Раді Вас бачити!

Капітан приніс рибу, загорнуту в копію власного прохання.

Едмунд Вейн спочатку побачив мокрий кут паперу. Потім відчув запах. Риба лежала на краю столу, срібляста, з розтуленим ротом; під нею розпливався напис, який писар намагався розібрати, не торкаючись пакунка.

— Заберіть, — сказав Вейн.

Капітан підсунув рибу ближче.

— Свіжа. Ще вранці…

— Я бачу. Заберіть зі столу.

Писар нарешті підвів очі. Капітан глянув на нього, тоді на Вейна й притис пакунок до себе. На темному камзолі відразу лишилася мокра смуга.

Вейн витяг чистий аркуш, поклав на сухе місце.

— Назва судна?

— «Ластівка».

— Ви подавали прохання вчора?

— І позавчора. Мені сказали, що ви приймаєте вранці.

— Сьогодні я тут.

За вікном грюкнули віконниці сусіднього будинку. Вейн перечекав, поки писар знайде перше прохання. У ранковому світлі були видні всі нерівності штукатурки над дверима, і він знову помітив тріщину, яку йому обіцяли замазати ще до того, як він перебрався до цієї кімнати.

Наступного дня після повернення «Мірабелі» порт жив звичайним життям. Під вікнами сварилися через віз, далі хтось продавав сніданок; із причалів приносили папери, з паперів сипався пісок. Вейн ще не звик, що канцелярію тут знаходять за запахом смаженої риби з кухні навпроти. У Лондоні його остання кімната виходила на стіну. Там було темно, зате ніхто не гукав у відчинене вікно, щоб спитати, чи вже прийшов начальник.

Капітан «Ластівки» не мав стосунку до морських захоплень. Йому нарахували плату за стоянку вдруге, за ті самі дні, і відмовлялися віддати папери на вихід. Він прийшов до Вейна, бо двері були відчинені, а на прохання в сусідній кімнаті вже двічі поклали інше прохання.

Писар знайшов квитанцію. Вейн звірив дати.

— Тут одна сума сплачена.

— Я про це й кажу.

— А це?

Капітан нахилився, тримаючи рибу обома руками.

— Платня човнярам. Вони принесли рахунок разом.

Вейн пересунув аркуш писареві.

— Перевірте в книзі. Якщо запис є, дайте йому підтвердження. За копію вдруге не брати.

Писар встав неохоче. Щойно двері за ним зачинилися, капітан поставив рибу на вільний стілець.

Вейн подивився на неї.

— Я вас прошу.

— Та я заберу. Руки затерпли.

Йому було років п'ятдесят; між великим і вказівним пальцями правої руки темніла тріщина. Вейн сам посунув стілець подалі від столу.

— Скільки людей на судні?

— Дев'ятеро зі мною.

— Вантаж?

— Борошно. Трохи солоної риби. Не цієї.

Вейн мимоволі глянув на пакунок, і капітан уперше всміхнувся.

Поки чекали, він розповів, скільки коштує кожен день у порту, скільки з'їдають люди, як покупець на іншому березі збирається відняти за запізнення. Вейн слухав. Йому самому платили із запізненням, а господар помешкання вже вдруге надіслав хлопця нагадати про квартальну плату. На прохання зачекати той відповів, що губернатор теж може зачекати на свою вечерю, якщо кухар не матиме чим заплатити за дрова.

Коли писар повернувся з книгою, помилка виявилася простою: платіж записали під ім'ям власника, вимогу виписали на капітана.

— Виправте обидва записи, — сказав Вейн. — Щоб він завтра не прийшов із другою рибою.

Капітан засміявся вже голосно.

За ним зачинилися двері. Писар витер стілець і поклав перед Вейном тонку теку, перев'язану тасьмою.

— Це вам від секретаря.

Усередині лежала копія губернаторського розпорядження про перегляд каперських дозволів і коротка записка. До післязавтра належало подати справи, за якими можна почати розгляд. Останні два слова були підкреслені.

Вейн прочитав записку вдруге й відсунув убік учорашній перелік, де навпроти половини прізвищ стояло «судно в морі».

* * *

На посаду уповноваженого губернатора у справах морських захоплень Вейн погодився до того, як дізнався розмір утримання. Відступати після цього означало б повернутися до столу, за яким він одинадцять років переписував рішення, прийняті іншими людьми.

Йому було сорок два. Він мав вузьке обличчя, темне волосся, що порідшало над чолом, і звичку розглядати співрозмовника трохи довше, ніж було зручно. У порту це приймали за поганий зір. Насправді Вейн добре бачив і дрібний почерк, і те, як люди ховають руки, перш ніж сказати неправду. Помилявся частіше, ніж хотів би, але зазвичай пам'ятав свої помилки.

Нова адміністрація прибула з наказом забезпечити виконання миру. У гавані про мир знали, в тавернах сперечалися, кого він позбавить заробітку, а озброєні судна все ще поверталися з вантажами, які не купували. Частина виходила раніше, ніж звістка дісталася острова. Частина капітанів посилалася на старі дозволи. Інші казали, що відбили напад і забрали чуже лише як відшкодування. Вейн не міг за одним таким поясненням визначити, хто говорить правду.

Він бачив свідчення моряків, яких висадили на незнайомий берег без води. В одній справі власник захопленого судна просив повернути хоча б одяг сина: той загинув, і батько хотів забрати речі. Між цими аркушами лежали листи від шанованих купців із запевненнями, що надмірна ретельність зашкодить добробуту колонії.

Вейн не любив цього слова в таких листах. Добробут завжди мав адресу відправника.

Він розв'язав другу теку, тоді третю. Один власник озброєного судна мав на острові самі борги; другий продав пай перед останнім рейсом і виїхав. За третім стояв член губернаторської ради. Про четвертого писар сказав, що його можна знайти щовівторка в таверні, але не назвав, у якій саме.

Біля полудня прийшов Кольєр.

Вейн упізнав його за тонким мереживом на манжетах. Представник дому Ешфорда заходив уже тричі: спершу привітати з призначенням, потім уточнити порядок розгляду вантажів, тепер приніс пропозицію надати складські приміщення.

— Для товару, який доведеться тримати до рішення, — пояснив він. — Ваші люди скаржаться, що немає сухого місця.

— Мої люди скаржаться вам?

— У порту всі розмовляють.

Кольєр поклав на стіл аркуш із розцінками. Вейн не запросив його сісти, але той стояв зручно, не виказуючи поспіху.

— Тут плата за повний місяць, навіть якщо товар заберуть за тиждень.

— Ми мусимо лишати місце вільним.

— Ви братимете гроші за зайняте місце чи за обіцянку?

— Можна обговорити.

Вейн відклав пропозицію.

— Залиште. Я ще нічого не вирішив.

Кольєр поправив рукав.

— Звичайно. Головне, щоб товари не лежали під дощем, поки триватиме справа. Потім ніхто не купить їх за належну ціну.

— Ви вже збираєтеся купувати?

— Ми торгуємо, пане Вейн.

Він сказав це без усмішки, й Вейнові така відповідь сподобалася більше за турботу про чужий товар.

— Які доми тут беруть привезене за патентами?

— Майже всі, якщо папери в порядку.

— А споряджають рейси?

Кольєр назвав кілька прізвищ. На четвертому Вейн потягнув до себе перелік.

— Гартлі?

— Так. Учора повернулася «Мірабель».

— Ви з ними ведете справи?

— Купуємо дещо. Учора забрали фарбу.

Вейн знайшов назву судна серед повідомлень про прибуття.

— Надійні?

Кольєр затримався з відповіддю настільки, щоб це стало помітно.

— Гроші рахують добре.

— Я спитав про надійність.

— Якщо домовилися — виконають. Тільки переконайтеся, що домовилися саме про те, чого хочете. Старша донька вже підписує сама.

На останніх словах він притис великим пальцем край манжети. На нігті лишалася синя цятка.

Вейн закрив перелік.

— Дякую. Щодо складу вам повідомлять.

Після його виходу він ще раз переглянув розцінки. Сума була завелика, проте приміщення біля причалу справді знадобилися б. Товар доведеться десь зберігати, охороняти, оцінювати. Для цього призначать людей. Люди отримуватимуть платню; на таких дорученнях іноді заробляли більше, ніж на самій посаді.

Вейн поклав пропозицію в окрему шухляду. Потім узяв капелюх.

* * *

Дорогою до складів він зупинився купити пиріжок із рибою. Продавчиня подала його на листку, такому гарячому, що довелося перекладати з руки в руку. Поруч їв босий чорний вантажник із порізом над бровою. Біля його ніг лежала дерев'яна бирка з випаленим ім'ям власника; коли з причалу гукнули, чоловік устиг лише скласти недоїдене й заткнути за пояс.

Вейн відступив, пропускаючи його. На дошках попереду четверо людей перекочували бочку через щілину. Один притримував її плечем, другий підкладав короткий брус. Вони впоралися без крику; бочка покотилася далі, й Вейн дочекався, поки звільниться прохід.

Біля складу Гартлі стояв віз. У дверях рахували пакунки, на подвір'ї сушили мотуззя. З вікна верхнього поверху звисав край білої тканини; чиясь рука підтягнула його всередину. Звідси до води було кілька десятків кроків. Хороше місце. Будинок, склад і вихід до причалу не були розкидані по різних вулицях.

На порозі Вейн застав Кетрін.

Вона звіряла короткий список із тим, що лежало на возі, а візник чекав, тримаючи віжки між колінами. Вейн підніс руку до капелюха.

— Пан Гартлі тут?

— У дворі. Кого назвати?

Він назвав себе й посаду. Її погляд на мить затримався на його обличчі, потім вона обернулася до візника.

— Ще один згорток. Він біля вагів, я покажу.

Вейн відступив із дороги. Кетрін пройшла повз нього й повернулася з вантажником, який ніс невеликий пакунок. Почекала, поки той покладуть на віз, закреслила рядок і лише тоді провела гостя до двору.

Вона була вища за нього. Світле волосся зібрала недбало, і на шиї лишилося кілька пасом. Вейн очікував, що донька покличе батька й піде. Натомість вона зупинилася біля столу під навісом, поклала список і лишилася стояти.

Гартлі спускався зі сходів, витираючи руки. Без камзола, з розстебнутим коміром, він більше скидався на господаря майстерні, ніж на людину, чиє прізвище Вейн щойно бачив у трьох різних книгах.

— Пане Вейн. Чув про ваше призначення.

Вони привіталися. Гартлі запропонував води. Вейн погодився, і Кетрін підсунула йому стілець.

— Я знайомлюся з людьми, які споряджають судна, — сказав він. — Ви давно працюєте з Дрейпером?

— Достатньо, щоб знати, скільки води доливати до його розповідей. Сідайте, тут затінок.

Вейн сів. У дворі було прохолодніше, ніж на вулиці, хоча стілець нагрівся навіть під навісом. Із кімнати за спиною долинав шурхіт паперу. На столі стояла миска з вимитими чашками; Кетрін узяла одну з краю й налила води.

— Вантаж прибув учора?

— Так.

— Папери на захоплення подано?

— Копії опису й Дрейперового свідчення віднесли вранці. Дозволу на продаж ще чекаємо.

Гартлі відповідав легко, не кваплячись додавати зайвого. Вейн надпив води. Вона була трохи прохолодніша за ту, що стояла в нього в кімнаті.

— Звичайний товар і привезене за патентом ви тримаєте окремо?

— Окремо обліковуємо, — сказала Кетрін. — Не весь склад належить одному вантажу.

Вейн повернувся до неї.

— А якщо доведеться оглядати?

— Покажемо. Що саме вас цікавить?

Вона дивилася прямо. На столі перед нею лежала рука із синім слідом біля зап'ястка.

— Сьогодні нічого конкретного.

Кетрін кивнула. Гартлі не втрутився в розмову й не виправив її тон.

За дверима щось упало, потім пролунав дівочий голос:

— Я підняла!

Гартлі глянув у той бік.

— Спершу подивися, чи все ціле.

Відповідь була тихіша, Вейн не розібрав слів. Кетрін на мить заплющила очі, тоді забрала зі столу свій список.

— Я буду всередині.

Коли вона пішла, Вейн запитав, чи обидві доньки допомагають у справах.

— Старша — так. Молодша поки що допомагає Рідові зношувати човен.

Гартлі сказав це невдоволено, але всміхнувся ще до кінця фрази.

Вейн допив воду. Він не став розпитувати про патент: без паперу перед очима така розмова дала б лише ще одну версію того, що людина пам'ятає. Натомість запитав про постачання для суден. Гартлі назвав бондаря, якого не радив міняти на дешевшого, і майстра, що робив добрі блоки, але ніколи не вкладався в обіцяний час.

— Скажіть, що вам треба на тиждень раніше, — порадив він.

— Це допомагає?

— Ні. Зате матимете тиждень, щоб знайти іншого.

Вейн усміхнувся. Такі люди зазвичай подобалися йому: відповідали на запитання, знали свою справу, не підсовували гроші під чашку. Він поставив чашку на стіл і підвівся.

Гартлі провів його до вулиці. Дорогою їх зупинив чоловік у забрудненій смолою сорочці, спитав про платню за лагодження човна. Гартлі відразу назвав день і попросив зайти з рахунком до Кетрін.

Вейн попрощався. Відійшовши кілька кроків, озирнувся: господар уже тримав один край довгої дошки, допомагаючи чоловікові пронести її у двір.

* * *

Губернаторський секретар прийняв його після обіду. На столі лежала розгорнута карта, притиснута з одного боку чорнильницею, з другого — порожньою тарілкою. Секретар прибирав риб'ячу кісточку з-поміж зубів і водночас читав листа. Вейнові раптом згадався ранковий капітан.

— Ну? — спитав секретар, не підводячи голови.

— За тими справами, що мені передали, половина капітанів ще в морі. Свідчення не звірено. Частина паперів у старій канцелярії.

— Ви хочете сказати, що потрібно зачекати.

— Я хочу, щоб справу не розібрали на першому ж слуханні.

Секретар відклав листа.

— Його світлість теж цього хоче. Але йому потрібне щось, що можна надіслати наступним судном. На острові оголосили мир. А у відповідь ми надсилаємо пояснення, чому ще нічого не зроблено.

Вейн сів на запропонований стілець.

— Я можу подати перелік перевірок.

— Перевірки вже були в попередньому листі.

На підвіконні стояв таз із водою. Секретар сполоснув пальці, витер їх рушником і повернувся за стіл.

— Нам не потрібні всі відразу. Одна зрозуміла справа. Капітан, судно, власник, товар. Свідки, яких можна привести. Щоб у порту побачили, що нове розпорядження стосується й людей із грошима.

— А якщо власник скаже, що капітан порушив накази?

— Тоді ви покажете його накази. Хіба не для цього вас прислали?

Вейн відчув, як комір треться об шию. Уранці він здавався вільнішим.

— Сам я не можу наказати конфіскацію.

— Від вас і не чекають. Підготуйте підстави. Решта піде належним порядком.

Секретар підтягнув до себе наступний лист. Розмова могла закінчитися тут, але він ще раз глянув на Вейна.

— Якщо впораєтеся, буде підстава просити для вас постійне місце. Теперішнє доручення не триватиме вічно.

Вейн кивнув. Це він і сам знав. У папері про його призначення стояло «на час упорядкування справ». Він перечитував ці слова перед від'їздом, коли рахував, скільки коштуватиме повернення.

На вулиці вже ставало легше дихати. Біля канцелярії він зустрів капітана «Ластівки», який ішов до човна з паперами в руці.

— Відпустили? — запитав Вейн.

— До вечора вийдемо.

Капітан підняв аркуші, показуючи печатку. Риби при ньому вже не було.

У своїй кімнаті Вейн застав нову теку. Писар поклав її на очищений край столу й написав угорі «Мірабель». Усередині лежали копії, які вранці принесли від Гартлі.

Вейн прочитав опис, тоді свідчення Дрейпера. Дата захоплення стояла після дня, коли на острові оголосили припинення нападів. Судно вийшло раніше. Капітан стверджував, що звістки в морі не отримував.

Вейн провів нігтем під рядком. Цього не можна було перевірити, просто відрахувавши дні. Потрібно дізнатися, де Дрейпер заходив до порту, які судна зустрічав, хто чув розмови. До справи належало долучити сам патент і накази на рейс. Без цього дата ще нічого не вирішувала.

Він покликав писаря.

— Завтра візьміть із портової книги запис про вихід «Мірабелі». І знайдіть, хто служив на ній у цьому рейсі. Поки що нікого не викликайте.

Писар занотував.

— Гартлі має когось у раді?

Той підвів голову.

— Торгує з багатьма.

— Я не про покупців.

— За колишнього губернатора його приймали. Тепер не знаю.

Вейн відпустив його й розгорнув перелік знову.

У Гартлі був будинок, до якого можна прийти, склад, який можна описати, судно біля причалу й капітан, що сам подав свідчення. Його знали в порту. Якщо справа дійде до слухання, про неї говоритимуть і бондарі, і купці. За тим п'яним власником, якого шукали по тавернах, не стояло навіть справного човна.

Вейн узяв аркуш Кольєра з розцінками. Два склади для майбутнього зберігання. Один — сухий, але далеко від води; другий — біля причалу, з дахом, який, за словами писаря, протікав. Двір Гартлі був зручніший за обидва. За належного рішення там можна було б лишити товар під наглядом і призначити управителя, який звітував би перед ним.

Він поклав розцінки назад. До цього ще далеко. Спершу потрібна справа.

На чистому аркуші Вейн написав назву судна, ім'я капітана, прізвище власника. Нижче — те, що слід перевірити. Затримав перо над словами про неотриману звістку й дописав їх повністю.

Це було слабке місце можливого обвинувачення. Якщо не розібрати його самому, на нього вкажуть інші.

На окремому папері, призначеному для секретаря, він почав короткий перелік справ, матеріали яких уже можна було зібрати в порту. Гартлі поставив першим.

Знизу знову гукнули, чи приймає уповноважений. Вейн залишив перелік сохнути й посунув стілець для відвідувача ближче до столу.

— Нехай заходить.