Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Зі щоденника Сесілії
28 грудня 1963 року. Корнуолл
Минулого тижня був Святвечір. Перший, який ми провели тут, у нашому маленькому домі біля моря. Приїжджав Джуліан, привіз подарунки. Ми сиділи втрьох біля каміна, пили глінтвейн, слухали радіо та сміялися, і я відчувала себе такою щасливою.
Але вночі, коли Гейзел вже спала поруч, а святковий настрій розвіявся, на мене навалилася така туга, що я ледь могла дихати. Я хочу дитину. Я відчайдушно хочу, щоб у цьому домі лунав дитячий сміх. Щоб ми з Гейзел виховували її разом. Щоб у нашого кохання було продовження, щось справжнє, щось, що ми могли б тримати на руках.
Але я не можу. Лікар сказав, що після викидня та ускладнень я більше ніколи не зможу мати дітей. Ця думка, як отрута, роз'їдає мене зсередини. Я маю Гейзел, я маю це дивне, але спокійне життя. Я маю бути вдячною. Але я не можу позбутися цього бажання. І я не знаю, що мені робити.
Гейзел
Ввечері, після того, як я вклала Емілі спати, я зайшла до вітальні. Сесілія сиділа у кріслі біля вікна і дивилася на темне море. Вона була замисленою і сумною. Я знала, що слова тієї жінки на ярмарку зачепили її.
Я сіла на килим біля її ніг і поклала голову їй на коліна. Вона почала повільно перебирати моє волосся.
— Ми робимо помилку, Гейзел? — тихо запитала вона.
— Про що ти?
— Про все це. Про нас. Про Емілі. Чи маємо ми право ростити її… так? Дві жінки. У брехні.
Я підняла на неї очі. Її погляд був сповнений болю і сумнівів.
— Це не брехня, Сесіліє, — твердо сказала я. — Це — правила нашої гри, які ми встановили, щоб вижити. І в цій грі головне — щоб Емілі була щасливою і знала, що її люблять. Хіба це не так?
— Так, але...
— Що "але"? Те, що вона називає тебе мамою? — я усміхнулася. — А мене — Гейзел? Це теж частина правил. Зараз вона ще занадто мала, щоб усе зрозуміти. Їй днями лише чотири виповниться. Але коли вона виросте, ми їй усе розповімо. І про те, хто її народив, і про те, хто її мама за серцем. Вона зрозуміє.
— А документи? — прошепотіла вона. — Те, що ми записали її як доньку мене і Джуліана? Це було правильно?
— Це було необхідно, — сказала я. — І це була ідея Джуліана, пам'ятаєш? Це дало їй прізвище, статус, захист від світу. Це був його прекрасний подарунок нам обом. Ми зробили все, щоб захистити Емілі. І в цьому немає нічого неправильного.
Вона довго мовчала, дивлячись у темряву.
— Ти ніколи не шкодувала? — нарешті запитала вона.
— Про що?
— Про те, що ти її народила... але не можеш називатися її матір'ю перед усім світом.
Я взяла її руку і міцно стиснула.
— Єдина річ, про яку я іноді шкодую, — це те, що їй доведеться рости у цій плутанині, не розуміючи до кінця, хто є хто. Але я дала їй життя, ти даруєш їй любов, а Джуліан — захист. Мені здається, це непоганий старт для маленької дівчинки.
Вона нахилилася і поцілувала мене в чоло. І в цьому поцілунку було стільки ніжності і вдячності, що я відчула, як моє серце наповнилося теплом. Це було найкращим підтвердженням того, що ми все робимо правильно.
