Раді Вас бачити!

За чотири дні після промірів біля Тортуги.

Люк тримав купцевого слугу за комір, а той упирався п’ятами в поріг і повторював, що пана немає вдома.

— Арно, — сказала Еліс.

Він обернувся. На тильному боці його долоні біліла смуга борошна: слуга вискочив із кухні, коли вони постукали, і відразу спробував зачинитися.

— Рей, зайди подивися. Кажуть, немає. А капелюх його он висить.

Із кімнати за дверима вийшов капітан Верньє.

— Відпусти.

Люк розтиснув пальці. Слуга відступив, потер горло й глянув на капітана з такою вдячністю, наче це Верньє прийшов рятувати його від чужих людей.

— Додому, — сказав капітан.

На вулиці він віддав Еліс складений аркуш. Це була їхня розписка за сіль. Підпис покупця стояв унизу, над ним — вага, кількість мішків і сума, яку Лоран Валетт мав сплатити сьогодні.

Сіль із бухточки забрали, як вирішили: Матю провів «Люсіль» вузьким проходом, решту вантажу довіз човном. Верньє весь час стояв біля керма, Еліс на носі стежила за кам’яною полицею. Після виходу вона ще довго озиралася на берег, де вперше проклала шлях, яким пройшло справжнє судно. Везти сіль на Еспаньйолу не довелося: Валетт запропонував ціну, за якої Верньє погодився продати вантаж тут. Сіль перевезли до головної пристані Тортуги й здали купцевим людям. За договором купець платив через три дні.

Три дні минули. Тепер він пропонував почекати ще місяць.

— Ви його бачили? — спитала Еліс.

— Бачив.

— А слуга каже…

— Слуга каже те, що йому наказали.

Верньє забрав розписку й сховав за пазуху.

— Завтра піду скаржитися.

— А гроші? — спитав Люк.

— Якби знав, де гроші, не стояв би з тобою тут.

Він рушив до причалу. Еліс затрималася біля стіни, пропускаючи віз. На ньому везли три скрині й вузьке ліжко, обгорнуте старим полотном. Із задніх дверей Валеттового дому вийшла жінка з подушками. Поклала їх зверху, притиснула коліном, поки візник затягував мотузку.

Еліс торкнула Люка за лікоть.

— Почекай.

* * *

До обіду вона знала, що ліжко везуть на «Сент-Анн», а скрині — туди ж. Дізнатися, коли судно виходить, виявилося складніше. Човняр сказав, що на світанку; матрос із брига — що після обіду. Валеттів візник лише знизав плечима й попросив не заважати коневі пити.

Біля криниці Еліс знову побачила жінку з подушками. Та стояла, притиснувши стегном порожнє відро до кам’яного краю, й сварилася з хлопцем, який обіцяв допомогти, а тепер ішов геть.

Еліс підхопила друге відро.

— Куди нести?

Жінка підозріло глянула на неї.

— Грошей не дам.

— Я не просив.

Вони пройшли до заднього двору. Біля кухні сохли тарілки, на мотузці висіли два фартухи. Еліс поставила воду, витерла руку об штани й кивнула на порожній кут під навісом.

— Ліжко продали?

— Панове своїх ліжок не продають. Возять за собою.

— Надовго їде?

— Мені не доповідає.

Жінка нахилилася до відра. Еліс могла вже йти. Натомість сказала:

— Він винен нашому судну. За сіль.

Жінка випросталася.

— Мені за пів року. Стань у чергу.

Еліс подивилася на її руки, потріскані біля нігтів. На кухні хтось покликав Марі; жінка відповіла, щоб сам узяв ложку, вона не має третьої руки.

— Вам заплатить перед від’їздом?

— Пообіцяв.

Марі вимовила це так, що Еліс більше не стала питати.

У передній частині будинку грюкнули двері. До кухні пройшов худий молодик із книгою під пахвою. Попросив води, випив стоячи. Його пальці були в чорнилі, на рукаві розійшовся шов. Він дістав із книги аркуш і тицьнув у нього пальцем, питаючи Марі, чи немає вдома слуги, який знає англійську.

— Покажи, — сказала Еліс.

Молодик простягнув папір. Вона переклала назву товару — свічки, не віск — і повернула рахунок.

— Ніколя, вечерятимеш тут? — спитала Марі.

— Якщо встигну. Пан наказав закінчити до восьмої.

— Знову всі книги?

— Тільки боргову. Решту вже забрали.

Він побачив Еліс і замовк. Вона взяла порожнє відро, яке стояло біля порога.

— Ще принести? — спитала в Марі.

Та подивилася на неї довше, ніж треба було для відповіді.

— Одне. І досить.

* * *

Верньє спершу не повірив, що купець тікає. Збирався їхати — так. Але Валетт часто їздив, тримав справи в кількох портах і міг розрахуватися через повіреного.

Еліс розповіла про боргову книгу й вивезені скрині. Капітан слухав, сидячи на люку. Люк стояв поруч, крутив у руках шматок мотузки.

— Нам треба знати, хто тут залишиться платити, — сказала вона. — І де наші гроші. Він продав сіль відразу після приймання. Я бачив, як мішки перекладали в інші човни.

Верньє підняв голову.

— Куди вони пішли?

— До складу Дюпре.

Капітан підвівся.

До Дюпре він пішов сам. Повернувся надвечір із короткою запискою: сіль оплачено Валеттові повністю, сріблом, учора. Віддати їм другий раз за той самий товар Дюпре, звісно, не збирався.

— Валетт каже, гроші вже пішли іншим кредиторам, — сказав Верньє. — Тепер моя черга чекати.

Еліс розклала на кришці люка клаптик, на якому намалювала двір і кухню.

— Писар ще працює в домі. Я можу зайти з листом від вас. Він читає англійською погано. Я вже допоміг йому з одним рахунком у кухні. Якщо принесу звірку рахунків і запропоную перекласти, мене можуть лишити з ним.

Верньє подивився на малюнок.

— І що ти там зробиш?

— Подивлюся, кому заплатили. Якщо Дюпреві гроші ще в домі, знатимемо, чого вимагати.

— Тебе до книги не підпустять.

— До столу підпустять. Далі побачу.

Люк перестав крутити мотузку.

— Один не піде.

Еліс глянула на нього.

— Ти знову схопиш когось за горло.

— Цього разу обережніше.

Капітан не всміхнувся. Взяв малюнок, перевернув, наче на звороті могло бути пояснення, як витягати з чужого дому двох його людей.

— Нічого не ламати. Нікого не бити. Якщо велять іти — виходите. Я чекатиму біля передніх дверей із Дюпре. Він теж хоче почути, кому пішло його срібло.

— Ви розповіли йому про від’їзд?

— Розповів.

Еліс згорнула аркуш. Верньє притримав її руку.

— Рей. Книгу в кишеню не тягни. Мені потрібні мої гроші, а не твоя голова в колодці.

* * *

Марі впустила їх через кухню після того, як прочитала Верньєве ім’я на листі. Люк ніс кошик із двома пляшками й чистим полотном, які капітан дав для правдоподібного вигляду посильних. На запитання кухарки Еліс чесно сказала: подарунок господареві, якщо погодиться прийняти.

— Він подарунки приймає завжди, — відповіла Марі.

У передній кімнаті пахло воском. Половина полиць була порожня, на підлозі стояли дорожні тюки. Еліс побачила світлі прямокутники на стінах там, де ще недавно висіли картини.

Ніколя сидів за столом, нахилившись до свічки. Коли вона поклала лист, він обвів очима перший рядок, потім другий.

— Англійською?

— Капітан хоче, щоб ви звірили назви. Я допоможу.

Вона назвала себе Еліасом Реєм, писарем із «Люсіль». Посаду трохи перебільшила, але книгу приймання вантажу вела справді сама. Ніколя посунув свічку й дозволив їй сісти.

Люк залишився при дверях із кошиком.

У листі Верньє просив пояснити, кому й коли передали кошти від продажу його солі. Назви товару, судна й кількість Еліс переписала окремо, залишивши широке поле для відповіді. Тепер читала вголос, повільно перекладаючи французькою.

Ніколя потягнувся до великої книги, але зупинив руку.

— Пан сам відповість.

— Він тут?

— Повернеться.

Еліс кивнула й почала складати аркуші. Ніколя подивився на них, потім на власну сторінку.

— Оце слово, — сказав він. — У вас у розписці так само. Це мішки чи вага?

Вона пояснила. Він закреслив запис.

— Ви все переписуєте? — спитала Еліс.

— Для повіреного. Скорочений виклад.

— Тоді цей рядок теж перевірте. Тут не шість, а шістдесят.

Він нахилився до цифри. Еліс посунула йому свій аркуш, показала різницю. Ніколя зітхнув, потер лоба й відкрив боргову книгу.

Сторінки були поділені навпіл. Ліворуч — кому належить, праворуч — виплачене. Навпроти «Люсіль» стояла повна сума. Праве поле було порожнє.

Еліс прочитала сусідні рядки. Канати, борошно, теслярська робота. Нічого незвичайного. На наступній сторінці лежав складений папір із печаткою, що притискав місце між аркушами.

— Мені теж не платять, — тихо сказав Ніколя. — Якщо ви про це.

Вона глянула на нього. Він дивився їй просто в очі.

— Давно?

— Два місяці. Не кажіть, що чув від мене.

Еліс кивнула. За дверима дзенькнула посудина, Люк переступив, звільняючи дорогу Марі. Та поставила писареві миску, а поряд із Еліс — кухоль води.

— Їж, поки тепле.

Ніколя відсунув книгу. Папір із печаткою зісковзнув на край столу. Еліс устигла побачити верхній рядок: розписка за срібло, прийняте на борт «Сент-Анн».

Грошей у домі вже не було.

Вона повільно розправила власні аркуші, ховаючи розчарування. На розписці стояла вчорашня дата — та сама, яку назвав Дюпре. Нижче було зазначено три опечатані мішки й ім’я людини, що їх передала. Валетт.

— Ви це теж переписуєте? — спитала вона.

Ніколя простежив за її поглядом і забрав папір.

— Ні.

Він поклав його в книгу, закрив її долонею. Еліс уже запам’ятала назву судна, кількість мішків і підпис. Але капітанові скажуть, що юнак помилився, побачив не те, прочитав чужий рахунок.

Їй потрібен був сам аркуш.

* * *

У передпокої заговорили. Марі одразу вийшла з кімнати. Ніколя відклав ложку й підвівся.

Валетт увійшов, стягуючи рукавички. Він був повний, але рухався швидко; на темному камзолі блищали дрібні ґудзики. Побачив Еліс, Люка, кошик при дверях.

— Що тут?

Ніколя подав лист. Купець прочитав перший рядок і відкинув на стіл.

— Вашому капітанові вже відповіли.

— Він просить письмово, — сказала Еліс.

— Завтра отримає.

Вона підвелася. Люк нахилився по кошик.

— Подарунок лишіть, — сказав Валетт.

Люк випростався так повільно, що Еліс майже відчула, як у нього стискаються пальці. Вона взяла кошик із його рук і поставила на лаву.

— Звичайно.

Валетт уже дивився на стіл. Його погляд перейшов від двох кухлів до розгорнутого листа, тоді до книги під Ніколяною рукою.

— Що ти показував?

— Рахунок за сіль.

— Я тебе про що питаю?

Ніколя зблід. Еліс стояла близько до дверей; могла вийти зараз, поки купець дивився на писаря. Люк уже відступив у передпокій.

— Я бачив розписку із «Сент-Анн», — сказала вона.

Валетт обернувся.

— Ти лазив по моїх паперах?

— Вона лежала на столі. Три мішки срібла, вчора. Мій капітан чекає надворі. Може, все-таки поговорите з ним зараз?

Купець ступив до неї. Еліс не встигла відсахнутися — він ухопив її за зап’ясток і притиснув руку до одвірка. Біль пройшов аж до плеча.

Люк опинився поруч.

— Відпустіть.

Валетт гукнув слугу. Еліс відчула, як затерпають пальці. Вона могла сказати, що папір показав Ніколя. Купець, мабуть, відпустив би її, щоб узятися за свого писаря. Ніколя стояв біля столу, не рухаючись.

— Арно, — сказала вона. — Поклич капітана. Нехай іде до «Сент-Анн». Три мішки, печатка Валетта. Розписку підписав Морель…

Вона спинилася. Ні. Не Морель. У нижньому рядку було інше ім’я.

— Морен, — виправилася вона. — П’єр Морен.

Люк не рушив.

— Іди!

Валетт відпустив її й кинувся за ним, але Люк уже пройшов передпокій. Біля вхідних дверей загримів кошик, хтось вилаявся. Еліс притиснула зап’ясток до живота. Ніколя дивився на купця, що зник у коридорі.

Вона простягнула руку до книги. Писар накрив її своєю.

— Ні.

Еліс зупинилася.

Знадвору долинув голос Верньє. Потім інший, гучніший. Дюпре.

Вона відсмикнула руку й побігла до виходу.

* * *

На порозі стояли п’ятеро. Валетт, його слуга, Верньє, Дюпре й Люк. Купець перекривав двері плечем, не даючи капітанові зайти.

— Ваш хлопець рився в моїх рахунках!

— Мій хлопець приніс листа. Де він?

Еліс протиснулася між стіною й слугою. Верньє глянув на її руку.

— На судно, — сказав він.

Вона похитала головою.

— Розписка є. Срібло вчора відправили на борт. Поки ми чекали оплати.

Дюпре повернувся до Валетта.

— Ви ж сказали, розрахувалися зі мною за старі поставки. Я таких грошей не отримував.

Купець відкрив рота й закрив. Еліс подивилася на капітана. Той не зводив очей із Валетта.

— Покличемо портового писаря, — сказав Дюпре. — І Морена. Тут недалеко.

Валетт відступив від дверей.

— Ви здіймаєте галас через звичайний переказ грошей.

— Тоді поясните його при свідках, — відповів Дюпре.

Еліс чекала, що зараз усі підуть до книги. Але Верньє взяв її за здоровий лікоть і відвів на кілька кроків.

— Я сказав: на судно.

— Без паперу він відбрешеться.

— Ти назвав того, хто прийняв гроші. Дюпре його знає. Далі ми самі.

Вона хотіла сперечатися. Капітан глянув на її зап’ясток ще раз.

— Досить, Рей.

Люк узяв кошик. Одна пляшка вціліла, друга розбилася; темна пляма розтікалася по полотну. Він поставив цілу під пахву й повів Еліс униз вулицею.

* * *

Біля причалу її почало трусити. Вона спинилася, сперлася на палю й удавала, що розглядає синці. Люк стояв поряд із пляшкою в руці.

— Ти чув, що я сказав? — спитала вона.

— Багато чого.

— Ім’я. Спершу неправильно.

Люк кивнув.

— Потім виправив.

— Якби ти побіг раніше…

— Я не побіг раніше.

Еліс потерла зап’ясток і відразу пошкодувала. Шкіра горіла. У кімнаті вона бачила тільки папір, тримала в голові цифри й печатку. Ім’я прочитала раз, а коли знадобилося вимовити, переплутала.

Люк відкоркував пляшку.

— На, ковтни.

— Це ж капітанове вино.

— То лиши трохи капітанові.

Вона ковтнула й закашлялася. Люк забрав пляшку й почекав, поки кашель мине.

— Навіщо ти залишився? Ми ж уже могли вийти.

— Ти чув, як він заговорив із Ніколя? Вирішив, що той показав нам розписку.

— І ти підставився замість нього?

— А мав піти? Писар через нас потрапив під підозру.

Люк насупився, глянув на її зап’ясток.

— Треба було одразу кликати мене.

— Ти й так стояв поруч.

— Поруч — і дивився, як він тобі руку викручує.

Еліс опустила очі й сіла на край причалу. Люк заткнув пляшку й сів біля неї. Трохи згодом, коли її перестало трусити, вони спустилися в човен.

* * *

Верньє повернувся після опівночі. Еліс не спала. Сиділа біля щогли, загорнувши руку в мокру тканину. Люк дрімав поряд, упустивши підборіддя на груди.

Капітан поставив на палубу невеликий мішок. Монети глухо дзенькнули.

— Не все, — сказав він. — Але більша частина. Решта під окрему розписку Дюпре: він забирає в рахунок Валеттів товар.

Еліс підвела голову.

— Морен підтвердив?

— Підтвердив, що прийняв гроші. Дюпре привів портового писаря до причалу. Валетт вирішив повернути частину срібла, поки й інші не прийшли зі своїми рахунками.

Капітан сів навпроти. Розв’язав комір, подивився на її руку.

— Пальці рухаються?

— Так.

Вона поворушила ними. Було боляче, але рухалися.

— Книгу хотів забрати? — спитав Верньє.

Еліс помовчала.

— Розписку.

— Забрав?

— Ні. Писар не дав.

Люк розплющив одне око, але не втрутився.

Верньє сперся спиною на щоглу.

— Ти добре побачив те ліжко. І добре знайшов, куди повезли гроші. Наступного разу повернися з тим, що знаєш. За чужі замки й книги я тебе не наймав.

Вона кивнула. Усередині все ще свербіло: якби взяла аркуш, не довелося б нікого шукати. Але на мить пригадала Ніколяну руку поверх книги. Він теж залишався в тому домі після її виходу.

— Писареві заплатили? — спитала вона.

Верньє похитав головою.

— Не знаю.

Еліс глянула на мішок. Капітан помітив.

— Свою частку отримаєш з усіма. Що з нею робити, вирішиш сам.

* * *

Наступного ранку вона прийшла до Валеттового дому з хлібом і маленьким згортком. Двері були відчинені. У передній двоє чоловіків описували меблі, сперечаючись, чи належить велика шафа господареві, чи попередньому наймачеві. Валетта не було видно.

Марі стояла біля кухні. Взяла хліб, подивилася на пов’язку.

— Добре, що не зламав.

— Ніколя тут?

— Пішов. Дюпре взяв переписувати рахунки. До вечора буде в нього.

Еліс відчула, як розслабилися плечі.

— А вам заплатили?

— За два місяці. Решту обіцяють після продажу речей.

Марі розгорнула згорток. Усередині лежали кілька монет. Вона звела очі на Еліс.

— Це за воду?

— За те, що впустили.

— Я тебе не просила рятувати мені платню.

Еліс потягнулася забрати згорток, але Марі накрила монети хлібом.

— Пирога хочеш? Учора спекла, а годувати тепер нікого.

Вона відрізала великий шматок, загорнула в чисту ганчірку й віддала Еліс. Біля передніх дверей знову сперечалися про шафу. Один із чоловіків вимагав покликати писаря, другий запевняв, що сам уміє писати.

Еліс вийшла через кухню.

На причалі чекав Люк. Сидів на палі, тримаючи в зубах травинку. Побачив згорток і спустив ноги.

— Оце нам заплатили?

— Мені.

— Я пляшку ніс.

— Ти її розбив.

Він простягнув руку. Еліс відламала половину пирога й поклала йому на долоню.

До «Люсіль» вони гребли мовчки, дожовуючи. Біля борту Верньє чекав із картою. Побачивши їх, показав Еліс на трап.

— Рей, після обіду сядеш зі мною. Порахуй перехід до західного берега Еспаньйоли. Сам, без моїх учорашніх записів.

Еліс передала Люкові весло й підвелася. Пошкодженою рукою за мотузку не бралася. Нагорі витерла здорову долоню об штани й прийняла карту.