Раді Вас бачити!

Кетрін прокинулася від того, що стілець хитнувся під нею. Вона встигла впертися ногою в підлогу й ухопити миску, яка з’їжджала з колін. Ложка дзенькнула об край.

Еліс дивилася на неї з подушки.

— Постав уже. Впустиш.

Кетрін підвела голову. У каюті стало душніше, смуга світла посунулася зі столу на підлогу. Вона не знала, скільки спала. Шия затерпла так, що повернутися до дверей вдалося тільки всім тілом.

— Води?

— Так.

Вона подала сестрі кухоль, притримала за спину, поки та сідала. Еліс пила дрібними ковтками. Волосся над вухом зім’ялося, на щоці лишився відбиток складки. Кетрін торкнулася його пальцем, і сестра відхилила голову.

— Що?

— Нічого.

Еліс подивилася на неї поверх кухля. Потім сама провела долонею по щоці.

— Ти так і сиділа?

— Недовго.

Вона забрала воду, переставила порожню миску на край столу. Біля кухля лежав висохлий аркуш, покороблений від вологи. Під столом виднівся мішок із книгою. Кетрін підсунула його далі, щоб не зачепити ногою.

Еліс стежила за нею. Кетрін згадала останні слова перед її сном і лишила руку на столі. Хотілося запитати, чи нога болить менше, поправити ковдру, зробити ще щось, на що можна отримати просту відповідь.

— Ти тоді вийшла двором? — спитала Еліс.

Кетрін не відразу зрозуміла.

— Коли?

— Удома. Я бачила тебе у дверях. Потім упала та тканина.

Вона сіла знову. Стілець тихо рипнув.

— Так. Марта показала дорогу. Овен не міг ступати, ми тягли його вдвох. До води вже не пройти було.

— Я знала про ті двері. Рід теж казав, що ти могла вийти.

— Ми довго обходили. Коли дісталися до сходів, я ще бачила вас у човні.

Еліс поклала долоні на ковдру. Кетрін дивилася на них, поки говорила: на обдерті кісточки, на тонку смужку чистої шкіри там, де раніше була зав’язка рукава.

— Великий човен розвернуло. Я бачила, як ваш перекинувся. Потім знайшли його з Беннетом. Порожній. Ми заглядали під нього…

Вона замовкла. Довелося розтиснути зуби, щоб продовжити.

— Шукали до темряви. Наступного ранку теж. Нас водили до якихось людей, яких витягли з води, та вас серед них не було.

Еліс потягнулася до її руки. Кетрін пересунула стілець ближче.

— Ми були за кормою, — сказала сестра. — Мене зачепило спідницею. Рід розрізав її, дав триматися за дошку. Потім докликався до шлюпки.

Кетрін слухала, схиливши голову. Дошка. Шлюпка. Рідова рука, яка втримала Еліс над водою. П’ять років на тому місці в пам’яті було тільки перекинуте днище.

— Вони не повезли вас на берег?

— Вони самі тікали. За ними йшла варта. Нас підняли на судно, а Ріда поставили до керма. Капітан не хотів вертатися. Я просила віддати човен.

— Хто капітан?

— Моро.

Ім’я нічого не сказало Кетрін.

Еліс розповідала повільно, зупиняючись попити. Про пакунки в шлюпці, крики варти, про чоловіка на помості, якому намагалася догукатися. Кетрін запитала, чи він почув ім’я Джоан. Сестра похитала головою.

— Не знаю. Він махнув рукою. Я думала, може, передасть.

— Ніхто не прийшов.

Еліс провела пальцем по шву ковдри.

— Моро висадив нас на Тортузі. Заплатив, як домовилися з Рідом. Ми одразу написали Джоан.

— Коли — одразу?

— На першій стоянці. Ще до нового рейсу. Написали, що живі, де нас знайти. Просили шукати тебе.

Кетрін повільно випросталася.

— Я прожила в неї місяць.

— А нам відповіли, що тебе знайшли під дошками.

З палуби долинув скрегіт. Хтось протяг щось важке над самою каютою, поставив, гукнув іншому. Кетрін чекала, поки стихне, хоча кожне слово сестри почула виразно.

— Хто відповів?

— Джоан.

Кетрін похитала головою.

— Ні.

— У мене є листи.

— Еліс, я була в неї перед цим переходом. Вона досі думала, що ви обоє потонули.

Сестра дивилася на неї, не рухаючись. Кетрін згадала навіс, сітку на колінах старої, її коротке «по тих двох нічого». Тоді вона тільки кивнула. Навіть запитати вже не треба було.

— Подай торбу, — сказала Еліс.

Кетрін підняла її з підлоги. Зверху лежала складена сорочка, під нею щось тверде, загорнуте в тканину. Вона хотіла розсунути речі, але сестра простягнула руки.

— Я сама.

Пакунок паперів був невеликий. Еліс розв’язала шнурок, витягла два аркуші, відклала решту в торбу. Один розгорнула не з того краю, спинилася й перевернула. Кетрін чекала. Їй хотілося забрати обидва, покласти на стіл і швидше побачити, що там написано, та Еліс тримала папір так, що побіліли кінчики пальців.

Нарешті подала перший.

Кетрін читала стоячи біля світла. Джоанине ім’я вгорі. Кілька рядків про звістку з Тортуги. Потім — про неї саму. Загинула в прибудові. Тіло знайшли, коли розбирали обгорілі дошки.

Вона повернула аркуш ближче до вікна, наче при іншому світлі слова могли скластися інакше. На згині папір протерся майже наскрізь. Хтось багато разів розгортав його саме тут.

— Це не її рука, — сказала Кетрін.

— Унизу. Там пояснено.

Вона дочитала. Записано зі слів Джоан Бек. Ні підпису того, хто писав, ні іншого імені.

Другий лист був коротший. Кетрін поховали поряд із батьком. Джоан одержала їхнє послання, грошей не потребує. Писати самій заважає хвора рука.

Кетрін сіла, тримаючи аркуші за краї. Від них пахло старим папером і тканиною з торби. Нічого особливого: такі листи передавали через прилавки, совали під ремінь, везли разом із рахунками за борошно. Вона перечитала рядок про могилу.

— Я сама ходила до батька. Перед тим як найнялася на першу роботу. Джоан знала, куди я їду. Потім ми весь час писали одна одній.

— Може, їй сказали…

— Що я померла, поки сиділа в неї? Еліс, навіть якби перша звістка була помилкою, вона не могла так відповісти тобі вдруге.

Сестра відвела очі. Кетрін відразу пошкодувала про різкість, але забрати слова вже не могла. Поклала обидва аркуші собі на коліна.

— Вона чекала звістки про вас, — сказала тихіше. — Усі ці роки. Коли я приходила, казала ще з порога, що нічого немає. Їй було тяжко казати це знову.

Еліс піднесла руку до рота. Сіла вище, відразу скривилася й відсунула ковдру від набряклої ноги.

Кетрін допомогла поправити підкладену парусину. Перший лист ковзнув із колін на підлогу. Вона підібрала його, розгладила долонею.

— Звідки вони в тебе?

— Із крамниці на Тортузі. Там ми лишили адресу. Господар постачав Моро.

— Він знав Джоан?

— Не він. Моро сказав, що має людину на Ямайці. Рід питав, чи та людина сама ходила до неї. Він сказав, що так.

Кетрін знову глянула на аркуш.

— А ви її бачили?

— Ні. Обидві відповіді прийшли через Моро, до його постачальника. Так само, як ми передавали свої листи.

За дверима заговорили. Еліс підняла очі, зачекала, поки голоси віддаляться, і простягнула руку по другий аркуш.

— Тут про гроші. Рід написав, що поверне Джоан те, що вона дала. Тут відповіли, що не треба. Ми подумали…

Кетрін прочитала ще раз. Згадка стояла наприкінці, між повідомленням про хвору руку й побажанням здоров’я. Вона уявила Ріда над цим папером. Старий повільно перечитує, зупиняється на знайомій справі, яку сам згадав у листі. Відповідь на його власне запитання.

— Хто писав це, той читав ваші листи, — сказала вона.

— Так.

Еліс вимовила це майже нечутно. Забрала обидва аркуші й поклала на ковдру перед собою.

— Я питала про Марту. На це нічого не відповіли. Треба було…

— Марта жива. У сестри на другому березі. Джоан бачила її незадовго до мого приїзду.

— Жива?

Кетрін кивнула. Еліс закрила обличчя руками. Вона не плакала вголос, тільки плечі раз у раз піднімалися, і Кетрін не знала, чи це знову кашель. Сіла поруч, обійняла, притримуючи сестру так, щоб не стиснути ребер.

— І скриньку вона винесла, — сказала Кетрін. — Материну. Вона в мене на судні. Там твій малюнок мілини.

— Той, із кривим стовпом?

— Не знаю, наскільки він кривий.

— Рід казав, що за ним жоден човен не пройде.

Слова розсипалися в кашлі. Кетрін потяглася по воду, але Еліс утримала її за рукав. Кілька митей вони сиділи так. Потім сестра відпустила, витерла обличчя долонею й сама попросила кухоль.

У двері постукали.

Кетрін підвелася. На порозі стояв Овен, за ним — Джонні, із мокрими до колін штанами. Кетрін вийшла в прохід, лишивши двері прочиненими.

— Дісталися?

— Усі на борту, — відповів хлопець. — Белл велів сказати: Гаррісові руку перев’язали, тих двох кухар теж подивився. Людей до колодязя послав, шукати, хто допоможе. Поки нікого не привезли. Мене до вас. Човен біля корми, як тут сказали.

Кетрін поклала руку йому на плече. На сорочці лишився слід від мокрої мотузки.

— Добре. Дякую. Белл ще щось передав?

— Питав, коли вернетеся.

Вона подивилася на Овена. Той чекав.

— Іди з ними. Допоможеш Беллові. Я повернуся до темряви, а якщо затримаюся — пришлю звістку. Судно нехай поки не підводить сюди.

— Гаразд.

Овен кивнув на каюту.

— Як вона?

— Чує вас, — сказала зсередини Еліс.

Він просунув голову у двері. Кетрін відступила, пропускаючи.

— Піду до наших. Потім знову прийду.

— Приходь. Тільки не тягай сам човна.

— У мене для цього он є, — він показав через плече на Джонні.

Хлопець зазирнув у каюту. Кетрін побачила, як він глянув на Еліс, тоді на неї.

— Це моя сестра, Джонні. Еліс.

Він випростався.

— Я… Овен сказав. Радий, що ви живі.

Еліс усміхнулася й подякувала. Джонні кивнув так старанно, що Кетрін сама ледь не всміхнулася. Вона доручила йому сказати Беллові те саме: сестра знайшлася, зараз лишається тут. Хлопець повторив доручення й пішов за Овеном.

Кетрін постояла біля дверей, прислухаючись до їхніх кроків. На своєму судні чекали поранені, Белл і люди, яких вона вранці повела на берег. Вона провела долонею по обличчю, повернулася в каюту.

Еліс складала листи.

— Не ховай поки, — попросила Кетрін.

— Я не ховаю. Вони рвуться на згинах.

Вона поклала аркуші один на один, розправила край.

Кетрін сіла до столу.

— Де зараз Моро?

— Не знаю. Ми давно в нього не служимо. Рід лишився на березі, я найнялася на інше судно. Потім до Верньє.

— Він тебе взяв за хлопця?

— Так.

Еліс торкнулася коміра, потягнула його й відпустила.

— Відтоді й Рей?

— Раніше. Коли вперше записували до команди. Треба було назвати прізвище. Рід стояв поруч.

Кетрін тихо повторила: Рей. Вона вже чула це ім’я на березі, на палубі, але тільки зараз спробувала звернутися так подумки до сестри. Не вийшло.

— Я теж починала з книг, — сказала вона. — Переписувала накладні. Потім пішла з вантажем. Лестер узяв мене до себе, навчив кермувати.

— І віддав судно?

— Продав чверть. Частину грошей я ще винна. Решта належить іншим.

Еліс глянула на неї з живим зацікавленням.

— А в човні сказала — твоє.

— Я ним командую.

— Це я зрозуміла.

Кетрін мимоволі всміхнулася. Сестра опустила очі на листи, і усмішка зникла.

— Рід хотів повернутися, — сказала Еліс. — Навіть після другого. Грошей бракувало, але можна було ще шукати перехід. Я не хотіла їхати до твоєї могили.

Кетрін поклала руку на стіл. Між ними лежав висохлий запис із комори; куточок піднявся й торкався її пальця.

— Я не була… — Еліс ковтнула. — Я не приїхала навіть до батька.

— Приїдеш.

Сестра похитала головою, ніби Кетрін відповіла не на те.

— Треба було перевірити.

— Ти отримала два листи. Про те, що мене знайшли й поховали.

— Чужою рукою.

— Від жінки, якій ми довіряли. Із відповідями на ваші запитання.

Еліс затиснула край паперу між пальцями. Кетрін бачила, як він гнеться.

— Я перестала питати про тебе в кожному листі, — сказала вона. — Не відразу. Значно пізніше. Але перестала.

Сестра підняла очі.

Кетрін хотіла пояснити про Джоанині вибачення, про кожну поїздку до води, після якої треба було знову йти рахувати чужі мішки. Натомість лише посунула руку ближче. Еліс накрила її долоню своєю.

Вони сиділи, поки за дверима пройшов хтось із відрами. Потім сестра відпустила руку й обережно розправила пом’ятий край листа.

— Моро потрібен був Рід, — сказала вона. — Він просив його провести ще в один рейс, поки ми чекали відповіді.

— Добрий керманич, який думає, що повертатися ні до кого, — сказала Кетрін.

Їй стало жарко. Вона розстебнула верхній ґудзик камзола. У голові вже виникав причал на Тортузі, крамниця, чоловік за прилавком, якого можна змусити назвати імена.

— Ми не знаємо, чи це він писав, — сказала Еліс.

— Обидві відповіді від нього.

— Через нього. Я теж про нього думаю. Але тієї людини на Ямайці ми не бачили.

— Він сказав Рідові, що вона ходила до Джоан.

— От про це й треба спитати.

Кетрін подивилася на сестру. Еліс говорила тихо, сидячи зі спухлою ногою на чужому ліжку. Перед нею лежали два аркуші, через які вони п’ять років не шукали одна одну там, де могли знайти.

— Ти його захищаєш? — вирвалося в Кетрін.

Сестра відсмикнула руку від листів.

— Ні. Я хочу знати, хто це зробив.

— І я.

— Тоді не вирішуй наперед, що я маю тобі підтвердити.

Кетрін відкинулася на спинку стільця. Та вперлася між лопатками. Вона хотіла заперечити, що нічого такого не вирішувала, але перед очима досі стояв вигаданий прилавок і чоловік, якого вже готова була схопити за комір.

— Гаразд, — сказала вона. — Рід пам’ятає ім’я посередника?

— Може. У нього лишилися копії наших листів. Треба буде говорити з ним.

— А постачальника ти знайдеш?

— Крамницю знайду. Чи він досі там — не знаю.

Цього разу Кетрін кивнула й не стала додавати, що робитиме, коли знайде.

Еліс втомилася. Це було видно з того, як вона повільно опускала голову, хоча очей не заплющувала. Кетрін посунула ближче кухоль.

— Досить на зараз?

— Треба сказати Джоан. І Рідові. Вони ж досі…

Вона не договорила. Кетрін підвелася, підійшла до дверей. Попросила матроса в проході дізнатися в капітана, чи можна взяти чистий аркуш і перо. Повернулася до столу, посунула висохлий запис убік. Місця вистачало.

— Сьогодні напишемо обом, — сказала вона. — А як передати, домовимося з Верньє. До Джоан я знаю, через кого можна.

Еліс кивнула.

За кілька хвилин матрос приніс папір і чорнильницю, сказав, що капітан просить зайти, коли вони закінчать. Кетрін подякувала. Умостилася за столом, перевірила перо на краєчку. Чорнило пішло густо.

«Джоан».

Далі рука спинилася. Вона стільки разів писала це ім’я, повідомляла, де найнялася, скільки триватиме рейс, коли сподівається зайти. Тепер не могла скласти перше речення.

— Напиши відразу, — сказала Еліс. — Щоб вона не шукала внизу.

Кетрін нахилилася до аркуша.

«Ми з Еліс знайшли одна одну. Вона жива. Рід теж живий, на Тортузі».

Вона прочитала вголос. Сестра кивнула й попросила додати, що вони зараз у Ла-Калеті, разом на «Люсіль». Кетрін написала. Про пожежу й книгу поки не стала; про листи вийшло кілька незграбних рядків, які вона прочитала Еліс і виправила там, де та попросила.

Підписалася. Потім підсунула стілець до ліжка, поклала аркуш на тверду обкладинку власної записної книжки й подала сестрі.

— Тепер ти.

Еліс узяла перо. Спробувала спертися на обдерті пальці, змінила хват. Довго виводила першу літеру, далі рука пішла рівніше.

Кетрін тримала книжку, щоб не зсунулася. Під її ім’ям з’явилося друге — повністю, зі знайомим нахилом останніх літер.

Еліс Гартлі.

Вони ще трохи потримали аркуш між собою, чекаючи, поки висохне чорнило.