Раді Вас бачити!

Гейзел

Наприкінці листопада на узбережжя налетів один із тих шалених корнуольських штормів, про які розповідали в місцевих легендах. Вітер вив, як голодний звір, а дощ періщив по вікнах так, що, здавалося, скло от-от трісне. Наш будинок, міцний і кам'яний, стояв, як фортеця. Але старіші, дерев'яні котеджі в селі були в небезпеці.

Тому наш дім перетворився на тимчасовий притулок. Першою прибігла місис Пембертон, наша літня сусідка, зі своєю бобтейлихою Моллі, матір’ю нашого Барнабі. За нею — родина фермерів Смітів з двома маленькими дітьми.

— Дах тече, як решето, — пояснив містер Сміт, знімаючи мокрий капелюх. — Сподіваємося, ми не дуже вас потурбуємо.

— Що ви, заходьте, звісно! — сказала Сесілія, яка раптом перетворилася на справжню господиню дому. — Гейзел, давай поставимо чайник і дістанемо те печиво, що ми вчора пекли.

Незабаром до нас приєднався ще старий рибалка містер Трелоні, чий будиночок стояв найближче до води. Ми розсадили всіх у вітальні. Емілі, у захваті від такої кількості гостей, бігала від одного до іншого, показуючи свою принцесу-опудало і пригощаючи всіх уявним чаєм зі свого іграшкового сервізу.

Ми з Сесілією швидко накрили на стіл: гарячий чай, молоко для дітей, велика тарілка домашнього печива. Атмосфера була трохи хаотичною, але напрочуд теплою і дружньою.

Близько восьмої вечора світло кілька разів блимнуло і згасло.

— Ну от, — зітхнув містер Сміт. — Тепер сидіти нам у темряві до ранку.

Ми запалили всі свічки, які змогли знайти, і розпалили вогонь у каміні.

Кімнату наповнили мерехтливі тіні й тихий гомін розмов. І тоді Сесілія, яка сиділа у кріслі з Емілі на колінах, подала голос.

— Щоб розвіяти нудьгу, — сказала вона, і її голос звучав напрочуд спокійно, — Гейзел може нам почитати.

Вона кивнула на "Буремний перевал", що лежав на полиці.

Я взяла книгу і спитала:

— Ти впевнена? Це досить похмура історія для такої ночі.

— Саме те, що треба, — посміхнулася вона.

Я сіла ближче до вогню і почала читати. Я читала про дикі, вітряні пустища, про пристрасть, що межує з божевіллям, про привидів і розбиті серця. Діти Смітів швидко заснули під мій голос, а дорослі слухали, похмуро дивлячись на вогонь.

— Дивна книга, — пробурмотіла місис Сміт, коли я зупинилася, щоб перегорнути сторінку. — Ніякого тобі щасливого кінця, лише муки та страждання. Навіщо таке писати?

Я підняла очі на Сесілію й зустрілася з її поглядом. В ньому не було нічого похмурого, лише тиха, лукава іскорка, яка ніби говорила: "Вони нічого не розуміють, чи не так?". І я не змогла стримати ледь помітної усмішки у відповідь.

Зі щоденника Сесілії

15 листопада 1964 року. Корнуолл.

Минув майже місяць після народження Емілі. Вона така крихітна, така ідеальна. Я не можу відвести від неї погляд.

Сьогодні приїжджав Джуліан. Ми сиділи на кухні, поки Гейзел годувала малу. І я, набравшись сміливості, сказала йому те, про що ми домовилися з Гейзел.

— Джуліане, — почала я. — Ми тобі безмежно вдячні за все. Але тепер... тепер ти можеш бути вільним. Ми впораємося самі. Тобі не потрібно більше про нас піклуватися.

Я очікувала, що він зрадіє. Що він з полегшенням видихне. Натомість його обличчя потемніло.

— Ви що, зовсім з глузду з'їхали? — прошипів він так тихо, що я здригнулася. — Ви думаєте, це була просто послуга? Що я дав вам свою сперму і на цьому все? Вона — моя донька. Моя. Так само як і ваша. І я люблю її не менше, ніж ви. І я ніколи, чуєте, ніколи від неї не відмовлюся.

Він підвівся, підійшов до Гейзел, обережно взяв у неї Емілі на руки й притиснув до себе.

— Я її батько, — сказав він, дивлячись на нас обох. — І я буду поруч. Завжди. Змиріться з цим.

І дивлячись на нього, на цього великого, сильного чоловіка, що так ніжно тримав на руках нашу крихітну доньку, я зрозуміла, що наша дивна родина щойно стала ще дивнішою. І ще міцнішою.