Раді Вас бачити!

Розділ 19. Питання та відповіді

Як би не бідкалися алхіміки на постійну нестачу коштів, це все балачки. Конкретно в цього алхіміка вони точно були. Екіпаж Зігфрида був хоч і не виразний, але доглянутим, комфортний і оббитим доволі дорогою пісочною тканиною. Нічого надмірного чи розкішного, та для пересування по місту кращого годі було й шукати.

Я відчувала, що він помітно нервує, сидячи поруч зі мною, та крадькома кидає занепокоєні погляди. Чоловік, ніби вагався – заговорити зі мною чи ні, тому я вирішила зробити хід першою. Колись я любила ігри. Білі ходять першими та завжди виграють.

– Питайте, – холодно сказала я, не відводячи погляду від вікна, за яким вирувало бурхливе життя нижнього міста. Якраз в цей час повії з барделю навпроти хихотіли з пристаркуватого священника, демонструючи йому свої пишні принади.

– Я не хотів би вас якось образити, та природня цікавість бере своє, – невпевнено пробелькотів чолов’яга.

– Казала ж – питайте. Соромитися мені нічого, – знизала я плечима, поглянувши на нього.

Очі алхіміка забігали. Йому було явно ніяково, і мене це розвеселило. Побачити розгублений вираз обличчя алхіміка було справжньою насолодою. Не кожен день впевнені у своїй правоті дорослі чоловіки червоніють, як юні дівчата перед першим поцілунком.

– Я одразу перепрошую за незручне питання, і ви можете закінчити цю розмову, коли вам стане не зручно, – невпевнено продовжив він.

– Зручніше, ніж у вашому екіпажі, я не почувала себе вже кілька днів, – кивнула я, – До того ж, його не будуть обшукувати. Наскільки я пам’ятаю, варта не любить пхати носа у справи вашої братії.

– Так, вони бережуть свої носи. Пришити їх на місце не завжди вдається, – посміхнувся він, та майже одразу натягнув серйозний вираз обличчя, – Я все хотів спитати: чому ви говорите про себе в жіночому роді?

– Тому, що я жінка, Зігфріде, – знизала я плечима.

Очі алхіміка примружилися. Чоловік ковзнули поглядом з обличчя на груди, а потім спустилися нижче. Раніше, я би з насолодою тягнула час, впиваючись його реакцією, та зараз було не до цього. Якщо Белла йому довіряє і він не вбив мене вночі, то це означає, що він не найгірша людина. Мабуть.

– Це ж не жарт? – недовірливо спитав він.

– Це – магія, чаклунство, морок. Називайте як хочете, Зігфріде, – вирішила пояснити я.

Алхімік схопив мою руку і почав м’яти, як лялькову, ніби гадав, що вона може перетворитися на дим чи розсиплеться попелом. При цьому, він чомусь закрив іншою рукою очі. Я чула, що в народі існує забобон, що розпізнати морок можна з заплющеними очима. Коли магія вводять зір в оману, то дотик не збреше. Це був не той випадок. Я і сама до кінця не розуміла, як працює каблучка, яка подарувала мені свободу та змінила мій вигляд, але це був незвичайний морок. Тут відчувалася висока, забута, стародавня магія. Мені стало лоскотно і я розсміялася.

– Неперевершено, – прошепотів він, все ще не довіряючи собі, – Трансмутація — це ключова мета будь-якого алхіміка. Як ви змогли таке зробити? Ви дуже могутня чаклунка.

– Не настільки, – покривила я вустами, – Сама вперше таке бачу.

Я крадькома поглянула на срібну каблучку з білою емальованою лілією. Срібло було потерте і потемніло від часу. Навряд чи я перша, хто нею користується.

– І ви володієте всіма чоловічими принадами? – не заспокоювався він.

– Мені витягнути, щоб ви і його пом’яли? – розсміялася я.

– Ні, авжеж ні, – замах він руками, густо почервонівши, – Вибачте, але це диво, яке ще не бачив світ. Можна у вас попросити якесь підтвердження ваших слів?

Я примружила одне око, задумалася на хвильку, і прошепотіла йому на вуху одну просту істину, яку знають лише жінки. Диву даюся, чому чоловіки досі до цього не дійшли своїм розумом. А ще вченими себе називають і щось торочать про дурних жінок. Фі, недоумки. Брови алхіміка поповзли на лоб від здивування і він поглянув на мне великими очима.

– Це багато пояснює, – кивнув він, нарешті відсівши від мене.

Здається, мої слова надали йому багато простору для роздумів. Наскільки я пам’ятаю – він жонатий, отже це повинно неабияк спростити йому життя. І його дружині, звичайно.

– Ви вже і так, повинні були зрозуміти, що справа пов’язана з короною і вимагає особливої делікатності. Помилка дорого коштуватиме всім нам…

– До мене завітав один ваш колега, – перервав мене Зігфрід, – Він хотів обшукати дім. Звичайно, що я цього не дозволив.

– Який ще колега? Це була темноволоса дівчина? Така, повненька, з горбинкою на носі? – поспіхом спитала я, описуючи Делію.

– Ні, хіба що вона вдягла таку ж маску, як і ви, – покривив він вустами, і, побачивши мій розгублений вигляд, продовжив, – Приходив чоловік з білим волоссям та блідою шкірою. Сказав, ніби він ваш друг, але я йому не повірив. Якщо звичайно ви не почали товаришувати з Орденом Білої Айстри.

– Анатоль вступив в орден? – не повірила я, – Але навіщо? Що він забув серед цих головорізів?

– Так ви і справді знайомі. Ну, і смаки у вас, – похитав він головою, – Неприємний тип. А друзі, яких він привів з собою, ще гірші. Думають, що всюди головні, якщо одягнули брошку з квіткою.

– Ні, він не такий, – захитала я головою, – У нас останнім часом не склалося у відносинах, та ми багато років товаришували. А як ви змогли заборонити ордену обшукувати помешкання?

– Декрет про захист секретності винаходів, – посміхнувся він, – Ніби, і дурниця, але в мою лабораторію просто так без дозволу зайти не можуть. Листа від магістрату з підписом моєї гільдії у них не було. Вони трохи посумували в мене під дверима і пішли.

– Навіщо ви це зробили? Мене ж там не було! – занепокоєно вигукнула я.

– Справа не у вас, – криво посміхнувся він, – В мене золота печатка, найвища з можливих відзнак гільдії. Якщо в мою власність зможе вдертися так легко хто завгодно, то що тоді вони будуть дозволяти собі з моїми братами та сестрами, які не мають великих досягнень? На вченій раді ми горлянку один одному перегриземо, – посміхнувся він, – Але перед обличчям ворога, алхіміки завжди тримаються разом, щоб не сталося.

Його розповідь заслужило моє щире захоплення. Отак просто дорослий чоловік захищав колег по ремеслу, хоча більшість з них навіть в житті ніколи не побачить. І йому було байдуже, хороші вони чи погані, розумні чи дурні, мають якісь досягнення чи змарнували своє життя на дрібниці. Вони були його зграєю і він був готовий ризикнути заради цих примарних алхіміків всім. Чи ні? Цікаво, а я змогла би вчинити так само? У чарівників кожен був сам по собі. Нас так виховували. Святий престол завжди волів йти шляхом: розділяти і правити, ніж об’єднувати.

– Ви розізлили їх, – прошепотіла я, дивлячись в його вже не молоде обличчя, – Біла Айстра завжди досягає бажаного. Потрібні папери будуть у них вже по обіді, і тоді вам буде непереливки.

– Це не перший мій ошук, – легковажно відмахнувся він, – Нічого заборонено вдома я ніколи не тримав, а слідів вашої присутності там немає. Все прибрали та сховали в надійному місці. Міріам, моя дружина, якийсь час поживе у своєї сестри на іншому кінці міста. Про всяк випадок, я вже попередив гільдію. Вони надішлють когось наглянути за домом і створити всі можливі перепони ордену. Вибачте за мою відвертість, в нас не дуже люблять Святий престол.

Я мовчки кивнула. Останнім часом, я теж не була його фанаткой. Не дивлячись на доброзичливий вигляд і образ душевного дядечки, Зігфрід виявився міцним горішком. Вочевидь, золота печатка, не порожній звук.

За розмовою з алхіміком я не помітила, як зі східної частини Тельфера, ми перемістилися в західне гетто. Будинки були такі самі: обшарпані, не виразні та бідні, але те, що це ронський квартал можна було зрозуміти з першого погляду. Натовп на вулицях був одягнений яскравіше, вів себе зухвало, а люди були надто засмаглими навіть по міркам півдня. Не дивлячись на весь цей хаос, ця частина міста мене зачарувала. Тут відчувалося щось особливе в повітрі, навіть коли ти дивишся на цей вир життя крізь вікно екіпажу.

Я ні коли не була в цій частини міста, але чула, що тут живуть одні пройдисвіти. Багато з них називали себе чаклунами, магами та відьмами, але єдині чари, які їм добре вдавалися були націлені на зникнення вашого гаманця. Хоча, також казали, що насильно вони ніколи цього не робили. Все абсолютно добровільно та з посмішкою на вустах. Якось Делія хотіла мене сюди витягти роздивитися, та покоївка з палацу сказала, що дівчині мого статусу не можна з’являтися в таких сумнівних місцях.

– Клята Соломе, – прошепотіла я, роздивляючись вулиці.

Стільки чудернацького, незвичного і водночас вишуканого я ніде в світі більше не бачила. Майже над кожним домом літали в повітрі барвисті паперові повітряні змії, вікна та крихітні балкони прикрашали кольорові вимпели, а від яскравих вивісок майоріло в очах. Ворожка Есмеральда, з прикрашеної квітучою гліцинією крамнички, пропонувала купити в неї свічки з поворотними чарами, високий жрець Маріан обіцяв зробити ритуал на легкий шлях або зачаклувати захисний амулет, а віщунка Лумініція – розказати про всі примхи, які заготовила вам доля.

Спочатку я подумала, що рони прикрасили свої домівки та торговельні лавки до свята Розмарина та Лавра, яке ось–ось повинно було розпочатися, але Зігфрід лише махнув рукою:

– В них завжди свято, коли не завітай, – посміхнувся він.

– І серед цієї мішури можна знайти справжню магію? – не повірила я.

Алхімік мугикнув щось собі під носа, та мене вже цікавило інше. Біля однієї з крамниць хлопці влаштували ціле акробатичне шоу. Перехожі кидали їм дрібні монети в капелюх, поки вони стрибали один через одного, робили сальто в повітрі і жонглювали кольоровими шкіряними м’ячиками розміром з яблуко. Грошей в мене не було, а прикрас, які досі лежали в сумці, було забагато для цієї вистави. Один з акробатів помахав, побачивши мій захоплений погляд, і зробив переворот у повітрі. Від здивування в мене перехопила подих. Це була дівчина! Як і у інших акробатів, її довге чорне волосся прикрашали безліч косичок, зав’язаних в тугий вузол, а одежа нічим не відрізнялася від чоловічої.

– Вони такі привітні! – вигукнула я.

– Тільки коли знають, що їм за це заплатять, – криво посміхнувся алхімік, – Ви не в Аєрамі, де скрізь варта. Міцніше тримайте сумку. Зріжуть, що навіть оком повести не встигнете.

Екіпаж завернув за ріг і повільно зупинився, скрипнувши колесами. Будівля нічим не відрізнялася від сусідніх. Яскраві паперові ліхтарики, ароматні весняні квіти в горщиках та вицвіла вивіска «Храм тисячі слів».

– Ти ба, яке місце знайшла Белла, – присвиснула я, роздивляючись доволі пошарпаний фасад, – Цілий храм орендувала для такого діла.

– Далі ви без мене. Треба в канцелярію гільдії написати ноту протесту вашим колегам, – кинув Зігфрід з екіпажу, – Не можу ж я залишити непоміченим їх визит.

Дивлячись на його напрочуд задоволене обличчя, ноти протесту писати він любив. Особливо Святому престолу. Мабуть, ще й в магістрат кляузу накатає на орден, щоб двічі за перо не братися. Якщо подумати, то не таки ми вже і різні. У матінки також існує ціла канцелярія, яка пише від її світлого імені кожен день листи занепокоєння від занепада морального духа суспільства, не покладаючи рук. Я вдячно помахала йому рукою і ступила на ганок будівлі.

Ну, що можу вам сказати. Магію можна знайти серед паперових прикрас, брязкалець та глиняних жаб-статуеток. Примарною дівою вона сховалася поміж декоративних вітражів, мазків фарб на картинах, сонячних зайчиків, які весело стрибають по ограненим краям кристалів, та барвистих клумбах перед ошатними будинками. Треба тільки добре її пошукати.

Вазони так званого храму прикрашав доволі цікавий набір квітів. Ніби, нічого дивного. Весь Пенефоріс квітне, куди не глянь. Знайти ці рослини можна будь-де, навіть на подвір’ї храмів та величних палаців. Одна проблема: разом їх зазвичай не садили. Якщо, не знали прихованих властивостей.

Я присіла на одне коліно і легко провела рукою над ніжними пелюстками, вдихаючи солодкий аромат. Яскраво синій гіацинт випалює негативні думки та прибирає наслідки сварок у домі. Його вважають оберегом від нічних кошмарів та безсоння. Він дарує стійкість перед життєвими негараздами. Дрібний фіолетовий барвінок, хоча і цвіте тривалий час, та саме навесні вважається найсильнішим оберегом. Ця квітка — символ вічності та життєвої сили. Барвінок захищає сім'ю від розладу, а молодих дівчат — від злого ока.

Конвалія, одна з моїх улюбленець, дуже ніжна, але енергетично гостра. Вона асоціюється з силою богині, чистотою та світлими силами. Це ароматна квітка відлякує негативних астральних сутностей, своїми суцвіттями. І нарешті, Пульсатилла. В народі її називають сон–травою. Одна з найзагадковіших квітів весни, яка тісно пов'язана з магією снів. За давніми повір’ями, сон-трава оберігає від чарів, пристріту, та магічного впливу через сни. Але будьте пильними, конвалія захищає лише тих, хто має щирі наміри. Вона не терпить фальші, і цим ми з нею схожі.

– Примули не вистачає для повного комплекту, – прошепотіла я, згадавши Ілсе.

Як же я скучала весь цей час за польовими квітами. Лише він радував мене маленькими букетами, які проносив в палац. Гарний хлопець. Хоч і молодий, але знав, як догодити дівчині. Ні, Алкі також дарував квіти, іноді цілими вазонами. Вони були чудово підібрані по кольору, аромату та сезону. Все в кращих традиціях королівського палацу. Одного я вже втратила, отже загубити іншого не мала права.

– Вам допомогти? – спитав зацікавлений жіночий голос.

Жінка випустила в повітря султани диму від люльки, та схилила набік покриту чорною хусткою голову. Скільки вона так стояла наді мною, поки я милувалися квітами? Хто знає. Як на мене, ніби з’явилася з повітря. Я поглянула в її темні, як ніч, очі і побачила вже знайомі золоті блискітки. За кого б вона себе не видавали, та це було не приховати – переді мною стояла справжня ронська відьма.

– Ви, мабуть, вже здогадалися, хто я. А я знаю, хто ви, – без зайвих привітань сказала я, – Я шукаю Арабеллу. Мені сказали, що вона в цьому будинку.

– Храмі, – поправила вона мене, примруживши очі.

– Як вам буде завгодно, – знизала я плечима.

Хай називаю цю халупу, як хоче. Хоч королівським палацом чи замком Посейдона, мені це не обходить. Жінка мовчки дивилася на мене крізь сірі султани диму, ніби хотіла розгледити щось невидиме для людського ока.

– Дідька лисого, я зрозуміла, хто ти такий, Чи, що ти таке, – промовила вона випускаючи дим через носу, – Заходь, якщо прийшов.

Дерев'яні двері скрипнули, задзвеніли срібні дзвіночки над входом і вона вказала мені рукою на прохід. Особливої привітності в її погляді не було, та я й не очікувала чогось подібного.

– Мені сказали, що тут знаходиться зараз моя подруга, Арабелла. Вона тут? – натягнув посмішку, спитала я.

– Не знаю. Сам глянь, якщо хочеш, – знизала вона плечима. Я недовірливо поглянула на жінку, і переступила поріг.