила мокру сорочку вище, на вільний гачок. Рештки спідниці були важкі, холодні. Вона склала їх і поклала під свою постіль.

Нагорі матрос поливав палубу. Побачивши її, показав на друге відро.

— Хлопче, передай.

Еліс озирнулася. За нею нікого не було. Волосся вона ще внизу зібрала під шматком полотна, позичена сорочка ховала пояс. Матрос чекав. Вона підняла відро й подала ручкою вперед.

— До води вмієш спускати? Линву спершу закріпи.

Вона взяла в нього кінець. Двоє зі шлюпки бачили її в сукні. Рід знав, хто вона. Від цього чоловіка її відділяли лише чужа сорочка й мить, у яку можна було його виправити.

Еліс обернула линву навколо кільця. Затягнула вузол, смикнула, перевіряючи. Матрос глянув і повернувся до своєї роботи.

Вода за бортом була темно-синя. Берег Ямайки ще виднівся далеко ліворуч, але окремих будинків уже не можна було розрізнити. Вона спустила відро. Воно вдарило плазом, ковзнуло по хвилі й не зачерпнуло. Еліс підтягнула, спробувала знову. Цього разу вода пішла через край; линва натяглася й обпекла здерту долоню.

Вона вперлася босою ногою в дошку й потягла обома руками.