Раді Вас бачити!

Борошно мали забрати до спеки.

Кетрін стояла біля вагів, притримуючи край розгорнутого мішка, поки покупців чоловік розтирав борошно між пальцями. Він робив це втретє. Двічі вона терпляче чекала; тепер зав'язала мішок сама.

— Ви брали з цієї партії позавчора.

— Господар просив перевірити.

— Перевірили. Вантажити?

Чоловік обтер пальці об штани й кивнув. Кетрін покликала носіїв, забрала зі стола рахунок. На звороті Еліс учора написала суму таким великим почерком, наче покупець мав прочитати її з вулиці. Числа були правильні. Під ними дрібніше стояло: «Я перевірила».

Кетрін усміхнулася й перевернула папір.

Від візиту Вейна минуло шість днів. За цей час із канцелярії двічі присилали по копії, батько ходив показувати патент, а Дрейпер пів дня просидів перед зачиненими дверима й повернувся сердитий. Дозволу на продаж захопленого вантажу все ще не давали. Пакунки лежали в дальній частині складу, за проходом, який Кетрін наказала лишити вільним для огляду.

Усе інше йшло своєю чергою. Майстер приніс рахунок за блоки, на кухні скінчилася сіль, Еліс домоглася нового виходу з Рідом і тепер уже була на воді. Цього разу маршрут обговорили за вечерею: уздовж коси на схід, із промірами біля берега, повернення до вечора. Батько сам попросив Ріда принагідно глянути на місце, де човнярі скаржилися на мілину. Кетрін теж хотіла піти, але покупець міг прислати по борошно тільки вранці.

Двоє носіїв уже винесли перші мішки, коли у дверях з'явився хлопець із «Мірабелі».

Він шукав очима батька. Кетрін підкликала його до себе.

— Що сталося?

— Там солдати, панно Гартлі.

— Де саме?

— На судні. Капітан звелів покликати господаря.

Вона поклала рахунок під гирю.

— Тато нагорі. Скажи йому. Я піду подивлюся.

Хлопець рушив через двір, а Кетрін наказала завершити навантаження й вийшла до води.

Біля «Мірабелі» стояв військовий човен. На палубі ходили двоє солдатів; третій, із мушкетом біля ноги, загороджував трап. Поряд із ним чоловік у темному капелюсі прив'язував до поруччя дощечку з папером. Один кут ніяк не вкладався під шнур, і чоловік притиснув його коліном.

Дрейпер стояв угорі. Камзол у нього був розстебнутий, щока почервоніла від шиї до вуха.

— Хто старший? — спитала Кетрін у солдата.

Той показав на палубу.

— Мені треба піднятися.

— Не можна.

— Я з дому Гартлі.

— Капітанові наказано залишатися на судні. Решті — не заходити.

Кетрін подивилася на папір. Чоловік у капелюсі відійшов, і вона змогла прочитати перші рядки: судно затримано до розгляду справи про незаконне захоплення на морі. Заборонено переміщувати вантаж, спорядження, зброю та суднові папери.

Внизу стояв підпис, якого вона не знала, і печатка.

— Наші подані описи у вас? — гукнула вона Дрейперові.

— У них усе є.

— Я зараз приведу батька.

— Кетрін…

Капітан ступив до трапа. Солдат на палубі підійшов ближче, не торкаючись його. Дрейпер зупинився, стиснув поруччя й сказав уже тихіше:

— Нехай візьме копію наказів на рейс. Повну.

Вона кивнула.

Повертаючись, Кетрін побачила перед складом ще чотирьох солдатів. Покупців чоловік стояв біля воза й тримав кінця мотузки. На возі лежали два мішки борошна; решта лишилася всередині.

* * *

Батько читав ордер у дверях контори. Поруч стояв Вейн, трохи відступивши, щоб на папір падало світло. Сьогодні він не зняв капелюха.

Кетрін підійшла до батька й прочитала через його плече.

Слова «накласти арешт» вона бачила в паперах і раніше. Зазвичай за ними йшли назва товару, сума боргу, умови звільнення. Тут перелік починався із захопленого вантажу, потім ішло судно, а далі — майно й книги торгового дому Вільяма Гартлі, що забезпечували спорядження рейсу та приймання здобичі.

Вона повернулася до Вейна.

— Борошно куплене окремо. Воно до «Мірабелі» не має стосунку.

— Його теж внесуть до опису.

— Я можу показати рахунок.

— Покажіть писареві.

Вейн кивнув чоловікові, який уже розкладав приладдя на столі. Батько дочитав і повернув аркуш.

— Це ваш підпис унизу?

— На дорученні виконати. Сам ордер виданий від імені губернатора.

— На якій підставі взяли весь дім?

— У справі з'явилося свідчення про зустріч «Мірабелі» з англійським судном до захоплення. Є підстави перевірити, чи капітан знав про припинення нападів.

— Кого ви допитали?

— Семюела Прайса.

Батько глянув на Кетрін. Вона знала прізвище: матрос, частину платні якого видавали його дружині. Обличчя згадати не могла.

— Дрейпер заперечує, що одержав повідомлення, — сказав батько.

— Прайс каже, що новину чули на борту.

— Новину чи наказ?

— Це з'ясовуватимуть на слуханні.

У дверях шаруднув мішок. Носій переставив його з плеча на підлогу: солдат не давав пройти до воза. Кетрін хотіла втрутитись, але Вейн витяг із теки інший папір.

— І ваші письмові вказівки капітанові також долучено.

Батько взяв аркуш. Кетрін нахилилася ближче.

Унизу стояло батькове ім’я. Кетрін прочитала сам витяг: «Довершіть розпочате й не повертайтеся з порожніми трюмами».

— Де решта? — спитав батько.

— У справі.

— Ви читали?

Вейн простягнув руку по аркуш, але батько ще тримав його.

— Це про вантаж, який Дрейпер мав забрати за дорученням. Вище названа домовлена купівля. Нижче — сума, якої він не міг перевищувати. Я передав вам усе позавчора.

— Лист долучено повністю.

— А тут лишили одне речення.

Кетрін уже йшла до шафи. У батьковій копіювальній книзі лист був за синьою закладкою: вона сама знайшла його, коли приходив посланець із канцелярії. Вийняла книгу, повернулася й розгорнула на столі.

Вейн прочитав зазначений абзац. На вулиці покупців чоловік покликав її, але вона не озирнулася.

— Ось, — сказала Кетрін. — Купівля. Чужі гроші, доручення, гранична ціна. Тут немає наказу нападати.

— Це ваша відповідь на один із пунктів. Її долучать.

— Ви вже маєте її у своїй теці.

Вейн підвів очі.

— Панно Гартлі, я не проводжу слухання у вас на складі.

Вона затисла пальцями край сторінки. Хотілося примусити його ще раз прочитати вголос — від першого слова до останнього. Батькова рука лягла на корінець книги.

— Не порви.

Кетрін відпустила папір.

Батько звернувся до Вейна:

— Я прийду з вами й дам пояснення зараз.

— Сьогодні ви маєте бути присутні при описі. Час слухання повідомлять.

— Тоді лишіть нам можливість працювати. Захоплене лежить окремо, на продаж ми нічого не віддавали.

— Після опису можна буде подати прохання про звільнення майна, яке не стосується справи.

Вейн показав писареві на розгорнуту книгу.

— Цю теж запишіть.

Кетрін встигла покласти долоню на сторінку.

— Спершу я зніму копію листа.

Писар зупинив перо й подивився на Вейна.

— Одну, — сказав той. — При ньому. Книгу не виносити.

Кетрін сіла. Коли підсунула до себе чистий папір, кінчик пера вдарив об край чорнильниці. Вона витерла його, набрала чорнила знову й почала з дати.

* * *

До полудня у дворі вже стояли мішки, які вранці мали виїхати. Покупців чоловік відв'язав коня від кільця й пішов із порожнім возом. Він попросив повернути завдаток, Кетрін пообіцяла розрахуватися до вечора.

Тепер вона стояла перед шухлядою з грошима й дивилася, як писар перераховує монети.

— Це не прибуток із рейсу, — сказала вона. — Частина належить покупцеві.

— Скільки?

Вона назвала суму. Писар записав її на полі.

— Віддайте її йому.

— Я можу зазначити вашу заяву. Видавати не можу.

Він не ховав грошей у кишеню, не плутав рахунку й не лаявся. Просто склав монети назад, закрив шухляду й попросив ключ.

Кетрін тримала в руці цілу в'язку. Ключ від цієї шухляди був короткий, із витертим зубцем; якщо повернути надто сильно, замок заклинювало. Вона відділила його від решти й поклала на стіл.

— Не дотискайте до кінця.

Писар кивнув так, наче вона давала звичайну господарську пораду.

Батько тим часом ходив із другим писарем по складу. Називав власників чужого товару, просив не записувати пакунки однією загальною кількістю. Вейн залишив при дверях старшого солдата й пішов до «Мірабелі».

Кетрін дочекалася, поки батько вийде у двір.

— Я піду до секретаря. Він може звузити ордер.

— Ти знаєш, як його звати?

Вона похитала головою.

— Тоді проси прийняти письмове прохання. Не залишай єдиної копії листа. І не сперечайся з людиною, яка сидить при дверях: вона нічого не вирішує.

— Я знаю.

Батько подивився на неї. На переніссі в нього зібрався піт, а на сорочці під рукою проступила темна пляма.

— Кетрін.

— Добре. Не сперечатимуся.

Вона взяла копію листа, рахунок на борошно й свій примірник опису того, що вже встигли перелічити. Батько велів повернутися відразу після відповіді. Про Еліс він спитав лише тоді, коли вона вже була біля хвіртки.

— Знаєш, котра година була, коли вони вийшли?

— Ще не розвиднілося як слід. Рід сказав, що будуть до вечора.

Він кивнув і повернувся до складу.

На вулиці Кетрін зупинилася біля чоловіка, який лагодив човен Ріда. Попросила: якщо лоцман повернеться, нехай одразу скаже йому зайти до дому. Чоловік глянув повз неї на солдата у дверях.

— Що у вас?

— Затримали вантаж. Я йду владнати.

Вона рушила швидше, поки він не спитав ще чогось.

Перед секретаревою кімнатою чекали троє. Кетрін назвала прізвище, пояснила, що справа термінова, й показала копію ордера. Молодий чоловік за столом прочитав перший рядок.

— Передайте прохання.

— Мені треба пояснити різницю між двома вантажами.

— Напишіть.

Він дав їй папір і вказав на лаву. Кетрін сіла, поклала аркуш на книгу й почала писати. Про борошно. Про чужий товар, прийнятий на зберігання. Про гроші покупця. Усього вийшло пів сторінки, і вона була задоволена тим, як ясно все виклала.

Чоловік прийняв прохання, поставив відмітку на другому примірнику й поклав перший у стос.

— Коли дадуть відповідь?

— Вам повідомлять.

— Сьогодні?

— Не знаю.

— У нас люди чекають платні.

Він підвів на неї втомлені очі. Кетрін закрила рот, перш ніж сказала щось про його власну платню.

Двері відчинилися. Вийшов чоловік у світлому камзолі; крізь проміжок було видно секретаря за столом. Кетрін підвелася.

— Пане, я від Вільяма Гартлі. У нас описують товари, які не належать до захопленого вантажу.

Секретар глянув на папери в її руках.

— Прохання прийняли?

— Так, але…

— Тоді дочекайтеся рішення. Уповноважений діє за ордером.

Молодий чоловік уже стояв між нею й дверима. Кетрін відступила. Двері зачинилися тихо, без удару.

Вона ще кілька хвилин постояла біля лави. Потім сховала папери й вийшла.

На зворотному шляху звернула до контори Ешфорда. Тут їй принаймні не треба було пояснювати, що п'ять днів затримки означають для товару й грошей.

Кольєр прийняв її стоячи. На столі перед ним лежав їхній договір про фарбу. Кетрін упізнала виправлену кількість тюків і на мить відчула полегшення: ось справа, в якій кожен рядок мав певний зміст.

— Нам потрібне ваше підтвердження, що фарбу забрали раніше й вона не з останнього рейсу, — сказала вона. — Якщо ви дасте листа, це допоможе відділити звичайну торгівлю.

— Підтвердити купівлю можу.

— Сьогодні?

Кольєр притис договір долонею.

— Ви принесли вимогу про оплату?

— Ні. Термін ще не настав.

— Добре. Бо до з'ясування, кому слід платити, дім Ешфорда утримається від переказу.

Кетрін подивилася на його пальці.

— Ви платите нам.

— Я не хочу заплатити двічі.

— У договорі стоїть наше прізвище.

— Я бачу.

Вона відчула, як язик торкнувся внутрішнього боку зубів. Треба було попросити листа ще раз і піти. Саме по це вона прийшла.

— Дайте підтвердження купівлі, — сказала Кетрін.

Кольєр покликав писаря й продиктував кількість, назву товару, день вивезення. Про походження фарби сказав, що покупець не може свідчити понад те, що бачив у документах продавця. Кетрін дочекалася підпису.

Коли виходила, у сусідній кімнаті чоловік згортав мірну мотузку. Другий питав, скільки возів треба послати до складу Гартлі, якщо звідти накажуть забирати товар.

Вона спинилася.

Кольєр, який провів її до дверей, теж почув.

— Це лише на випадок потреби, — сказав він.

Кетрін повернулася до нього.

— Хто вам уже сказав, що буде така потреба?

— Панно Гартлі, товар не можна залишати без нагляду.

У неї під пахвою лежав лист, який вона щойно випросила. Кетрін притисла його міцніше й вийшла, не попрощавшись.

* * *

Біля дому стояли люди. Не натовп — кілька сусідів, двоє човнярів, жінка з кошиком, яка зупинилася в затінку. Кетрін протиснулася між ними й побачила, що складські двері вже зачинено.

На шнурі біля замка темнів віск.

Вона пішла до двору. Солдат біля хвіртки виставив руку.

— Я тут живу.

Він упізнав її й відступив, але пішов слідом.

Під навісом стояла скриня з книгами. Її книга теж була там — та, в якій вона тримала розрахунки на власне судно. Із верхнього краю стирчав знайомий згин паперу.

Кетрін потягнулася до нього.

— Не чіпати, — сказав солдат.

— Це мій аркуш.

Він поклав долоню на віко скрині.

Кетрін глянула на нього, тоді прибрала руку. Поруч із книгами лежали батькові ножиці, пачка чистого паперу, старий патент у розгорнутому полотні. Вона ніколи не бачила ці речі разом. Частина завжди лежала нагорі, частина — у конторі.

— Де батько?

Звідусіль долинали кроки. На сходах з'явився Вейн, за ним — батько. Він уже вдягнув камзол і тримав капелюх. За його спиною йшов солдат.

Кетрін підняла отримані папери.

— Прохання прийняли. Кольєр підтвердив купівлю. Ось відмітка секретаревої канцелярії.

Батько спустився до неї й узяв аркуші. Вейн зупинився на останній сходинці.

— Пане Вейн, тут підтверджено, що фарбу продали окремо, — сказала вона. — Завдаток за борошно теж записаний до повернення «Мірабелі». Можна зняти заборону хоча б із цих грошей.

— Прохання розглянуть.

Батько повернув їй папери.

— Поклади в сухе місце. Копію мого листа також.

Він говорив повільніше, ніж уранці. Кетрін глянула на капелюх у його руці.

— Ви йдете до канцелярії?

Батько не встиг відповісти.

— Пана Гартлі беруть під варту до слухання, — сказав Вейн.

Кетрін подивилася на нього. Слова були зрозумілі, але вона ще чекала продовження, в якому з'ясувалося б, що йдеться про кілька запитань у сусідньому будинку.

— За що?

— За підозрою у спорядженні незаконного нападу й участі в розподілі здобичі. Окремий наказ пред'явлено вашому батькові.

— Він нікуди не тікав. Він сам прийшов до вас із патентом.

— Це враховано.

— Як?

Вейн мовчав.

Кетрін повернулася до батька.

— Ти дав їм повний лист?

— Дав.

— Тоді вони бачать…

— Кетрін.

Він узяв її за лікоть, трохи відвів від сходів. Долоня була гаряча.

— Послухай мене. Коли Рід повернеться, скажи йому залишитися з вами. Сама сьогодні більше нікуди не йди. Завтра пошлеш прохання, щоб мене допустили до власних паперів перед слуханням. Запиши, я скажу точно.

Вона витягла з папки чистий клаптик. Олівець був у кишені, поруч із ключами. Кетрін дістала його не відразу: він застряг між кільцями.

Батько продиктував два речення. Вона записала, перепитала одне слово й тільки потім помітила, що Вейн терпляче чекає, тримаючи рукавичку за край.

— А сьогодні? — спитала вона.

— Сьогодні лишайся вдома.

— Ти про нас. А я про тебе.

Батько глянув на Вейна.

— Йому можна принести їжу? — запитала Кетрін, уже звертаючись до чиновника.

— Передасте через варту. Без паперів усередині.

Вона стиснула олівець так, що грань заболіла в пальці.

Батько натягнув капелюх. На мить Кетрін захотілося поправити йому комір: той загнувся під камзолом. Вона простягнула руку, розправила тканину. Батько притримав її зап'ясток, тоді відпустив.

Старший солдат показав на вихід.

Кетрін пішла слідом. Біля хвіртки батько озирнувся, але перед ним уже відступали люди на вулиці. Один із човнярів зняв капелюха. Ніхто нічого не сказав.

Вона ступила за поріг.

Солдат загородив прохід передпліччям. Кетрін натиснула на його руку, намагаючись пройти збоку; він перехопив її вище ліктя й повернув у двір. Папка вдарилась об одвірок. На землю впав аркуш із відміткою про прийняття прохання.

— Відійдіть від виходу.

Вона вирвала руку. Солдат відпустив відразу, щойно вона перестала тиснути вперед.

На вулиці батько ще був видимий між плечима двох конвоїрів. Потім вони повернули за склад.

Кетрін нахилилася по папір. На ньому лишився слід підошви, поверх акуратної відмітки, яку їй поставили перед секретаревою кімнатою. Вона стерла пісок долонею й випросталась.

Вейн стояв біля скрині з книгами.

— Чому мені не можна вийти?

— На час завершення опису проходи залишаться під охороною.

— Ви заарештували й мене?

— Ні.

— Тоді скажіть йому відійти.

Вейн подивився на старшого солдата.

— Члени родини можуть входити й виходити. Речі перевіряти. До складу й контори не допускати без мого дозволу.

Солдат біля хвіртки опустив руку. Кетрін могла б піти слідом за батьком. Вона навіть зробила крок, та згадала, що він звелів чекати Ріда, і зупинилася.

Вейн дістав із кишені складений папір.

— Житлові кімнати поки залишаються у вашому користуванні. Кухня також. Завтра можуть знадобитися пояснення щодо записів, які ви вели самі.

Вона взяла повідомлення.

— Коли слухання?

— Час ще не визначено.

Він дочекався, поки писар закриє скриню, і пішов до воріт. Її винесли за ним удвох.

Кетрін лишилася під навісом із копіями в руках. Із кухні визирнула жінка, яка готувала їм обід, і спитала, чи подавати. Кетрін попросила відкласти батькову порцію. Потім піднялася нагору, загорнула папери в суху серветку й поклала у власну шухляду.

Ключ від контори все ще висів на її в'язці. Вона зняла його, подивилась і поклала поруч із паперами.

З вікна було видно вузький проміжок води між дахом складу та чужими щоглами. Кетрін підсунула стілець ближче. Човни проходили один за одним; у кожному сидів хтось інший.