Раді Вас бачити!

Розділ 17. Гіркий флердоранж та міцний ялівець

Здається, нестерпний головний біль став новою нормою. Доки моїм постійним зайняттями не стали стрибки через паркани цвинтарів, розмови з потойбічними створіннями, розкрадання могил та магічні метаморфози, я і гадки не мала, що голова може так боліти. А ще бідкалася на нудьгу в палаці… От, дурепа! Сидиш собі надушена, напудрена, в шовковій сукні з бокалом «Рожевої перлини» в саду квітучих магнолій та губки кривиш. Ну, може, я так і не робила, але подібного бачила вдосталь.

– Ласкаво просимо в реальний світ, – посміхнувся Фредерік, помітивши, що я бездумно розглядаю його вже пару хвилин.

– Ненавиджу провидців, – подумала я, втупившись в нього очами, – Не знаю як, але навіть без застосування свого дару, вони завжди відчувають момент.

Молодий чародій сидів на підвіконні з люлькою в зубах у султанах ароматного диму, зустрічаючи світанок. Промені сонця пробивалися крізь облізле вітражне скло колись гарних вікон, забарвлюючі димку в зеленувато–блакитні кольори. Через це горище забутого богинею будинку десь на краю Тельфера здавалося морським дном, а він – одним з синів Посейдона, з яким колись перестрілася вродлива Белла. Розстібнута розшита срібними птахами шовкова сорочка давала можливість роздивитися всі його татуювання спрутів та медуз. Іронія долі. Я втратила чорного альбатроса, а натомість колами почав кружляти білий.

Новий прихисток чародійки був трохи краще за минулий. Цвілі менше, стеля на голову не падає, а дошки не скриплять від кожного руху, але все одно – це була халупа. Єдиною прикрасою будинку можна було вважати море, яке зазирало у всі його вікна.

Пенефоріс – дивовижне місце. У більшості будівель існувало вікно, в яке можна було побачити блакитну стрічку горизонту з пінними хвилями. Та дещо мені досі було незрозумілим: чому всі Пенефоріс називали сонячним містом? Воно на карті фактично виглядало як доволі товстенький зростаючий місяць. Ніби сама сяюча богиня одягнула фартух та акуратно відрізала пару шматків від великої голівки сиру. Може через теплий м’який клімат та золоті пляжі? Так це не дивина – більша частина півдня так виглядає. Може через золотавий камінь, з якого він побудован? Теж не підходить. Жовтий ракушняк видобувають глибоко в провінції і до Пенефоріса він має таке ж відношення, як морські свинки до моря.

Двома гострими крилами місто врізалося в море, тому хоч маленький краєчок, але завжди було видно звідусіль. Та цей будинок був іншим. Море зазирало в нього, як до себе додому. На першому поверсі навіть хлюпало під ногами, не кажучи вже про підвал, в якому можна було розводити риб.

– Мене надовго вирубило? – спитала я, підіймаючи багатостраждальне тіло з набитої сіном перини. Відсутність нормальної їжі, сну та фізичні навантаження давали про себе знати.

– Тільки перші дзвони пробили, – похитав головою хлопчина, злізши з підвіконня.

– А ти чому не спиш? – запитала я, кволо потираючи скроні.

Він взяв зі столика дві глиняних кружки з оббитими ручками та протягнув одну з них мені.

– Хтось же повинен за тобою доглядати.

– З якого це дива? – здивувалася я, примруживши очі, – Юначе, ти не дивись на мій теперішній вигляд. Я вже доросла дівчинка.

– Ти навіть не уявляєш, як це кумедно чути. Якби була дорослою, то вже б запам’ятала своє відображення в дзеркалі, – розреготався він, та кивнув на кружку, – Випий. Стане легше.

– Йди до біса, – відмахнулася я, але кружку взяла.

Від чарівника йшов вже знайомий запах гіркуватого флердоранжу, який діяв на мене як заспокійливе до якого доєднався тонкий аромат хвої. Або море перебило його звичайний запах солі, або хлопець намастив шкіру ялівцем перед зустріччю з панянкою.

– Собача кропива, шишки хмелю, перцева м'ята, коріння валер’яни, солодка і ще щось, чого я не розумію, – задумливо прошепотіла я, зробивши ковток.

Гарячий, терпкий напій встав колом в моїй горлянці. Я закашлялася і половину з нього виплюнула назад в кружку.

– Яка гидота! – пробелькотіла я, витираючи рукавом вуста.

– Пий, пий, тобі корисно, – посміхнувся він, – Допоможе з мігренню.

– Звідки ти знаєш, що в мене щось болить? – не зрозуміла я. Він виразно поглянув на мене, піднявши брови.

– Зрозуміло, в мене все на обличчі написано, – зробила я висновок, – Треба хоч в дзеркало на себе глянути. Наскільки все погано?

– Красунчик, як і завжди. Хоч зараз під вінець веди, – знову вишкірися він, – В цьому домі немає дзеркал. На першому поверсі стоїть бочка з водою, але там темно. Тому, повір на слово.

Я кисло подивилася на хлопця, не розділяючи веселощів, і вирішила зіпсувати йому настрій.

– Зміг щось дізнатися? – запитала я, невинно зробивши ковток трав’яного чаю.

Смак був паскудний, але, здається, відвар починав діяти. Біль ще спалахував в голові окремими вогниками, та поступово відступав.

– Не багато, – похитав він головою, відпивши зі своєї чашки, – Якщо чесно, я очікував більшого.

– Її світлість не повелася на твою харизму? – в’їдливо спитала я. Він перестав всміхатися та серйозно поглянув на мене з-під лоба.

– Справа не в моїх чарах, – похитав він головою, – Вона у скорботі. Мені знається, що туга по принцу Алкінестру щира і пані не причетна до змови. Уявляєш, в неї медальйон з його волоссям на шиї.

– Як зворушливо. І як тільки дістала? – покривила я вустами, – Не інакше, як підкупила цирульника. Підступна хвойда.

– Жізель могла не знати з чим має справу. Змусити необізнану дівчину обманом принести отруту в палац, запевнивши, що це приворотне зілля чи звичайні спеції – не велика справа.

– Жізель? Не думала, що ви так швидко встигли потоваришувати, – я здивовано підняла бров, – Ти погано знаєш жінок, хлопче. Коли у твоєї наставниці Патриції помер чоловік, маркіз Де Ла Веро, вона тужила так, що хоч гроші за квитки бери. Насправді ж всі знали – вона чоловіків за людей не сприймала. Це тому Паті не захотіла тебе далі вчити?

На цей раз його погляд став не просто серйозним. У великих карих очах чародія промайнула тінь злоби перемішана зі страхом. Я відчула, що легенько торкнулася нитки в його душі, яку він волів би приховувати.

– Справа не в статі, – холодно відрізав він, – Я зробив передбачення, яке їй дуже не сподобалося, і мені швидко закрили рота. Мене не виганяли. Ніхто не протестував проти мого повернення в Пенефоріс. Чим далі я від Святого престолу, тим краще для всіх.

– Як зловісно, – протягнула я, відпиваючи з кружки, – Від матінки не можна бути далеко чи близько. Відстань втратила сенс, коли щупальці Святого престолу обплутали пів континенту, не кажучи вже про наше королівство. Що ти такого побачив? Белла розповідала щось, та без подробиць.

– Зараз це не важливо, – відрізав він, – Ти краще розкажи, як все пройшло? Мати казала, що були ускладнення.

– Ускладнення, – прошепотіла я, подумки повертаючись у вчорашній день, – Цікаво, що Белла вважала ускладненнями? Те, що ми засвітилися в палаці та по нашу душу прислали вершників? Чи те, що знайшли чорне дзеркало, та не знаємо, що робити з ним далі? В будь–якому випадку, поки нічого цінного у нас немає.

Я автоматично провела рукою по губах, згадавши неочікуваний, але такий хвилюючий поцілунок відьми. Може вона розповіла сину про нашу невелику виставу?

– Ніхто на просту прогулянку не розраховував, та нічого критичного не сталося, – зробила я висновок зі своїх роздумів, – В одному зі склепів ми знайшли відьомське дзеркало, за допомогою якого викликали демона, що приніс отруту. Залишилося дізнатися в чиєму. Та ти і так про це все, вочевидь, знаєш.

Він мовчки кивнув, підтвердивши мої слова. Галасливі чайки, альбатроси та мартини невпинно гоготіли за вікном, очікуючи вихід ранкових барок з порту. Від їх гучних звуків хотілося затулити вуха, та це б не допомогло. І що за ідіот вигадав, що крики морських птахів звучать романтично? Цим вереском хіба що диявола з пекла викликати. Вийде не менш дієве, ніж ритуалом.

Проте, було схоже, що Фредерік мав іншу думку. Білосніжний альбатросів з шурхітом крил сів на порожнє підвіконня та голосно заклекотів. Чаклун підморгнув йому, ніби старому знайомому, і той, відкривши широкі крила, стрибнув каменем вниз.

– Твій приятель? – зацікавилася я, проводивши птаха очима.

– Можна і так сказати, – кивнув хлопець, таємниче посміхнувшись – Не тільки матінка Леоніда має шпигунську агентуру. Тільки вона в мене більш галаслива і посліду залишає багато.

– Про послід я б посперечалася. Знав би ти скільки прибирали лайна за деякими орденами. Одним словом, Білу Айстру можна сміливо перейменували в коричневу, – посміхнулася я, а сама пильно поглянула у відчинене вікно на літаючих над морем птахів.

Щось не складалося в його історії. Або мені брешуть, або я чогось не розумію. Я ще раз крадькома глянула на Фредеріка, який як ні в чому не бувало набив тютюном люльку та знову її запалив. Якщо сину Арабелли відмовили в подальшому навчанні, то для цього повинна була існувати вагома причина. Зазвичай, такою причиною була занадто блякла іскра сили.

Коли вчитель не бачить перспектив в подальшому навчанні, молодому чарівнику чи відьмі знаходять тепленьке місце, де б вони могли приносити користь Святому престолу. Найслабших видавали заміж за провінційних купців чи заможних вдів, які мали великі статки та повинні були активно жертвувати їх на потреби церкви.

Середніх по силі виводили в світ, знайомили з потрібними людьми, просуваючи по кар’єрній драбині. Когось робили абатами та ігуменями монастирів, або настоятелями храмів. Пристоювали в канцелярії, суди, банки та дипломатичний корпус. Дехто займав місце серед поважних вельмож. Бувало, що доволі непогані чародійки виходили заміж за гроші, але то вже по їх волі. Які були бажання у сильних магів – ніхто не питав.

Якщо в тебе була іскра, яка могла зацікавити Леоніду, то існувало лише два шляха: на вогнище, або туди, куди вкаже її рука. Звичайно, перший варіант ніхто не афішував, та за непокору суворо карали.

Мабуть, це здається дивним: чому сильні та вільні духом чародійки та чарівники не могли обирати свою долю? Все просто. Матінка, чи хто б не сидів на Святому престолі, дуже не любив конкуренцію. Чи могла б я або Делія тягатися по силі з Леонідою? Гадаю, що так. Якщо не з’їмо, те понадкушуємо. Здається з кожною хвилиною, я все більше розуміла мотивацію Белли боротися за наше кращі майбутнє.

Та зараз мене цікавив факт, що до Фредеріка прилетів птах з вістями. Ніби нічого дивного. Літаючі істоти – звичайна справа для чарівника, що володіє силою повітря. Та не так все просто. До слабких прилетіла би мошкара чи інша дрібнота. Ні про яку мережу пернатих агентів у слабких чародіїв мова йти не могла.

– Як з доволі не поганих інгредієнтів можна було зробити таку гидоту? – вирішила я змінити тему, вловивши зацікавлений погляд Фредеріка, – Або ви з Беллою погано вмієте варити зілля, або воно скисло. Як ти це п’єш?

– А я і не його п’ю, – глузливо посміхнувся Фредерік, відсьорбуючи зі свого кухоля. Я рішуче підвелася та вирвала напій з рук молодого чарівника. Після швидкого ковтку, в носу вдарив сильний запах хвої та спирту.

– Дешевий джин? Ще краще, – скривилася я, відчувши у роті холодний смак ялівцю.

– Чого ж дешевий? Звичайний, – покривив він вустами, – Кращого у нас в країні не роблять.

– А чого це ти п’єш джин зранку, як бик помиї? – примружила я очі, в’їдливо посміхнувшись, – Як до цього відноситься твоя мати?

Густі чорні брови спохмурніли, в карі очі стали чорними, як ніч. Здається, я таки змогла знайти його слабке місце. Чаклун видав глухий звук, схожий на гарчання, міцно схопив мене за руку та притягнув до себе так близько, що наші тіла торкнулися один одного.

– Я вже дорослий і самостійно приймаю рішення, – прохрипів він мені в обличчя.

Тільки наблизившись впритул.ю я зрозуміла, що хлопець п’яний в дошку. До міцного алкоголю та гірких квітів апельсину доєднався запах тютюну і, на диво, я відчула, що мені неабияк подобається ця суміш. Навіть головний біль пройшов. Не дивлячись на загрозливий вигляд та розтулені від гніву губи хлопця, я нахабно розсміялася йому в обличчя.

– А що? Ти гадаєш, тільки твоя люба матуся має гострий язик? – посміхнулася я, дивлячись на його суворе обличчя, – Всі ми вчилися в однієї особи, яка вже бозна скільки років сидить товстою дупою на Святому престолі.

– Навіщо ти мене провокуєш, відьмо? - прогарчав він, міцніше вхопивши за руку.

Від його низького голосу в мене побігли мурахи по шкірі. Зараз він був так схожий на Алкі, що навіть не вірилося, що я їх порівнюю. Вони були такими різними, а дивилися на мене однаково.

– Відьмо? Ти, мабуть, забув, хлопче, – покривила я вустами, – Зараз я Мардж, твій кузен. Чи ким там мене представила Белла? Подорослішай, нарешті, і навчись тримати удар.

Хлопець не відповів. Його погляд застиг на мені, і десь в глибині карих очей чарівника почали спалахувати золоті іскри. Від цього погляду стало трохи ніяково і я зіщулилася.

– То, що будемо робити далі? Відпустиш чи як?– обережно запитала я.

На якусь мить, в голові промайнула дурна думка, що він хоче мене поцілувати. Від нього йшов той самий аромат, який не з чим не сплутати. Ні, я зараз не про ялівець чи флердоранж. Цей аромат ти не носом відчуваєш. Я не раз бачила чоловіків у полум’ї пристрасті, і Фредерік точно чогось від мене хотів. Чого саме? З’ясувати це, можливості мені не залишили.