Раді Вас бачити!

Розділ 18. Нігредо

– Доброго ранку! – бадьоро пролунав чоловічий голос.

З тіней коридору визирнув довгий ніс Зігфріда. Мінливе ранкове світло робили його обличчя схожим на гротескну фарфорову маску. Не знаю, як довго він там стояв та що встиг побачити. І навіщо Белла його покликала? Навряд чи алхіміки розбираються у відьомських дзеркалах.

– Мені ще почекати, поки молоді пани з’ясують відносили, чи можна вас перервати? – вже гучніше сказав чоловік.

Чи хотіла я, щоб нас перервали? Мені було дуже цікаво дізнатися, до чого вів довгий погляд чаклуна. Я дивилася в його темні очі і розуміла, в цей момент я не хотіла, щоб він зупинявся. Цілуватися вночі з Беллою, а зранку з її сином – це якось занадто? Чи ні? А ви як думаєте?

– Моя варта закінчена. Він весь ваш, вчений, – прохрипів Фредерік, відпустивши мою руку.

Хлопець вихопив з моїх рук свій кухоль і випив в один ковток. Аромат ялівцю побіг по його губам та підборіддю разом з цівками срібного джину. Він ще раз поглянув на мене з-під лоба і мовчки покрокував до виходу. Зігфрід проводив його поглядом та зачинив облізлі дерев’яні двері.

– Як ваше самопочуття? – спитав він наближаючись ближче.

Алхімік посміхався, проте якось натягнуто та нещиро. Обличчя виглядало привітно, та статура казала інше. Плечі зібрані, як у кота перед стрибком, погляд сконцентрований, навіть суворий. А одна рука точно щось міцно тримала в кишені камзола.

– Жити можна, – знизала я плечима, – Виспалася, голова майже не болить, та й в цілому ніби нормально.

Алхімік примружив очі, пильно вдивляючись в моє обличчя. Він повільно обійшов мене по великому колу, ніби очікуючи нападу, і притулився до підвіконня, де ще пару хвилин сидів Фредерік.

– Більше нічого не турбує? – запитав він після доволі довгої паузи.

– Крім дурних питань – нічого, – відрізала я, щиро не розуміючи його мотиву.

– Наскільки вони вас злять? Оцініть рівень по шкалі від таргана до водяного лева, будь ласка.

– Таргани мене не злять і не лякаю. Я давлю їх без зайвих думок. А хто такі водяні леви – не маю уявлення, бо ніколи їх не зустрічала, – чесно відповіла я.

– Отже, насилля та смерть у вас не викликає особливих емоцій? – перепитав він, примруживши очі.

– Зігфріде, поясніть суть розмови, будь ласка, – не витримала я, – Ви ніби чорного кота в темній кімнаті шукаєте, коли його там немає.

Чоловік трохи задумався, зважаючи всі за та проти, міцніше стиснув кулак в кишені та нарешті промовив:

– Добре, давайте прямо. Що ви відчули вчора на кладовищі?

– Багато чого. Ви не повірите, але навіть коли чаклуєш багато років, то це не гарантує постійні зустрічі з потойбічними істотами, – промовила я, не розуміючи до чого він веде. Алхімік кивнув, але моєю відповіддю не задовольнився.

– Розкажіть свої відчуття від взаємодії з чорним дзеркалом, – сухо наказав він.

– Не було ніякої взаємодії, – похитала я головою, – Ми знайшли його з Беллою в старому склепі, погасили захисне коло та забрали дзеркало з собою. Сьомим наказом від початку встановлення нової віри, всім, хто ходить під ясним оком богині, заборонено працювати з такими речами.

– Ви не на суді Святого престолу, юначе. Вам нічого боятися, – примружив очі Зігфрід, – Мій інтерес суто науковий. Шановна Арабелла попросила мене провести деякі досліди і їх висновки виявилися вельми цікавими.

– Які досліди? – не зрозуміла я, – Поки я спала ви щось зі мною зробили?

– Нічого, щоб могло вам зашкодити, – швидко заперечив чоловік виставивши долонь перед собою.

Я вмостилася зручніше на солом’яній перині і відсьорднула свій гидотний чай. Від загадок Зігфріда повернувся головний біль, а отже треба було змусити його піти. Або біль, або настирливого алхіміка з його питаннями. Вочевидь, Зігфрид поки нікуди не збирався, і навіть вмостився зручніше на підвіконні, отже треба було робити щось з мігренню.

– Белла помітила вчора дещо дивне у вашій поведінці і хотіла уточнити ситуацію..

– Досить ходити колами, ми не на вченій раді. Розказуйте все повністю, – перервала я його, дивлячись відваром, – В мене від вашого белькотіння знову голова почала боліти.

– Мігрень, це ще квіточки, – пробурмотів він, – Є одна здогадка.. Хоча, яка там здогадка? Я ж це підтвердив! Отже, ви якимсь чином вчора поглинули енергію чорного дзеркала. Демонічну енергію.

В мене відвалилася щелепа. Примруживши очі, я придивилася до серйозного вигляду алхіміка, в очікуванні закінчення жарту. А він хорош! Не один м’яз на обличчі не здригнувся, навіть зморшки на високому лобі залишилися застиглими. Пройшла хвилина, чи дві, мовчання затягнулося. Не почувши нічого більше, я розреготалася. Аж в очах заблимало.

– Ви жартуєте!? – вигукнула я, – З енергією демонів можуть працювати лише жерці старої віри. Для інших, не втаємничених, тим паче для мене - це пряма дорога в домовину! Потойбічні сили отруйні! Вони руйнують тіло чарівника і можуть його знищити. Це загальновідомий факт.

– Ось і Белла так подумала, тому попросила мене з’ясувати чи ви не одержимі, – впевнено сказав він, - Та дивлячись на вас, я розумію її занепокоєння. Надмірна емоціональність, нестабільна реакція на збудники та гіперчутливість.

– З чого ви це взяли? - вигукнула я, облившись чаєм, - Це ж нісенітниці! Ну, може я і правда дещо дивно себе почувала на цвинтарі минулої ночі, але ж це не одержимість!

Він вийняв руку з кишені. Всередині маленької скляній пляшечки то спалахувала, то знову згасала якась багряна субстанція.

– Що це має доказати? – примружила я очі і вирішила роздивитися ближче.

– Це Нігредо, проявник темряви в душі. Перший етап “Великого Діяння”, що символізує повне розкладання, занурення в темряву та смерть матерії. Щоб знайти істину, ми мусили провести частку вас через стадію чорноти — повного саморуйнування для виявлення Тіні у вашій сутності.

На моє бажання підійти ближче, алхімік відреагував незвично. Вільною рукою він швидко витяг гострий стилет з та виставив перед собою.

– Легше, Зігфріде. Це зайве, – прошепотіла я, дивлячись на зброю.

Гостре лезо прикрашали стародавні руни, які використовували в першій священній війні. Вони єдині були владні зупинити демонічне поріддя та його жреців, без застосування високої магії.

– Ви з глузду з’їхали? – не втрималася я, та розбила чашку об підлогу.

Глиняна чашка з тріском розлетілася по підлозі на друзки, залишивши жовту пляму трав'яного відвару. Алхімік підстрибнув від звуку битого посуду та зміг зберегти суворий вигляд обличчя. Не довго думаючи, я схопила один з уламків та порізала собі палець гострим краєм. З пальця потекла звичайна червона кров.

– Бачите? Кров без домішок та нормального кольору. У одержимих такого не буває, – сказала я, продемонструвавши йому палець, – Може сховаєте зброю, пане вчений?

Зігфрид підійшов ближче, але зброю ховати не збирався. Обережним рухом він приклав до мого закривавленого пальця рунічний стилет, чогось очікуючи.

– Якщо повинне вилетіти пташка, то це вам до Фредеріка, – в’їдливо сказала я, – Якісь ще докази потрібно, що я не одержима?

– Дивно, а вчора він горів червоним біля тебе, – прошепотів він.

– Ви що, тикали в мене цією штукою, поки я спала? – обурилася я, – Зовсім дах протік, як в цієї старої будівлі?

– Тут нормальний дах, тільки-но полагодили, – заперечив він, – Це один з моїх цехів по виробництву, який зараз зачинений на ремонт. Белла привела тебе сюди вночі, бо це доки. Тут майже ніхто не живе, тільки виробництва та склади.

– Щоб вбити мене тихо і без зайвих очей, – зробила я висновок, і тут мене осяяло, – Фредерік, сраний ти гівнюк! А ну тягни свою дупу сюди! Вбити мене хотів уві сні, паскуда?

Алхімік закляк, викотивши очі, та швидко забелькотів:

– Ні, ні, він навпаки вмовив нас дочекатися світанку! Ви ж знаєте теорію: сутність демона проявляється з першими променями сонця. Він всю ніч від вас не відходив..

– Щоб вбити мене на світанку, – цокнула я язиком, – Я вражена. Ти чуєш, гад повзучий? Я вражена! Скажіть йому, що я знаю, що він стоїть за дверима. Підслуховувати він точно вчився не в своєї мамці.

Відповіддю мені була тиша. Двері не відчинилися, ніхто не зайшов. За вікном все также били хвилі приплива та клекотіли птахи. Як зрозуміла, що він стоїть за дверима весь цей час? Я й сама не розуміла цього до кінця. Просто навколо дверей то спалахували, то пропадали тонкі нитки магії, які і коло Белли минулої ночі в Аурумі.

– Може я помилилася? – на мить засумнівалася я, і впевненими кроками пішла до дверей сама.

Не помилилася. Чаклун мовчки стояв за дверима з великою пляшкою дешевого джина. Від нього ще дужче смерділо алкоголем та розпачем.

– Заходь, боягузе нещасний, – вигукнула я, широко відчинивши двері, – Той інгредієнт у відварі, якия я не впізнала, це ж була «Сльоза зоряного вогню»? Чи не так? Заколоти уві сні характеру не вистачило, так вирішив отруїти, коли прокинусь?

– Взагалі–то, «Сльози зоряного вогню» не можна вважати отрутою, бо суто технічно..

– Досить, Зігфріде! Не тільки ви розумієтесь на еліксирах, – перервала я алхіміка, – Це ми його винайшли, а не ваша гільдія. Кристалізована роса з місячних трав, попіл зоряного метеору, пелюстки чорної лілії, крапля меду, морська сіль та сльози саламандри. Все це настояти протягом години та обкурити димом з жертовного ладану. І де тільки так швидко уламок метеора знайшли? Це ж велика рідкість!

– Для тебе тільки найкраще, - мугикнув собі під носа Фредерік і зробив великий ковток джину. Я скривилася. П’яних чоловіків я ніколи не любила.

– Шановний, чи шановна, чи як ви там себе волієте називати, – заспокійливим тоном, почав алхімік, – Ви повинні розуміти – ми були змушені прийняти всі застережливі заходи, спрямовані на запобігання можливим негативним наслідкам. Демонічна одержимість, це страшна річ. Якщо втратити момент, то може статися велика біда. Ви пам’ятаєте випадок в столиці кілька років тому?

– До біса столицю! – вигукнула я, - З якого дива Белла вирішила, що я одержима?

– Вона не вдавалася в подробиці, та це й не було потрібно, - пролунав голос алхіміка, - Я взяв волосину з вашої голови та перевірив за допомогою «Серця чорного сонця». Воно перейшло в стадію Негредо, а отже на вас були темні чари. Якщо смертельне прокляття, то воно засяє блакитним, на приворотні чари – пурпуровим, а демонічна одержимість яскраво..

- Багряна, - завершила я, - Я знаю, що це за еліксир, тому і хотіла роздивитися ближче, поки ви не наставили на мене зброю.

- Хотів, - прошепотів Фредерік та гучно відригнув.

- Що «хотів»? – не зрозуміла я.

- Виправляю тебе, бо постійно забуваєшся, - мугикнув він собі під носа.

- Знайшов час! Збирався вбити мене і досі чіпляєшся до семантики? - обурилася я.

- Але ж не вбив, - прошепотів він, дивлячись прямо у вічі.

- Ну, принаймні він не брехав, - подумала я.

Щоб не відповідати на погляд чаклуна, я зробила великий ковток джину. Від міцного ялівцю на губах стало трохи краще. Тепло стрімко розлилося по тілу, відганяючи первісний страх за своє життя.

- Яке мерзенне пойло. Ні, з джином в цій країні точно треба щось робити, - прошепотіла я, витерши вуста від гіркого напою, - Щоб не робили наші алхіміки, а з-за північного моря завжди кращій привозять.

- Інгредієнти не тієї якості, а нормальні завозити дорого, - знизав плечима Зігфрід.

- Так змініть їх! Сама я більше люблю піно нуар або совіньйон блан, а це пити взагалі неможливо, - вказала я на сріблясто-прозорий напій.

- Навіть не розе? - іронічно посміхнувся алхімік.

- Якщо змінити склад, то це вже буде не джин, - ледь зміг вичавити з себе Фредерік, забравши з моїх рук пляшку.

- А де сама Белла? – зацікавилася я, - Чи вона не захотіла бруднити білі ручки об мою кров?

- Шановна пані ще вдосвіта пішла на прийому до ронської жриці, - пролунав голос алхіміка.

- Все, сил в мене більше немає на вас дивитися. Ведіть до жриці! А заодно, я спитаю у шановної пані, з якого дива вона мені приписала одержимість, – вигнула я, зовсім втрачаючи контроль, - А ти, йди й проспись, заради богині. Гидко на тебе дивитися, - кинула я в обличчя чаклуну.

Він якось по дурному посміхнувся і, хитаючись, протиснувся в кімнату. Не знаю, як я одразу не помітила, що він ледь тримався на ногах? Це ж очевидно. Клятий головний біль та його великі очі.

- Е, ні, це я забираю з собою, - наказала я.

Він не пручався, коли я забрала в нього напівпорожню пляшку джину. Вони з Зігфрідом обмінялися сповненими розумінням поглядами, та я вже не звертала уваги на чоловіків. Останнє, що я почула, як алхімік поплескав Фредеріка по плечу та співчутливо промовив:

- Щастить тобі на норовливих, друже.

- Бісове чоловіче братерство, - прошепотіла я занурюючись у темряву сходів, - Що б воно луснуло разом з Беллою та її інтригами.