Раді Вас бачити!

Через п’ять років після пожежі в Порт-Ройялі — тієї самої пори, коли Кетрін завершувала свій перший капітанський рейс у Порт-Моранті. Тортуга, біля північного узбережжя Еспаньйоли.

Човен із порожніми бочками пройшов за мисом утретє, поки Еліс сушила свій аркуш.

Вона притиснула його кухлем до столу й пересунула лаву так, щоб бачити воду крізь двері. У човні сиділи двоє. Той, що правив, щоразу піднімав весло над самою водою біля чорного каменя, тоді повертав до берега. Звідси човен ненадовго зникав за очеретом і знову виходив на чисте. Жодного разу не йшов тим проходом, який Еліс нанесла на малюнок.

— Рей!

Вона обернулася. На порозі стояв Люк Арно, матрос із «Люсіль», невисокий темноволосий чоловік із розсіченою бровою. Він тримав у кожній руці по мисці й дивився на стіл, де для них не лишилося місця.

— Ти сьогодні їси чи знову малюєш?

Еліс прибрала кухоль. Люк поставив миски, сів навпроти й потягнув до себе хліб.

— Капітан сказав: за годину. І щоб ти взяв усе, чим там міряєш.

Вона кивнула. Ім’я Еліас Рей носила вже майже п’ять років. На оклик оберталася швидше, ніж на звук власного імені, яке чула тепер тільки від Ріда, коли вони лишалися самі. Двадцять один рік, коротко підстрижене каштанове волосся, засмагле вузьке обличчя, голос, який вона давно перестала навмисно робити нижчим. Люк знав її як англійця, що добре рахує і часом надто довго думає, перш ніж відповісти на просте запитання.

— Ти човен бачив? — спитала вона.

— Я миски ніс.

— За мисом. Із бочками.

Люк визирнув у двері.

— Порожні. Ти теж пройдеш, якщо винесеш із нашого трюму все до останнього мішка.

Еліс посунула йому одну миску, яку він поставив на край аркуша.

— А звідки вони беруть порожні бочки?

— Із того місця, де їх спорожнили.

Він відламав хліба й подивився на неї поверх шматка.

— Їж. Потім розкажеш, що я сказав розумного.

* * *

«Люсіль» мала забрати вантаж солі з невеликого складу за мисом. Після недавньої негоди старий вхід до тієї бухточки замулився. Людина, що зберігала товар, пропонувала везти його возами до головної пристані; за дорогу й перевантаження просила майже стільки, скільки капітан сподівався заробити на переході до Еспаньйоли. Можна було перевозити сіль малими човнами, але єдиний човняр, готовий узятися за весь вантаж, назвав ціну ще вищу.

Учора капітан послав Еліс проміряти старий вхід. Вона повернулася з цифрами, які підтверджували чужі слова. Під кілем навантаженої «Люсіль» там не лишалося б запасу. В одному місці лот ударив об щось тверде; коли витягли, у салі на його підошві застрягла дерев’яна скалка. Під водою могло лежати дерево або уламок човна. Капітан Батіст Верньє прочитав її записи й наказав сьогодні перевірити берег далі на захід.

Він командував «Люсіль» дванадцять років, був сухий, сивуватий і не любив, коли речі називали приблизно. «Глибоко» для нього означало лише те, що людина не взяла лот. Еліс працювала в нього другий рік: вела частину записів, чергувала біля керма й училася штурманської справи. Рід навчив її бачити берег; Верньє змушував пояснювати, як вона знайде його після ночі, коли навколо немає нічого, крім води.

На палубі капітан чекав біля шлюпки. Він розгорнув її вчорашній аркуш і показав на один із промірів.

— Тут ти записав сім. Від якої поверхні?

Еліс нахилилася.

— Від води.

— Линву де тримав?

Вона згадала мокрий борт, вузлик біля пальців. На мить стало гаряче під коміром.

— На борту. Не відняв висоту.

Верньє простяг їй перо.

— Тоді тут менше. Скільки саме — перевіриш.

Вона перекреслила число. Капітан віддав аркуш і вже повернувся до помічника, коли Еліс заговорила про човен із бочками.

Верньє вислухав, дивлячись у бік мису.

— Якщо повертається порожній, то заходив навантажений, — сказала вона. — Хочу спитати, де саме проходять.

— Спитай. Але на чужому «я завжди тут ходжу» мене туди не заводь.

— Я проміряю.

— І запиши, коли. До вечора вода буде інша.

Люк уже сидів у шлюпці. Еліс спустила йому лот, лінь і загорнуту в полотно дощечку. Він прийняв усе, поклав під лаву, а коли вона сіла, простяг їй маленький дерев’яний кілочок.

— Щоб від води рахувати. Прикладеш до борту — знатимеш, що відняти.

Вона взяла його, подивилася на свіжий зріз.

— Ти чув?

— У нас судно невелике.

Еліс хотіла відповісти різко, але Люк уже відштовхнувся від борту. Кілочок вона сховала в кишеню.

* * *

Біля складу стояли повні бочки. Від однієї до землі тягнулася мокра смуга; двоє робітників перекочували її під навіс, залишаючи в піску глибокий слід.

Еліс притримала шлюпку за палю й дивилася, поки Люк згортав линву. Човен, який вона бачила з дверей, був прив’язаний далі, біля низького кам’яного виступу. З нього ще не зняли останню бочку.

— Вода, — сказав Люк. — Возять робітникам. Криниця тут солона.

Біля човна сидів широкоплечий чоловік із перев’язаним коліном. Він підстругував дерев’яний корок. На Еліс подивився один раз і знову взявся за ніж.

— Ви заходите під тим берегом? — спитала вона, показавши на мис.

— Я заходжу на своєму човні.

— Нам би знати глибини.

— То й міряйте.

Люк відійшов до води, щоб не стояти в нього над головою. Еліс присіла на край виступу. Зблизька було видно, що пов’язка на коліні давно протерлася, а ніж чоловік тримає добре нагострений. Корок виходив гладенький, рівний.

— Ви везете повні бочки сюди. Я бачив, як поверталися.

— Бачив — добре.

Вона помовчала. За її спиною робітники сперечалися, чиїм возом забирати порожні бочки. Один вимагав плату вперед; другий показував на навіс, де можна було скласти їх до завтра.

— Ваш човен скільки бере?

Чоловік підняв голову.

— Найматися прийшов чи питати?

Еліс майже сказала: питати. Натомість глянула на важкий човен, на перев’язане коліно, потім на Люка. Той стояв біля шлюпки й робив вигляд, що нічого не чує.

— Найняти вас на один промір. Ви покажете дорогу на своєму човні, ми підемо слідом і перевіримо. Плату погодить капітан.

— А тоді ви заберете сіль самі, і я лишуся дивитися.

Отже, весь вантаж за високу ціну пропонував везти саме він. Еліс провела пальцем по краю своєї дощечки.

— Якщо не пройдемо, капітан однаково найматиме човен або вози. Якщо пройдемо, вам заплатять за проведення. Я не можу обіцяти більше.

— За один прохід туди. Назад окремо.

— Так і скажу.

Він назвав суму. Вона попросила зачекати й повернулася до Люка.

— Гребтимеш ще раз до судна?

— А ти?

— Залишуся. Бо він зараз довантажить бочку й піде.

Люк подивився на човняра, тоді на неї.

— Назад окремо?

— Окремо.

— Це я капітанові скажу першим.

* * *

Поки чекали, чоловік дозволив їй подивитися на човен. Бочки стояли низько між широкими лавами; біля борту було вирізано кілька коротких рисок. Він показав, до якої сідає човен із шістьма повними бочками, і назвав свою осадку. Еліс записала її окремо. Цього разу цифра мала зрозумілий початок.

Човняра звали Матю. Прохід він знав тому, що возив сюди воду ще до негоди. Старе русло затягнуло піском, але під кам’янистим берегом лишився вузький жолоб. З «Люсіль» його не було видно: зовні вода виглядала однаково темною. На повороті Матю піднімав весло, щоб не зачепити виступ каменя. Еліс бачила рух і прийняла його за знак мілкого місця.

Вона намалювала поворот. Матю подивився через її плече.

— Ближче до берега.

Вона пересунула лінію.

— Ще.

Перо лишило темну пляму. Еліс відклала його й обернулася до води. П’ять років тому вона так само сиділа над малюнком мілини, бажаючи, щоб Рід нарешті дозволив підписати його без виправлень. Той аркуш залишився в Джоан.

Листа до Джоан вони з Рідом написали на першій стоянці після втечі з Порт-Ройяла. Еліс пам’ятала стіл у кімнаті над крамницею на Тортузі, мокрий слід від кухля й те, як старий притискав долоню до боку, нахиляючись над папером. Вони написали, що живі, назвали Моро й судно, попросили знайти Кетрін. Еліс докладно пояснила, де шукати навіс, додала імена Беннета й Марти. Адресу для відповіді залишили в крамниці, господар якої постачав Моро припаси.

Моро виконав домовленість про висадку й заплатив Рідові. Знайти судно назад до Ямайки виявилося важче. За проїзд двох людей просили більше, ніж у них лишалося після кімнати й харчів. Старий запропонував відпрацювати перехід; один капітан відмовився від пасажирки, другий ішов зовсім в інший бік. Моро взявся передати листа зі своєю оказією. Він уже двічі приходив до Ріда з новою роботою: його власний керманич умів тримати курс, але до незнайомих берегів капітан із ним підходив неохоче. Рід погодився тим часом провести його ще в один рейс, уже за платню. Еліс пішла з ним.

Коли вони повернулися, у крамниці лежала відповідь.

Еліс розгорнула її просто біля прилавка. Вгорі стояло Джоанине ім’я. Писав хтось інший: унизу пояснювалося, що лист записано з її слів. Кетрін загинула в прибудові, тіло знайшли після розбирання обгорілих дощок. Про Ріда й Еліс у місті думали, що вони потонули; Джоан дякувала за звістку й просила берегти одне одного.

Рід узяв аркуш і прочитав двічі.

— Хто привіз?

Господар покликав Моро. Той назвав свого посередника на Ямайці й сказав, що відповідь прийшла з ним. Старий спитав, чи був той сам у Джоан. Моро відповів: так.

Еліс тоді найбільше мучило, що сестру поховали без неї. Вона написала знову — просила сказати, де могила, і передати Марті, що вони живі. Рід додав кілька своїх рядків, зокрема про гроші, які хотів повернути Джоан. Другий лист віддали тим самим шляхом: відповідь здавалася доказом, що перший дійшов. Посередника Моро вони не бачили; обидва аркуші одержали від капітана через його постачальника.

Наступна відповідь була коротша. Кетрін поховали поряд із батьком. Джоан одержала листа, але через хвору руку не може писати сама; грошей не просить. На запитання про Марту відповіді не було.

Після цього Рід ще шукав нагоди повернутися. Еліс сперечалася з ним: дорога, платня, де вони житимуть, якщо відмовляться від роботи тут. Про могилу говорити не могла. Їй здавалося, що після повернення доведеться побачити землю, під якою лежить сестра, і вже ніколи не вдасться згадати її інакше.

Першого року вони залишилися на французькому боці. На другий Рід почав працювати більше на березі: виправляв карти, навчав тих, хто платив, супроводжував човни в знайомих водах. Еліс найнялася на інше судно. Адресу крамниці зберігала ще довго, залишала там гроші за пересилання; відповідей більше не було. До Джоан доходили її листи чи ні, перевірити так і не вдалося.

Матю стукнув корком об борт. Еліс підняла голову. За мисом показалася шлюпка Люка.

— Ідуть, — сказав човняр.

Вона закрила дощечку й підвелася. Листи лежали в її скрині, обгорнуті полотном. Відтоді вона навчилася відрізняти кілька десятків почерків, але того, хто написав про смерть Кетрін, ніколи не бачила.

* * *

Верньє дозволив заплатити за промір і за проведення, якщо результат підійде. Люк привіз разом із грішми довгу жердину та другого весляра. Матю глянув на монети, перерахував і наказав триматися слідом.

Пішли повільно. Еліс міряла глибину, Люк утримував шлюпку на місці між промірами, другий матрос записував час. Біля чорного каменя човняр підняв весло й кивнув їй, показуючи на воду під самою стіною. Жердина торкнулася дна значно пізніше, ніж вона чекала.

Еліс перевірила лотом. На восковій дощечці з’явилася перша риска нового проходу.

За поворотом Матю спинився. Тут жолоб звужувався, і воду тягло вздовж берега. Еліс звеліла зміститися до середини, проміряла, потім попросила Люка підвести до протилежного краю. Він подивився на каміння.

— Якщо подряпаю борт, ти пояснюєш.

— Не підводь упритул. Дай жердину.

Вона опустила її навскіс, торкнулася твердої полиці й витягла. «Люсіль» теж могла зачепити виступ, якщо почне повертати запізно. Еліс відзначила на малюнку камінь і ширину між ним та протилежною мілиною.

На зворотному шляху повторили найменший промір. Тоді зайшли до старого входу й перевірили місце, де вчора вона помилилася. Цифру довелося зменшити. Люк подав їй кілочок, і цього разу вона подякувала.

До судна повернулися після полудня. Верньє чекав із власним записом осадки «Люсіль». Еліс розклала перед ним обидва аркуші: старий перекреслений і новий.

— Тут запас є, — сказала вона, показуючи західний жолоб. — Але при повному вантажі на зворотному шляху буде менше. І поворот вузький. Треба перевірити, чи судно впишеться.

Капітан нахилився до малюнка.

— Ти впевнений, що на повороті проміряв середину?

— Три місця поперек. Позначив усі.

Він провів пальцем уздовж берега.

— Я піду сам. Матю зі мною.

Еліс відчула, як усередині опустилося щось гаряче. Вона витратила на ці цифри весь ранок, перевірила помилку, принесла інший шлях, а Верньє все одно збирався міряти за нею.

— Я можу показати.

— Звісно. Ти теж підеш.

Він підняв голову.

— Рей, це я поведу туди судно. Мені треба побачити поворот.

Вона зібрала аркуші й пішла до шлюпки. Люк, який чув розмову, нічого не сказав. Лише пересунув весла, даючи їй сісти.

* * *

Коли Верньє повернувся, він погодився на західний прохід. Входити вирішив наступного ранку, на вищій воді, з Матю біля керма й човном попереду. Завантаження обмежив так, щоб зберегти запас під кілем на виході; решту солі мали довезти човном. Плата за це разом із проведенням усе одно була меншою за перевезення всього вантажу возами.

Еліс сиділа біля щогли й переписувала начисто свої записи. Поряд Люк чистив черевик від глини.

— Тепер бочки зрозумів, — сказав він.

Вона усміхнулася, не піднімаючи голови.

— Ти сам сказав.

— То запиши, що це я знайшов дорогу.

Еліс потяглася до пера. Люк схопив її за зап’ясток.

— Не смій. Потім мене першого туди й посадять.

Вона засміялася, а він ще мить тримав руку, перш ніж відпустити. На шкірі лишилися брудні сліди його пальців. Еліс прикрила їх рукавом і продовжила писати. З Люком було легко доти, доки розмова стосувалася роботи, їжі або чужих дурниць. Коли він питав, де вона навчилася писати, чому не їздить додому чи чиє ім’я хотіла вимовити крізь сон, доводилося стежити за кожним словом.

Вона вже мала відповіді. Батько торгував. Дім втрачено. Рід — старий приятель родини. Кожне окреме речення було правдою.

На іншому судні колись попросили вписати її до списку команди. Еліс назвала ім’я, скоротивши його на французький лад, а писар перепитав прізвище. Рід стояв поряд. Вона подивилася на нього й сказала «Рей». Старий потім довго мовчав, але при людях називав її тільки так.

Чоловічий одяг спершу дозволяв найнятися. Далі довелося навчитися жити в ньому: перевдягатися, коли інші вже спали, прати білизну окремо, терпіти запитання про відсутню бороду й не заводити бійки щоразу, коли хтось давав їй менше років. Страх викриття то стишувався на тижні, то повертався через дурницю — чужу руку на плечі, несподівано відчинені двері, гарячку, при якій хтось міг вирішити її роздягнути.

Тепер вона заробляла більше, ніж могла б на березі переписуванням листів. Заощаджувала на власний інструмент і добрі карти. Коли Верньє дозволяв вести судно по знайомій воді, хотілося, щоб він дивився довше й нарешті сказав, що їй можна довірити цілий перехід.

— Рей, — покликав Люк. — Ти знову перестав писати.

Вона витерла перо.

— Думаю, як назвати цей поворот.

— Назви моїм ім’ям. Я там мало весло не лишив.

Еліс підписала біля вигину: «Кам’яна полиця. Триматися подалі від виступу».

Люк заглянув їй через плече.

— Довге в мене ім’я.

* * *

Увечері вона віднесла копію промірів Рідові.

Старий жив над майстернею вітрильника, неподалік головної пристані. Сходи були круті, і він сварив їх щодня, але переїжджати відмовлявся: з вікна видно вихід, а господар не дозволяє своїм дітям чіпати карти. Еліс купила дорогою свіжого хліба й трохи сиру. Рід відчинив не відразу; коли вона зайшла, на столі лежало розібране креслярське приладдя.

— Знову ніжку загубили? — спитала вона.

— Гвинт. І не загубив. Поклав.

Еліс поставила згорток, нахилилася й підняла гвинт із підлоги біля його черевика. Старий прийняв так, ніби саме звідти й збирався взяти.

Він прочитав проміри мовчки. На першому виправленому числі затримався, але зауваження робити не став. Еліс розповіла про бочки, Матю й рішення Верньє залишити частину вантажу для човна.

— Добре, — сказав Рід.

Вона чекала продовження. Він знову глянув на аркуш.

— Що ще?

— Нічого.

Старий посунув до неї хліб.

— Ти хотіла завести їх усіх сама?

Еліс відламала скоринку.

— Хотіла, щоб він повірив моїм цифрам.

— Він повірив. Тому й пішов дивитися.

Вона пожувала, дивлячись на розкладені інструменти. Потім спитала про нову роботу: чи замовник заплатив за копію карти. Рід назвав суму. Вона була мала, але цього разу він принаймні взяв гроші, а не чергову обіцянку привести інших клієнтів.

Коли він підвівся по воду, Еліс помітила на полиці пакунок зі старими паперами. Там лежали його копії листів до Ямайки. Вона відвела погляд, та Рід устиг побачити.

— Знову снилася?

Еліс кивнула.

— Сиділа за столом. Сердилась, що я поставила мокрий кухоль.

Він сів навпроти. Якийсь час вони їли мовчки. Знизу долинав голос вітрильника: він рахував стібки разом із сином, знову починав спочатку й уже втрачав терпіння.

— Я іноді не можу згадати її голос, — сказала Еліс.

Рід поклав ніж біля сиру.

— А уві сні?

— Уві сні можу.

Вона посунула йому чисту копію промірів. На нижньому краї залишила місце для підпису; тепер узяла перо й написала «Еліас Рей». Рід дивився, як вона виводить останню літеру.

— Цей лишіть собі. Раптом ще комусь знадобиться.

Він кивнув і поклав аркуш сушитися подалі від кухля.