Спочатку:
На сторінку книги
Того самого дня, перед світанком.
Еліс узяла два олівці. Один поклала до аркушів, другий — у кишеню, де він не міг випасти, навіть якщо вона нахилиться за борт.
У кухні ще горіла свічка. Батько стояв біля столу в самій сорочці й різав хліб; побачивши її, відсунув ближче згорток із сиром.
— Це ваше. Води взяли?
— Рід наповнив глечики вчора.
— Перевір.
Вона зазирнула у двір. Два заткнуті глечики стояли під навісом поруч із веслами. Еліс підняла один, переконалася, що важкий, і повернулася по хліб.
— До вечора, — сказав батько.
— Я пам'ятаю.
— Рідові теж нагадай.
Він завернув хліб і подав їй. Еліс уже взяла згорток, але він ще не відпускав.
— І ту мілину нехай справді гляне. Беннет каже, що його човен зачепив дно там, де раніше проходив із бочками.
— Ми позначимо.
Батько відпустив тканину. Еліс притисла згорток ліктем до боку й забрала дощечку з аркушами. На верхньому було її ім'я, написане тим самим м'яким олівцем, який порадила Кетрін. За тиждень він став помітно коротшим.
Сестра спала. Еліс не піднімалася прощатися: вони домовилися ще ввечері, і Кетрін сказала, щоб вона не грюкала хвірткою. Біля виходу довелося перекласти все в одну руку й притримати засув, який дзенькав об залізну скобу.
Рід чекав унизу, біля човна.
— Думав, ти передумаєш.
— Чому?
— Темно. Постіль тепла.
— Ви теж могли лишитися.
— Міг.
Він забрав глечик і поставив у гніздо між дошками. Еліс сіла на лаву, вклавши ноги між линвою та другим глечиком. Небо над дахами вже посвітліло; вода внизу ще здавалася чорною.
Рід відштовхнув човен. Еліс узяла весла.
* * *
Вони йшли вздовж внутрішнього берега коси на схід, лишаючи місто за спиною. Спершу проминали причали, потім окремі навіси над витягнутими човнами. Далі будівлі порідшали, берег став низьким, із пасмами темної трави та кущами над водою. На іншому боці гавані піднімалася Ямайка; між нею й косою лежала широка вода, по якій уже рухалися перші човни.
Рід дозволив Еліс вести, поки берег лишався знайомим. Він не перепитував після кожного її руху, куди вона дивиться. Сидів на кормі, тримаючи на колінах старий капелюх, і часом показував рукою, щоб вона відійшла далі від суші.
Коли сонце піднялося, місто вже лишилося далеко позаду. Вони пристали біля довгого дерев'яного навісу на березі коси, з боку гавані. На березі сохли сіті, а в затінку сиділа жінка й витягала з купи мотуззя обірвані кінці.
— Знову знайшов собі помічницю? — гукнула вона Рідові.
— Ця сама прийшла.
Еліс підтягла ніс човна на пісок. Жінка встала, обтрусила спідницю. Була широка в плечах, із темними від сонця руками; волосся сховала під хусткою, з якої вибивалося кілька сивих пасом.
— Джоан Бек, — сказав Рід. — Лагодить сіті й часом позичає мені місце під дахом.
— Не позичаю. Ти залишив тут пів човна й досі його не забрав.
— Це дошки.
— Я знаю, що воно тепер дошки.
Рід засміявся. Еліс уперше за ранок почула, як у нього в грудях посвистує після сміху.
Вони залишили один глечик і половину їжі в затінку. Рід сказав, що повернуться сюди пообідати: далі на березі не буде місця, де зручно витягти човен. Джоан махнула рукою на полицю, щоб згорток не лежав на піску, й знову сіла до своєї роботи.
Місце, про яке говорив батько, було ще далі на схід. Еліс упізнала його за двома похиленими стовпами на березі. Колись між ними стояв настил; тепер від нього лишилися темні кінці дощок, що показувалися з води.
— До стовпів не підходь, — сказав Рід. — Далі від берега. Ось тут.
Вона підправила човен, витягла лотлінь.
Цього разу на аркуші треба було лишити не одну цифру. Батько чекав відповіді, чи можна й далі посилати сюди навантажені човни. Еліс намалювала стовпи, низький виступ берега й поклала поряд Рідів старий малюнок. На ньому біля стовпів була лише коротка риска.
— Тут нічого немає.
— Тому ми й приїхали.
Рід переставляв човен короткими гребками. Еліс промірювала, чекала, поки линва піде прямо вниз, тоді називала глибину. Він просив повторити й лише після другого проміру дозволяв записувати.
Далі від берега води було достатньо. Ближче свинець швидко торкався дна. Вони пройшли вздовж мілкого місця, повернулися, відступили ще на кілька довжин човна. На папері виріс нерівний ряд цифр.
— Воно довге, — сказала Еліс.
— Намалюй, яке бачиш.
Вона з'єднала позначки тонкою лінією. Вийшла витягнута смуга, що тяглася від берега туди, де вода здавалася глибокою.
Еліс підвела голову. Під сонцем поверхня блищала так сильно, що доводилося прикривати очі долонею. Якби Рід не зупинив її, вона повела б човен навпростець до стовпів.
— Наш пройде, — сказала вона.
— Порожній. А з шістьма повними бочками?
Еліс подивилася на відстань від води до борту. Уявила бочки на днищі, двох людей, мокрі весла.
— Треба обходити далі.
— Покажи, де.
Вона показала за край власного малюнка. Довелося взяти чистий аркуш і почати ширше.
Рід не квапив. Коли вона закінчила, попросив прочитати записи так, ніби сам ніколи тут не був. Еліс пояснила, де берег, звідки вони почали й де взяли останній промір. На третьому реченні зупинилася: одну позначку можна було зрозуміти двома способами.
Вона виправила її. Потім ще раз перевірила цифри.
— Це можна дати Беннетові? — спитала нарешті.
Рід забрав дощечку, довго дивився, тоді поставив свій маленький хрестик біля одного зі стовпів.
— Ось цей стоїть ближче до води. Звідси їх обидва видно, а коли вертатимешся, дальній ховається. Допиши.
Еліс дописала.
Він повернув їй олівець.
— Тепер можна.
Вона поклала малюнок між двома чистими аркушами. Удома його не доведеться пояснювати як вправу. Беннетові справді треба було знати, де пройти з бочками.
На зворотному шляху до навісу Еліс попросила весла сама.
* * *
Після обіду вони повернули на захід.
Джоан долила їм води, залишила собі порожню серветку й сказала, що Рід зможе забрати її разом зі своїми дошками. Еліс сиділа на кормі, доїдаючи сир. Дощечку сховала під лаву, де на неї не потрапляли бризки.
Назад ішли повільніше: повз проходили навантажені човни, і Рід обирав місце, щоб розминутися. Він уже не віддавав весел. Еліс помітила, що після кількох довгих гребків він розпрямляє пальці, не випускаючи руків'я, але нічого не сказала.
Коли стало видно перші щогли, вона почала шукати «Мірабель». Корма спершу ховалася за іншим судном. Тоді той борт посунувся відносно берега, і Еліс розгледіла військовий човен поруч із причалом.
Вона сіла рівніше.
— Там хтось із форту.
Рід озирнувся. Ще трохи повеслував і зупинив човен, упершись лопатями у воду.
— Не вставай.
— Я й не встаю.
На «Мірабелі» було кілька людей. Звідси Еліс не могла розрізнити облич, лише побачила довгий мушкет біля одного з них. Капітана на кормі не було.
Назустріч ішов невеликий човен. Чоловік у ньому підняв весло, привертаючи Рідову увагу. Старий повернув до нього.
Еліс упізнала майстра, який лагодив їхній човен: у нього на лівій руці бракувало кінчика пальця. Часом вона дивилась на цей палець, поки він працював, і щоразу ловила себе на тому, що дивиться знову.
— Томасе, почекай, — сказав майстер, коли вони зблизилися. — Ти до Гартлі?
— А куди ще?
Майстер глянув на Еліс.
— Кетрін просила сказати, щоб ти зайшов до них, як повернешся. На складі варта.
Еліс відчула, як човен зрушив під нею. Вона притисла долоню до лави.
— Що за варта?
— Описують майно. Судно теж затримали. Не дають нічого вивозити.
— Тато там?
Майстер знову подивився на Ріда.
— Що ти на нього дивишся? — спитала Еліс.
Він потер шию.
— Батька твого повели. Під охороною. Я бачив із причалу.
У неї в животі щось стиснулося, наче вона проковтнула надто великий шматок хліба.
— Куди?
— Не знаю. У бік міста.
— А Кетрін?
— Лишилася. Перед тим ходила з паперами, просила передати тобі, Томасе.
Рід підвів весло з води. Краплі застукали по борту.
— Човни забирають?
— Біля складу вже відв'язали вантажний. Писар розпитував, скільки ще на воді. Я сказав, що ти вийшов уранці.
Еліс обернулася до пристаней. Дім був за ними, за знайомими дахами; звідси вона бачила тільки вузький край верхньої стіни.
— Треба туди, — сказала вона.
Рід мовчав, дивлячись на свій човен. На носовій дошці, зовні, були вирізані літери дому Гартлі. Еліс сама водила по них пальцем, коли перевіряла, чи добре майстер засмолив шов.
— Дякую, — сказав старий. — Ми зайдемо з берега.
Майстер кивнув.
— Я до судна на другому боці. Там обіцяли чекати до вечора. Якби не це…
— Іди.
Рід відштовхнувся веслом, звільняючи йому місце. Човни розійшлися.
— До сходів ближче, — сказала Еліс.
— Там човен візьмуть.
— То нехай беруть. Ми підемо додому.
Рід зробив довгий гребок, повертаючи на схід.
— Цей поки лишиться в нас.
Еліс подивилася на його руки. Він тримав весла міцніше, ніж раніше.
— Ви тікаєте?
Старий перестав гребти.
— Я відведу човен до Джоан. Звідти піду до твоєї сестри. Пішки.
— Я з вами.
— Спершу поставимо човен.
Вона озирнулася ще раз. Між ними й причалом пройшов баркас, закривши дім цілим рядом бочок. Коли він проминув, Рід уже повернув кормою до міста.
* * *
Дорога до навісу виявилася довшою, ніж уранці.
Еліс кілька разів запропонувала змінити Ріда. Нарешті він погодився. Вона перебралася вперед, не чекаючи, поки він добре вмоститься на кормі, й човен небезпечно хитнувся.
— Сядь.
Вона сіла. Вода хлюпнула під днищем; глечик покотився до її ноги, і Рід упіймав його.
Перші гребки вийшли надто сильні. Праве весло виходило з води раніше, човен звертав. Еліс вирівнювала його, сердилася й знову тягнула обидва руків'я до себе.
— Дивись на берег, — сказав Рід.
Вона підвела голову.
— На той стовп. Тримай однаково від борту.
Знайома справа трохи допомогла. Еліс стежила за стовпом, упиралася ногами в дошку й рахувала гребки до того місця, де вони мали повернути. Долоні почали пекти, але це було зрозуміло: дерево терло шкіру. Усе інше не вкладалося в голові.
Батько сам ходив до канцелярії. Учора за вечерею говорив, що Дрейпер знову посварився з писарем. Кетрін просила не лишати мокрих чашок на паперах. Еліс сиділа поруч, чула кожне слово. Чому ніхто не сказав, що його можуть повести солдати?
— За що забрали тата?
Рід відповів не відразу.
— Мабуть, через останній рейс.
— Він же був удома.
— Судно споряджали його коштом.
— Але він сам показав їм папери.
Старий поправив глечик між ногами.
— Треба почути Кетрін.
Еліс сильніше потягнула весла. Праве знову зачепило воду, коли вона повертала його вперед, і руків'я вдарило по коліну.
Вона спинилася, затиснувши весло під пахвою. Удар був болючий, звичайний, і від нього раптом защипало в носі.
Рід почекав. Не сказав, щоб вона не плакала, й не забрав весла.
Еліс витерла ніс плечем, опустила лопаті у воду й повела далі.
Біля навісу Джоан стояла по кісточки у воді, виполіскуючи шматок сіті. Побачивши їх, випросталася.
— Щось забули?
Рід вийшов першим, тримаючи ніс човна. Еліс передала глечики, витягла аркуші. Пісок забився між пальцями ніг; поки вони підтягували човен вище, вона загубила один черевик і мусила повернутися до води.
Старий розповів Джоан коротко. Та глянула в бік міста, потім на вирізані літери біля носа.
— Під дах не став. Там кожен, хто пройде, побачить. Витягнемо за дошки.
Утрьох вони пересунули човен за складений ліс, де Рід колись залишив своє недороблене лагодження. Навіс затуляв його з боку стежки; з води було видно лише смугу темної обшивки. Весла занесли всередину.
Джоан забрала в Еліс мокрі черевики й поставила на суху дошку.
— Сідай.
— Я піду з ним.
Рід саме витирав руки, збираючись до міста.
— Я повернуся, як поговорю з Кетрін.
— Вона моя сестра.
— Знаю.
— Вона на мене чекає.
Старий поклав ганчірку. Подивився на Джоан, тоді знову на Еліс.
— До дому можна дійти. Але я не знаю, чи звідти дадуть забрати речі, чи дозволять там лишитися. Поки дізнаюся, ти побудеш тут. Човен і місце для вас обох уже є.
— А якщо вона скаже прийти?
— Прийдемо.
— Сьогодні?
— Якщо можна буде безпечно — сьогодні.
Еліс дивилася на нього. Він не обіцяв, що все владнається. Від цього було гірше, ніж від майстрових слів на воді.
Джоан присіла навпочіпки біля її черевиків, витягла з одного мокру траву.
— До міста від мене пішки не так близько, як здається з човна, — сказала вона. — Не ганятимемо туди й назад обох. Нехай старий сходить. Якщо сестра захоче прийти сюди, я її покладу поруч із тобою.
Еліс поглянула на вузьку лаву під стіною. Над нею висіли поплавці, у кутку стояла скриня, накрита полотном. Удома в неї був свій стіл. Кетрін лягала в сусідній кімнаті й часом ще довго ходила, коли Еліс уже засинала.
Вона поклала дощечку на лаву.
— Я напишу їй.
Олівець у кишені лишився сухий. Еліс витягла його, знайшла чистий зворот аркуша й сіла на край лави. Довго думати було ніколи: Рід чекав біля входу.
Вона написала, що з нею все добре й вона перебуває в Джоан Бек.
Потім додала, що Рід усе пояснить.
Олівець завис над останнім рядком. Еліс хотіла попросити сестру негайно прийти, але тоді та покине дім. Хотіла написати, щоб Кетрін забрала батька, й розсердилася на себе: якби сестра могла, вона б уже забрала.
Унизу лишилося небагато місця.
«Скажи, що мені робити. Я прийду».
Еліс склала аркуш. Рід простягнув руку.
— Їй самій.
— Їй самій.
— Якщо її не буде, дочекайтеся.
— Спершу дізнаюся, де вона.
Вона віддала записку. Старий заховав її під сорочку, підтягнув мотузку капелюха й рушив стежкою до міста.
Еліс пройшла за ним кілька кроків. Рід озирнувся, і вона зупинилася. Він підняв руку — коротко, без слів — і пішов далі.
Джоан покликала її допомогти занести сіті під дах. Удвох вони підняли мокрий край, перенесли через пісок і розклали на жердинах. Робота зайняла кілька хвилин. Еліс оглянулася: стежка вже була порожня.
На лаві лежав її малюнок мілини. Верхній аркуш трохи зсунувся; стали видні цифри, Рідів хрестик біля стовпа й власне ім'я внизу.
Вона зібрала папери рівно, сховала під дошку, щоб не забрав вітер, і сіла взуватися. Черевики ще були мокрі. Еліс натягнула їх і зав'язала обидва — щоб не затримуватися, коли Рід повернеться.
