Раді Вас бачити!

Того самого ранку. Ла-Калета, до приходу човна з «Люсіль».

На світанку Овен знайшов у човні шматок хліба, сів на кормову банку й почав їсти. Кетрін дивилася, як він обтрушує з нього пісок.

— Це ще вчорашній?

— Тепер уже так.

Він розламав шматок і простягнув їй більшу половину. Вона взяла. За ніч поспала мало, а в роті досі стояв присмак холодної води з барильця. Хліб довелося довго жувати, перш ніж змогла проковтнути.

Човен лежав носом на піску західніше факторії. Двоє веслярів дрімали, прихилившись до борту; за мисом лишився «Боривітер», де Белл чекав їхнього повернення. Вчорашні вікна з моря здавалися близькими. Тепер між Кетрін і ними простягався берег із гострим камінням, стежка до колодязя й довга стіна, за якою вже грюкали двері.

Овен облизав великий палець і загорнув решту хліба.

— Підемо?

Вона кивнула. Одного весляра розбудили й залишили біля човна, другого послали до колодязя набрати води. Кетрін та Овен рушили стежкою. Тут ходили люди: на піску лежав загублений корок, із куща звисав обривок мотузки. Біля повороту Кетрін присіла зав’язати черевик і звідти вперше побачила факторію з суші.

Кам’яний склад закривав половину двору. За ним виступав верх меншої будівлі — ті самі вікна, галерея й сходи, яких уночі не було видно за стіною. З другого боку під галереєю тулилися низькі дощані прибудови. Позаду меншої будівлі стояли порожні бочки; над ними чорніло вузьке вікно без жодних сходів униз.

Ближче до стежки був окремий навіс. Три боки відкриті, вздовж четвертого складені старі рогожі й поламані кошики. Між ним і найближчою прибудовою лишалося кроків дванадцять утоптаної землі. Посередині проходили колеса: два широкі сліди вели до водяних воріт.

Кетрін підвелася. До навісу можна було дійти, не заходячи в головний двір. Вона пішла туди з порожнім кухлем у руці, а Овен лишився коло стежки.

Під дахом нікого не було. На поперечині висіла розірвана упряж, у кутку валялися дві клепки. Кетрін зазирнула за рогожі. Під ними чорніла земля; ані бочок, ані ящиків. Віддалік чоловік у засмальцьованому фартусі котив колесо до низьких дверей. Побачив кухоль, показав назад.

— Вода там. Тут тільки робота.

— До писаря як пройти?

— З причалу. Через ворота.

Вона подякувала й повернулася до Овена.

— Усередині порожньо, — сказала. — Ззаду вікно високе. Без драбини не дістатися.

— І не видно, що за ним.

Овен повів її ближче до моря. Тут стіна закінчувалася невисоким кам’яним виступом; хвиля лизала його край. За ним відкривався той вузький двір, який вони помітили вночі. Удень стало видно й ворота з боку причалу. Чоловік із мушкетом стояв коло стовпа, поставивши зброю прикладом на землю. Інший, із в’язкою ключів, перевіряв ноші.

Кетрін сперлася на камінь і дивилася, поки через ворота пройшли троє. Двох пропустили після короткого запитання. Третього затримали: він ніс загорнуту в полотно річ, яку змусили розкрити. Виявився надбитий горщик. Ключник довго крутив його в руках, перш ніж віддати.

Від дверей складу до сходів можна було дійти за кілька кроків. Проте перед ними весь час хтось стояв, носив, рахував. Кетрін побачила Кемпа. Він вийшов на галерею без капелюха, сперся на поруччя й гукнув униз, щоб не ставили мокре під стіну. Вантажник відповів, що сухого місця йому не лишили. Кемп показав кудись у двір і пішов назад.

Живий. Тут. Можна почекати, доки знову вийде до колодязя.

Кетрін відчула в кишені край складеної копії. Писар уже взяв її гроші в Порт-Ройялі. Вона сама не прийшла на домовлену зустріч; за це звинувачувати його було ні в чому. Записка могла не дійти. Вона могла дочекатися вечора, спробувати ще раз, витратити день чи два. За мисом були вода, люди й судно, якому треба було заробляти.

Нагорі Кемп причинив двері. Кетрін подивилася на них, тоді на порожній навіс. До нього саме підкочували віз; візник гукнув, щоб ящики виносили сюди.

— Вернімося до Белла, — сказала вона.

* * *

Белл вислухав її біля кормового люка. Поряд сушилася Доулова сорочка; сам матрос сидів у тіні й однією рукою перебирав квасолю для кухаря. Коли Кетрін сказала про навіс, Белл поклав долоню на огорожу.

— Знову вогонь?

— Не корабель. Порожній навіс осторонь. Поки вони тягатимуть воду, я пройду нагору.

— А коли візьмеш книгу, як винесеш?

— У мішку. Овен чекатиме внизу. Через вузький двір до води, човен під кам’яним виступом. Не через ворота.

— Кемп тебе впізнає.

— Якщо зустріну — так.

Белл забрав руку з поручня. На долоні лишилася смоляна пляма; він потер її пальцем, розмазавши ще дужче.

— То й зустрінь. Без навісу.

Кетрін стояла навпроти, тримаючи край капелюха обома руками.

— Він не понесе мені книгу до колодязя. Скаже, що не має права. У конторі Ешфорда вже відповіли: залиште адресу, чекайте. Ще одне прохання піде до тих самих людей.

— Ти з ним тут іще не говорила.

— Не говорила.

Вона сказала це різкіше, ніж хотіла. Овен сидів біля люка й дивився на берег. Йому теж було що пригадати про вогонь. Кетрін опустила капелюх.

— Через бійку сторожі не залишать воріт. Якщо кричатимемо про злодія — замкнуть їх. На пожежу підуть із відрами, а прохід до води лишиться вільним. Мені треба, щоб люди відійшли від сходів і не дивилися в той двір, коли я повернуся.

— На скільки?

— Щоб знайти одну книгу. Не знайду відразу — вийду. Замкнено — теж вийду.

Белл перевів погляд на Овена.

— Далеко той навіс?

— Дванадцять кроків від прибудови, — сказав тесля. — Земля між ними гола. Вранці була гола.

— А люди?

— Усередині нікого. У дворі працюють.

Кетрін поклала капелюха на люк.

— Перед тим подивлюся ще раз. Не підпалюватимемо, поки не заберуть віз і не звільнять прохід. Гарріс лишиться біля навісу з водою. Побачить, що полум’я йде до будівель, — кличе людей і гасить. Я з Овеном поруч.

З носа долинув сміх. Джонні щось показував кухареві, піднявши обидві руки; кухар відвернувся, та Кетрін устигла побачити усмішку. Вона не гукнула їх відразу.

На «Мерсі» вогонь уже одного разу дав їй дорогу. Зараз, дивлячись на темний берег за Белловим плечем, Кетрін упіймала себе на тому, що згадує насамперед цю дорогу, а не човен із Пірсом та його обпечені руки.

— Можемо чекати до вечора, — сказав Белл.

Вона знову взяла капелюха.

— Спробуємо сьогодні. Якщо місце змінилося — відмовимося.

Помічник помовчав, тоді запитав, скільки людей вона бере.

Крім неї — Овен, Гарріс, Джонні та двоє веслярів. Белл лишався на шлюпі. Доул і Пірс на берег не йшли. Судно мало підійти ближче до мису, щойно вітер дозволить, але не показуватися перед причалом.

Кетрін сама пояснила задум людям, яких брала із собою. Гарріс спитав, чи буде частка з того, що знайдуть. Вона відповіла, що це її справа і платитиме вона; складські товари не беруть. Він кивнув без усмішки.

Овен узяв невелику сокиру. Кетрін хотіла сказати, що дверей не ламатимуть, але він уже загорнув лезо в тканину.

— Для човна, — сказав. — А там подивимося.

* * *

Коли вони вдруге вийшли на берег, до причалу вже приставали човни. Кетрін бачила спини людей і краї ящиків над бортами. Зі свого місця не могла прочитати назв суден. Вона послала Джонні пройти до воріт і подивитися, чи не з’явилося більше варти, а сама з Овеном повернулася до навісу.

Тут поставили віз. Кінь стояв збоку під деревом, прив’язаний окремо, а між голоблями ходив візник із мотузкою в зубах. На возі лежали обгорнуті ящики. Позаду нього розв’язали солому, частину тягали до дверей складу.

Кетрін зупинилася. Овен подивився на неї.

— Поки ні, — сказала вона.

Вони обійшли навіс. Гарріс ніс відро й старий мішок, ніби прийшов до бондаря. Звідси соломи біля галереї не було видно — її закривав віз, зате добре проглядалися колеса й дорога до воріт. У самому навісі, як і раніше, ніхто не працював. Рогожі забрали з одного кінця й поклали біля воза, звільняючи місце під колесо.

Кетрін провела підошвою по землі між будівлями. Тверда, ще прохолодна зранку. Біля стовпа лишилося кілька стеблин.

— Віз має вийти, — сказала вона Гаррісові. — Поки вантажать — чекаєш. Ми станемо за рогом складу. Коли повезуть до воріт, я перейду до сходів. Тоді починай.

— Тебе звідси не бачитиму.

Вона озирнулася. Справді: край складу закривав дальню частину двору.

— Колеса бачиш. Не раніше, ніж рушать до води. Якщо лишаться тут — нічого не робиш. Джонні буде біля проходу, передасть, якщо відмовимося.

Гарріс показав на відро.

— Цим дах не заллю.

— Дах чіпати не треба. Клич людей одразу, як буде дим. Нам потрібна їхня метушня, не згорілий навіс.

Він поставив відро в тіні. Кетрін ще раз глянула на проміжок до прибудови. Коли віз поїде, між нею й навісом не лишиться нічого.

Від моря повернувся Джонні. Варти він бачив двох: одного у воротах, другого біля складських дверей. За ящиками ключник стежив так пильно, що Джонні мусив показати порожні руки, хоча нічого не ніс.

— Я сказав, шукаю роботи. Він дав оте, — хлопець показав на оберемок порожніх мішків біля стіни. — Велів повісити. То я вже працюю.

Овен тихо хмикнув. Кетрін торкнулася Джонні за плече.

— Тримайся біля проходу. Якщо пошлю до Гарріса — одразу йди. Не чекай, поки докінчиш із мішками.

Хлопець кивнув. На щоку йому сіла муха, він зігнав її плечем, не звільняючи рук.

Кетрін та Овен пройшли вздовж води. Човен стояв там, де домовилися: під низьким виступом, носом від берега. Один весляр тримав його за камінь, другий сидів із веслами напоготові. Сюди можна було спустити мішок і сісти самим, не потрапляючи під очі людині у воротах.

Кетрін залишила Овена біля повороту до вузького двору. За його спиною, у задньому дворі під високим вікном, височіла тара. Від стіни складу до бочок тяглася довга драбина: двоє робітників саме знімали з верхнього ряду порожній ящик. Нижній тримав її, упершись голою п’ятою в камінь.

Вона подивилася на вікно. Вночі світло було з іншого боку. Тут темно. Якби лізти ззаду, довелося б спершу забрати драбину в людей, притулити до стіни й протискуватися у вузький отвір на очах у всього двору. До сходів пройти легше.

Кетрін ступила за ріг. Звідси було видно нижню частину сходів і смугу галереї. Кемп стояв біля вагів, схилившись над книгою. Поряд сперечалися про ноші. Біля проходу до причалу чекав молодий чоловік у простій сорочці; він дивився нагору, але Кетрін не надала цьому значення.

Писар поклав щось на чашу вагів. Треба було дочекатися, поки віз звільнить двір.

Чекали довго. На віз підняли ще один ящик, тоді почали перетягувати всю поклажу: верхній не вміщався між двома нижніми. Джонні вже розвісив мішки й тепер допомагав підносити порожні ноші. Кетрін пересунулася глибше в тінь. Піт збирався під волоссям; вона не знімала капелюха, щоб не привертати уваги.

Кемп нарешті поставив підпис. Кетрін простежила, як він повернувся сходами нагору. На галереї його на мить затулила віконниця, потім за ним зачинилися двері. Невдовзі візник пішов по нову мотузку. Кетрін притиснула до боку порожній мішок. Довше чекали — більше людей устигали пройти повз неї й запам’ятати обличчя. Можна було відкликати Гарріса зараз, дочекатися від’їзду воза й розставити своїх наново. Вона визирнула: візник уже повертався.

За спиною загуркотіло. Кетрін обернулася: візник і двоє вантажників узялися за колеса. Голоблі повільно поверталися до водяних воріт.

Вона вже рушила, коли помітила полотно на землі.

На нього стягли розсипану солому. Край тягнувся від навісу до воза, а другий чоловік волочив решту під галерею, щоб колеса пройшли. Солома лишалася довгою нерівною смугою; там, де полотно зачепилося за виступ, утворилася ціла купа.

Кетрін спинилася.

— Джонні. До Гарріса. Нехай не починає.

Хлопець кинув мішки. Вона пішла слідом, розсуваючи плечем людей. Віз, який уже повернули до воріт, не виїжджав: його підтягнули ближче до наступних ящиків. Візник підклав камінь під колесо й нахилився по мотузку.

За навісом хтось гукнув про вогонь.

* * *

Першим Кетрін побачила дим над низьким дахом. Його було небагато. Гарріс вийшов із-за стовпа, махаючи вільною рукою; відро висіло в другій. Двоє працівників обернулися до нього. Один показав на воду, другий побіг до порожніх бочок.

Ще можна було загасити.

Кетрін переступила через полотно, схопила його край і потягнула від навісу. Воно не піддалося: зверху стояв ящик. Вона гукнула вантажникові допомогти, але той уже дивився повз неї. Під складкою соломи пробігло полум’я.

— Відро сюди!

Гарріс хлюпнув воду. Перед ними зашипіло, мокре полотно потемніло. Кетрін наступила на край, збиваючи дрібні язички. Дим ударив у лице, вона відступила, прикрила рот рукавом. За возом закричали.

Там горіло теж.

Полум’я встигло пройти під полотном до сухої купи біля прибудови. Чоловік, який тягнув солому під галерею, кинув її й відсахнувся; палаючі стебла розсипалися біля звислих мішків. Один мішок схопився знизу, став світліти по всій довжині, й раптом вогонь опинився вище людської голови.

Кетрін потягнула полотно вдруге, вже разом із Гаррісом. Ящик перекинувся. Усередині щось розбилося й посипалося з коротким сухим стукотом. Тканина піддалася, проте вогняна смуга біля прибудови лишилася на місці.

— Води сюди! — кричав візник. — Відтягуй віз! Віз відтягуй!

З боку сходів гукнули:

— Рею!

Кетрін побачила того молодого чоловіка. Він уже піднімався, притримуючись за поруччя. Нагорі відчинилися двері, вийшов Кемп; за ним у димі ворухнулася ще одна постать.

Овен ухопив Кетрін за лікоть.

— Куди?

Вона не помітила, що повернулася до сходів. Комора була там, за дверима, й хтось уже вийшов із неї. Можливо, винесли й книгу.

— Нікуди. Кидаємо. Допоможи відтягти віз.

Овен відпустив її. Кетрін повернулася до Гарріса.

— Де Джонні?

— Тут! — відгукнувся хлопець за возом.

— До човна. Скажи, нехай обидва лишаються. Потім допомагай людям спускатися. Гаррісе, зі мною.

Візник смикав колесо, забувши про камінь. Кетрін вибила його підбором. Узялися вчотирьох. Віз рушив так важко, що вона подумала: не зможуть. Тоді колесо перевалило через заглибину, їх усіх подало вперед. Гарріс устиг відскочити від голоблі.

У воротах вартовий відклав мушкет і тягнув другу стулку. За нею зібралися люди з відрами; прохід затуляли ті, хто біг назовні. Він ударив долонею по стовпу, показуючи на інший край двору.

— Там проходьте! Не стійте тут!

Кетрін уперлася плечем ще раз. Тісно, дерево давило під ключицею, дихати не було чим. На возі горіла обгортка крайнього ящика. Гарріс зірвав її, обпікши руку, й кинув на землю. Віз відкотили до голої частини двору, далеко від сходів. Візник одразу побіг до коня; той рвав прив’язь під деревом.

Кетрін зігнулася, відкашлюючись. За навісом лунали удари відер, люди топтали рогожі. Там вогонь уже слабшав. Під галереєю він дерся по мішках до дощаного піддашка, і вода, яку приносили з причалу, долітала тільки до нижнього краю.

Вона сама пройшла тут уранці. Порахувала кроки. Потім вирішила, що досить буде дочекатися коліс.

— Я побачив, як повезли, — сказав Гарріс.

Кетрін випросталася. Він тримав обпечену руку під пахвою, на нижній губі чорніла сажа.

— Знаю. Іди до води. Овенові допоможи.

Овен виводив із низьких дверей чоловіка в тому самому засмальцьованому фартусі. Той кульгав, притискаючи ногу до ноги; на обличчі був білий пил. За ними вибіг ще один, із кашлем, і кинувся до воріт.

— Усередині є хтось? — спитала Кетрін.

— Бондар вийшов, — сказав Овен. — Каже, його хлопець був у задньому дворі.

Вона повернула до проходу між будівлями. Дим ішов поперек, притиснутий до стіни. Крізь нього вискочив босий юнак, який раніше тримав драбину. Біг, прикриваючи потилицю руками.

— Стій! Де другий?

Він показав назад і зігнувся від кашлю.

Кетрін зайшла за ріг. У дворі під високим вікном розкотилися бочки, драбина лежала боком. Між нею й тарою сидів чоловік, тримаючись за щиколотку. Побачив Кетрін і простягнув руку.

Вона взяла його під пахви. Він спробував підвестися, скрикнув. З-під галереї несло гарячим; зверху посипалися дрібні чорні клаптики. Кетрін потягнула його до кам’яної стіни, де було легше дихати, й покликала Гарріса.

Той з’явився майже відразу. Разом дотягли чоловіка до вузького двору. Далі прийняли Овен і Джонні, який устиг повернутися від човна.

— Удвох вони там були, — сказав хлопець. — Оцей і босий. Босий каже, більше нікого.

— Унизу, — поправила Кетрін. — Нагорі ще люди.

Зі сходів долинув тріск. Вона обернулася.

Кемп спускався боком, затуливши обличчя ліктем. Молодий чоловік підтримував його знизу. Писар чіплявся за поруччя; рукав курився біля плеча. Його супутник рвонув тканину, загасив долонею, тоді підштовхнув Кемпа на останні сходинки й повернувся нагору.

Кетрін побачила, як він ступив ще раз. Полум’я з-під піддашка вихопилося поперек сходів. Чоловік відсахнувся, утратив опору, впав на коліно. Зверху хтось грюкнув дверима.

— Рею! Назад! До вікна!

Він підвівся й знову схопився за поруччя, але наблизитися вже не міг. Кемп тримав його за сорочку. Кетрін не чула слів писаря; той показував на вогонь, на двері контори й раз у раз хапав ротом повітря.

Овен торкнувся її плеча.

— Бондаря треба пересадити. Цьому ногу випростати ніде.

Кетрін змусила себе повернути голову. Біля кам’яного виступу Джонні підтримував пораненого. Бондар сидів у човні, притискаючи ганчірку до гомілки; босий юнак стояв по коліна у воді й допомагав весляреві тримати ніс. Гарріс був поряд з Овеном. Усі її люди тут.

— Не відходьте, — сказала вона. — Я подивлюся, як вивести тих.

Від причалу хтось кликав Дені. Молодий чоловік біля сходів нарешті відступив разом із Кемпом, побіг до воріт. Кетрін пішла назустріч і перехопила його біля складських дверей.

— Скільки нагорі?

— Один. Мій товариш.

— Де?

— Контора. Він був у коморі за нею. Рею! — знову гукнув він і спробував обійти її.

— З цього боку не пройти. Є драбина у дворі.

Він на мить зупинився, дивлячись на неї почервонілими очима, потім озирнувся до причалу.

— Дені! Тару викидай! Усе з човна!

Кемп осів біля стіни. Молодий чоловік підхопив його раніше, ніж той ударився головою об камінь. З причалу прибіг весляр, узяв писаря з другого боку. Кетрін показала їм на вільний прохід і повернулася до Овена.

Треба було перенести драбину під заднє вікно. Вона бачила її, знала, де лежить; тепер подумки пробувала вмістити між бочками людей, дерево й місце, куди можна буде опустити людину. Овен ішов до неї, оберігаючи стару ногу. За його спиною човен хитався під вагою пораненого.

Задня віконниця вдарила об стіну. Кетрін почула кашель — високо, над тарою, — і підняла голову.