Раді Вас бачити!

За дванадцять днів після справи Валетта. Західне узбережжя Еспаньйоли.

Люк приніс листа, два стиглі плоди й сорочку, яку Еліс давно радила йому викинути. Усе це він поклав на стіл перед нею, посунувши ліктем карту.

— Мені потрібен писар.

— Для сорочки?

— Для листа. Сорочку можеш поки не чіпати.

Еліс підняла один плід. Шкірка під пальцем пром’ялася; до вечора він би не дожив. Вона поклала його на край тарілки й притиснула карту кухлем, щоб не згорнулася. З відчиненого вікна тягло нагрітою смолою. Унизу, на вузькій смузі берега, конопатили баркас, і кожен удар дерев’яного молотка відгукувався в підлозі.

Кімнату над коморою винаймав Верньє. Тут було зручніше звіряти рахунки, ніж на «Люсіль», де вантажники від світанку гриміли бочками. Поки капітан ходив до купця, Еліс перемальовувала берег із його записів. Довкола мису розбігалися позначки глибин; далі лежав чистий папір, на якому вона вже втретє не наважувалася провести лінію.

— Кому пишемо? — спитала вона.

— Сестрі. У Сен-Мало.

Еліс глянула на листа. Аркуш був затертий на згинах, адресу Люк обвів чорнилом, щоб не стерлася.

— Ти не казав, що маєш сестру.

— Ти не питав. Марґо. Вона старша за мене й досі вважає, що я маю пояснювати їй, куди поділися мої чоботи.

— А куди вони поділися?

— Мені було одинадцять. Я давно все пояснив.

Вона підсунула йому табурет. Люк сів, сперся передпліччями на коліна й подивився на перо.

— Напиши, що здоровий. Гроші передав із капітаном Бріє, як обіцяв. Якщо не дійшли, хай спитає в його дружини: та торгує біля рибного ряду.

Еліс умочила перо.

— Почнемо з «Люба Марґо»?

— Можна.

— А далі — «чобіт досі не знайшов».

Він потягнувся до аркуша. Еліс відвела руку й засміялася.

— Не написав я. Диктуй.

Перші рядки вийшли легко. Потім Люк замовк, і вона встигла відкусити плід, витерти сік із підборіддя й прочитати написане, перш ніж він заговорив знову.

— Спитай, як малий. Чи вже ходить.

— Твій небіж?

— Так. Торік ще не ходив.

— То, мабуть, уже бігає.

— От і спитай. Я ж його не бачив.

Еліс записала питання. За вікном закричали: баркас зрушили з підпорок, але він сів криво. Люк підвів голову, прислухався й знову нахилився до столу.

— І про дах. Чи полагодили над кухнею.

Вона написала й це. Кілька простих рядків заповнили пів сторінки: дитина, дах, гроші, привіт сусідові. Люк прочитав їх повільно, ворушачи губами. На одному слові спинився.

— Я тут нерозбірливо? — спитала Еліс.

— Ні. Ти гарно. Я повільно.

Вона поклала перо, щоб не стояло над ним, поки він читає. Люк дістався кінця й кивнув.

— Додай, що повернуся.

— Коли?

Він подивився на неї.

— Не знаю. Поки що просто так.

Підпис поставив сам: великі літери, між якими залишалося забагато місця. Коли чорнило висохло, склав листа, а сорочку лишив на столі.

— Її теж сестрі? — спитала Еліс.

— Я думав, ти позичиш мені голку.

— Голка внизу, в торбі. А нитку візьми темну, ця тканина вже й не пам’ятає, що була білою.

Люк забрав сорочку, але від дверей озирнувся.

— А в тебе хтось є? Крім Ріда.

На тарілці лежала кісточка з клаптиком жовтої м’якоті. Еліс зсунула її ножем.

— Була сестра. Старша.

Він повернувся до столу, та сідати не став.

— Давно?

— П’ять років.

Вона чекала наступного питання. Про хворобу, про дім, про те, чому ніколи не згадувала. Люк помовчав, узяв із підвіконня свого капелюха.

— Дякую за листа, Рей.

Коли він пішов, Еліс ще деякий час тримала ніж. Потім відклала його й повернула карту до себе. Лінію берега так і не провела.

* * *

Після обіду Верньє повів її до «Кулика».

Суденце стояло біля короткого причалу, затиснуте між рибальськими човнами. Одна щогла, низькі борти, вузька палуба на носі; далі вантаж прикривали дошки й натягнуте поверх них полотно. Корма була відкрита. Еліс легко уявила, як тісно стане там у дощ.

Господар, Поль Беран, чекав на причалі. Високий чоловік у солом’яному капелюсі тримав під пахвою милицю. Ступню йому замотали так товсто, що вона не проходила в черевик.

— Між бортом і палею, — пояснив він, помітивши її погляд. — Двадцять років тут швартуюся. Сам себе за руку відтяг би, якби побачив збоку.

Верньє ступив на борт. Еліс пішла за ним і провела долонею по сухому краю полотна. Учора вона бачила, як сюди вантажили залізні обручі для бочок та згортки вітрильного полотна.

— До Анс-Русс, — сказав капітан. — Вийдете вдосвіта. Берег знаєш, ми йшли ним чотири дні тому. Там віддаси вантаж, забереш порожні бочки. Платню за рейс Беран бере на себе.

Еліс ще раз подивилася на щоглу.

— Мені вести?

— Тобі. Жиль покаже місце розвантаження. У нього тут два сини, працюють разом. Із наших візьмеш Арно та Дені.

Біля носа озвався чоловік, який досі спокійно згортав мотузку.

— До полудня дійдемо, коли вітер не скисне.

Жиль був невисокий, із круглою головою й темними від сонця руками. Еліс бачила його на причалі всі ці дні. Він кивав їй щоранку, але досі вони не розмовляли.

— А якщо не встигнемо повернутися засвітла? — спитала вона.

— Станете на ніч, — відповів Верньє. — Беран дав мені судно на два дні. Не намагайся втиснути обидва в один.

Господар схилив голову набік, придивляючись до неї.

— Це той твій хлопець із Тортуги? Що Валетта змусив скрині відкрити?

— Валетт гроші віддав мені, — сказав Верньє. — А хлопець знайшов, де вони. Зараз перевірить твоє судно. Покажи йому, що тут треба знати.

Беран спустився на борт із допомогою Жиля. Почав із кормової лави: під нею лежала запасна мотузка, поруч — ківш. Потім показав кріплення румпеля й місце, де під дощем протікало над вантажем. Еліс слухала, присівши навпочіпки. Синці на зап’ястку вже зблідли; коли вона спробувала румпель, рука не заболіла.

Верньє зійшов на причал. Вона помітила це лише тоді, коли Беран попросив її підняти дошку й подивитися, де набирається вода.

* * *

Уранці Люк прийшов останнім, але до призначеного часу. Перекинув на палубу торбу з хлібом, ступив слідом і зупинився біля Еліс.

— Де стати?

Вона ледь не сказала: «Де хочеш». Жиль уже відв’язував кормовий кінець, його сини чекали біля носа. Усі поглядали на неї.

— Допоможи Дені з вітрилом. Я сяду до керма.

Люк кивнув і пішов уперед.

Поки виходили з тісної стоянки, вона встигла спітніти під сорочкою. Рибальський човен перетнув їм дорогу, з причалу кинули порожню корзину, Жиль сварився з кимось, кого затуляло вітрило. «Кулик» повільно слухався румпеля. Еліс дала йому забагато ходу на повороті й мусила просити відштовхнутися від борту сусіда. Люк уперся жердиною, провів їх повз чужу корму й тільки тоді глянув на неї.

— Чисто. Можна далі.

За рибальськими човнами відкрилася вода. Вітрило напнулося, суденце нахилилося, і Еліс відчула знайомий опір у долоні. Вона відвела його від берега, поки між ними й скелями не лягла широка смуга зеленого моря.

На «Люсіль» вона не раз стояла біля керма довше, ніж тривав увесь цей перехід. Проте там можна було повернути голову й побачити Верньє. Тепер позаду простягалася тільки біла доріжка на воді.

Жиль підсів до неї, показав низький виступ попереду.

— За ним берег повертає. Тримай на самотнє дерево, потім скажу, коли змінити курс.

Вона знайшла дерево: тонкий темний стовбур, майже без крони. На її малюнку його не було. Дістала дощечку з притиснутим аркушем, але «Кулик» відразу почав відхилятися.

— Давай потримаю, — сказав Люк.

Він узяв дощечку, поки вона робила позначку. Дені розрізав хліб. Старший Жилів син витяг із торби холодну рибу, і незабаром біля щогли пішла суперечка, чи можна їсти її з плодами, що приніс Люк. Жиль заявив, що можна все, якщо потім не скаржитися йому.

Еліс озирнулася на берег. Дерево поволі зміщувалося вздовж краю вітрила. Вона підправила курс і прийняла від Люка шматок хліба.

До Анс-Русс дісталися раніше, ніж обіцяв Жиль.

* * *

Затримали їх бочки.

Чоловік, який мав прийняти вантаж, спочатку не міг знайти ключа від комори, потім — власного запису. Порожні бочки стояли в різних дворах; за двома довелося посилати хлопця з віслюком. Поки Еліс рахувала залізні обручі, Люк із Дені носили згортки полотна під навіс, а Жиль сперечався з господарем, які бочки належать Беранові.

Коли все нарешті склали на борт, за мисом уже лежала темна хмара. Вітер стих. Вода біля причалу стала гладенькою, тільки під палями ворушилося листя.

Жиль витер шию краєм сорочки.

— Можемо встигнути до рибальської затоки. Там перечекаємо, якщо накриє. А тут ночувати погано: хвиля просто до причалу піде.

Еліс пам’ятала затоку з ранкового переходу. Вузька смуга піску, два човни на березі й навіс між деревами. З боку моря її прикривав скелястий виступ.

— Далеко?

— Менше години, якщо буде чим іти.

Вона подивилася на вітрило, що висіло мляво, потім на хмару. Повернутися сьогодні до Верньє вже не вийде. У цьому вона була певна; решту хотілося спитати в нього самого.

— Виходимо до затоки. За мис далі не йдемо.

Жиль кивнув синам. Люк підняв торбу з причалу.

Перший порив наздогнав їх на відкритій воді. Вітрило різко смикнуло, «Кулик» ліг набік, і порожня бочка з гуркотом ударилася об сусідню. Еліс відчула, як дерев’яна рукоять румпеля ковзає у вологій долоні.

— Зменшуємо вітрило! — гукнула вона.

Люк із Дені вже потяглися до снасті. Жиль тримався біля носа, шукаючи знайомий виступ. Тепер він здавався нижчим: дощ закривав далекі дерева, море й небо зливалися в один сірий простір.

Еліс утримувала курс, поки чоловіки працювали. Коли полотна над ними стало менше, суденце випросталося, та корму почало зносити хвилею. Вона побачила між бочками жовте руків’я ковша. На дні хлюпала вода.

— Дені, вичерпуй!

Люк обернувся до неї.

— Нехай Жиль стане до керма. Ти й так ледве тримаєш!

Вона різко глянула на нього. Жиль почув і теж озирнувся з носа.

— Жиль показує вхід. Без нього я його не знайду. Допоможи мені тут.

Люк переступив через лаву й уперся плечем поруч. Разом вони вирівняли румпель. Рука Еліс опинилася затиснута між його передпліччям і мокрим деревом; вона пересунула пальці, зручніше стала ногами. Люк дивився вперед.

— Так тримати?

— Поки так.

Він нахилив голову, захищаючи очі від дощу. Капелюх давно злетів; тепер лежав під лавою, де по ньому перекочувалася вода.

Жиль махнув рукою.

— Ближче до мене! Бачиш білий камінь? Лишай його праворуч!

Камінь то з’являвся, то ховався за спиною Люка. Еліс попросила його присісти нижче. Він зігнув коліна, і вона побачила вузьку смугу спокійнішої води під берегом.

За виступом хвиля ослабла. Дощ і далі стукав по порожніх бочках, але вони вже могли чути одне одного без крику. Жилів молодший син приготував якір. Еліс провела «Кулика» до місця, яке показав його батько, й наказала прибрати вітрило.

Коли судно зупинилося, Люк забрав руку з румпеля. Еліс іще тримала його, хоча потреби вже не було.

— Рей, — сказав він тихо. — Ми стали.

Вона розтиснула пальці. На долоні лишилася червона смуга.

* * *

Надвечір дощ перейшов у дрібну мжичку. Жиль знайшов під навісом знайомого рибалку, позичив казанок і приніс новину, що на березі дозволили розвести вогонь. До піску було недалеко. Люк із Дені провели мотузку, й люди перейшли з торбами в піднятих руках, по пояс у воді.

Еліс залишилася на судні останньою. Нахилилася під полотно, розстебнула мокру сорочку й перевірила пов’язку на грудях. Тканина врізалася під пахвами; довелося послабити й перев’язати її. Вона слухала голоси з берега. Люк щось пояснював молодшому Жилевому синові, той реготав. Поспішати не було потреби, але Еліс усе одно зачепила ґудзиком нитку й довго не могла її витягти.

Суху сорочку вона берегла загорнутою всередині торби. Накинула зверху куртку, мокрий одяг скрутила й лише тоді покликала Люка, щоб забрав речі. Він підійшов водою до борту й підняв руки.

— Кидай.

Вона передала торбу, потім перелізла сама. Вода була тепла, а коли вийшла на берег, відразу стало холодно.

Під навісом пахло димом і рибою. Жиль із синами вмостилися ближче до вогню. Дені вже спав, поклавши голову на складений одяг. Еліс сіла з краю, де можна було бачити «Кулика». Судно стояло темною плямою за дощем, ледь помітно повертаючись на якорі.

Люк приніс їй миску.

— Їж. Ти від ранку тільки хліб жував.

Вона взяла ложку, але почекала, поки він сяде.

— Не кажи більше при всіх, що мене треба змінити біля керма.

Люк підняв брови.

— А якщо треба?

— Тоді скажи, що саме я роблю не так. Або допоможи. Ти бачив: Жиль шукав вхід. Я не могла забрати його з носа.

Він сів навпочіпки біля стовпа, потер мокре волосся.

— Бачив, як тебе смикає разом із румпелем. Подумав, що зараз випустиш.

— Я теж так подумав. Тому й попросив допомогти.

Люк деякий час мовчав. Біля вогню Жиль голосно розповідав, як одного разу переночував у цій затоці три ночі поспіль, бо господар щоранку обіцяв йому заплатити після обіду.

— Я не хотів виставити тебе дурнем, — сказав Люк.

— Знаю. Але коли ти гукаєш так, інші починають дивитися на тебе й чекати, хто з нас вирішить.

Він провів великим пальцем по краю своєї миски.

— Добре. Наступного разу скажу тобі. Та якщо справді поведеш нас на каміння, кричатиму.

— Тоді кричи голосніше.

Люк усміхнувся. Еліс нарешті взялася до їжі. Риба була пересолена, зате гаряча; за кілька ложок вона відчула, як перестають мерзнути ноги.

Дощ стих. За навісом посипалися краплі з листя, а в прогалині над морем проступила вузька світла смуга. Люк витяг із торби сорочку й показав їй зашитий рукав. Стягнув його нерівно, тканина пішла складками.

— Тримається, — сказала Еліс.

— Ти дуже чемний, коли поїв.

Він обережно поклав сорочку сушитися й сів поряд, витягнувши ноги. Їхні плечі торкнулися. Еліс могла трохи відсунутися; місця вистачало. Натомість поправила миску на колінах.

— Марґо знає, що ти не збираєшся додому? — спитала вона.

— Я збираюся.

— Ти так сказав, ніби не хочеш.

Люк подивився на вогонь.

— Хочу побачити її. Малого. А жити з ними не хочу. Її чоловік має човен, ловить рибу. Мені знайдеться робота, місце за столом. Усі будуть задоволені.

— Крім тебе?

— Я, може, теж. Перші два тижні.

Еліс усміхнулася. Вона добре могла уявити Люка в домі, де завжди знали, о котрій він має повернутися. На третій тиждень йому стало б тісно навіть надворі.

— То напиши їй це.

— Напишу, коли сам розберуся. А ти? Повернувся б додому, якби було куди?

Вона поворушила пальцями ніг, наближаючи їх до жару. У пам’яті з’явилися сходи, якими можна було збігти, перескакуючи через одну, й голос Кетрін згори: не грюкай, батько працює. Еліс раптом захотіла розповісти про ці сходи. Про те, як сестра сама бігала ними, коли забувала бути старшою.

— Так, — сказала вона. — На кілька днів повернувся б.

Люк не засміявся.

— Теж добре.

Вона поставила порожню миску на землю. Плече під його сорочкою було тепле; Еліс відчувала це крізь власну куртку. Їй хотілося прихилити до нього голову, заплющити очі й не думати, як це виглядатиме. Вона потягнулася по мокрі черевики й поставила їх ближче до вогню.

— Сестра теж загинула на Ямайці? — спитав Люк.

Еліс глянула на нього. Він знав, звідки вони з Рідом. Вона сама колись розповіла про той перехід, обминувши майже все, що було перед ним.

— У пожежі.

— Ти був там?

— Близько. Не в домі.

Він кивнув. Далі можна було сказати правду. Назвати її, назвати себе. За вогнем Жиль уже дрімав, його сини шепотілися, ділячи останній хліб. Люк сидів зовсім поруч.

Еліс відкрила рота, але він першим заговорив:

— Якщо колись захочеш розповісти, я послухаю. Не обов’язково зараз.

Вона провела долонею по коліну.

— Добре.

Невдовзі Люк підвівся перевірити судно. Еліс лишилася під навісом і слухала, як хлюпає вода довкола його ніг. Коли він повернувся, вона посунула свої черевики, звільняючи місце для його.

* * *

Уранці море було спокійне. Під час виходу з затоки Люк стояв біля щогли, чекаючи її знаку. Еліс показала, що можна піднімати вітрило, й він потягнув снасть разом із Дені.

Беран зустрів їх на тому самому причалі. Спершу порахував бочки, потім запитав про якірну стоянку. Жиль почав розповідати про дощ, а господар поглянув на Еліс.

— То ти нас учора покинув ночувати без бочок, капітане?

— Верньє дозволив стати на ніч.

— Знаю. Якби повернувся серед тієї зливи, сам би спитав, куди поспішав.

Він дістав гроші, відрахував належне й попросив Еліс підписати отримання. Вона ще виводила останню літеру, коли чоловік із сусіднього човна гукнув до Берана:

— Це той молодий капітан, що купця на Тортузі обібрав?

Перо зупинилося.

— Борг забрали, — відповіла Еліс. — За наш вантаж. І капітан у нас Верньє.

— А цим хто вів?

— Цим — я.

Чоловік задоволено кивнув, наче вона саме підтвердила все, що він хотів почути. Беран махнув йому милицею, звелів не заважати розрахунку.

Люк стояв трохи осторонь і дивився на Еліс із такою виразною усмішкою, що вона підняла палець.

— Навіть не починай.

— Я мовчу.

До Верньє вони прийшли разом. Еліс віддала підписаний рахунок, розповіла про нічліг. Капітан спитав, чи не намочили вітрильного полотна, і, почувши, що його встигли здати, поклав аркуш до книги.

— Завтра рушаємо на південь. Далі підемо вздовж берега на схід. Доповни свій малюнок, поки пам’ятаєш затоку.

Вона знову сіла біля вікна над коморою. Карта чекала там само, притиснута кухлем. Еліс позначила самотнє дерево, потім рибальський навіс. На вузькому вільному місці дописала, звідки видно білий камінь.

Люк поклав поруч сорочку. Шов на рукаві розійшовся.

— Позичиш голку ще раз?

Еліс витягла її з клаптика тканини й простягнула йому разом із ниткою.

— Сідай. Покажу, як закріпити кінець.