Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Гейзел
Перший день, коли ми залишилися самі, був найдивнішим. Величезний будинок, позбавлений присутності господарів, ніби затамував подих. Зникли звичні звуки: тихий гомін прислуги на першому поверсі, рипіння дверей батькового кабінету. Залишилася лише тиша, в якій ми з Сесілією були схожі на двох випадкових пасажирів на величезному, дрейфуючому кораблі.
Ми з нею майже не розмовляли. Я виконувала свої обов'язки, вона — приймала їх.
До вечора я відчула, що стіни починають тиснути на мене. Мені потрібно було почути голос зі звичайного світу. Голос, який не знав би про запах антисептика і приховані зітхання у ванній.
Набравшись сміливості, я спустилася вниз до телефону в холі й набрала домашній номер Сари, моєї давньої подруги, яка працювала в бібліотеці. Вона відповіла після третього гудка.
— Саро? Привіт. Це Гейзел, — прошепотіла я у слухавку, ніби боячись, що мене підслухають.
— Гейзел! Боже, я вже думала, ти зникла з лиця землі! — її голос був таким бадьорим і нормальним, що я ледь не розплакалася.
— Мені... мені дуже потрібно з тобою поговорити. Ми можемо зустрітися завтра в обідню перерву?
— Так, звичайно. Що сталося? У тебе такий голос...
— Просто... поговорити. Давай у нашому кафе? О першій?
— Буду чекати, — відповіла Сара, і я відчула, що в її голосі з'явилася тривога.
Я поклала слухавку, відчуваючи величезне полегшення. Лишалося лише владнати формальності. Я знайшла економку, місис Девідсон, і повідомила їй, що завтра вдень мені потрібно буде поїхати в місто на кілька годин в особистих справах. Вона подивилася на мене з несхваленням, але, оскільки господарів не було, лише сухо кивнула:
— Подбайте, щоб міс Сесілія не потребувала нічого у вашу відсутність.
Я-то подбаю. Але хто подбає про мене?
Сесілія
Батьки поїхали. І тиша, яка настала після цього в будинку, була схожа на вату, що заповнила мої легені. Вона не давала дихати. Гейзел рухалася по кімнаті, як тінь, і її мовчання було гіршим за будь-які слова. Я знала, що вона щось вирішує. Щось, що стосувалося мене.
Вчора ввечері, коли вона вже збиралася йти після процедур, то зупинилася на порозі.
— Я хотіла попередити, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Завтра вдень мене не буде кілька годин. Мені потрібно поїхати в місто.
Моє серце стислося. Місто. Це слово прозвучало, як назва іншої галактики.
— Зрозуміло, — лише й змогла відповісти я.
І ось зараз я спостерігала, як вона збирається. Вона зняла свою звичну уніформу й одягла просту сукню. Розпустила волосся, яке зазвичай було зібране у тугий вузол. Вона виглядала... інакше. Як звичайна дівчина. Як та, що може просто вийти з дому, сісти в автобус, гуляти вулицями, зустрічатися з друзями.
Коли вона пішла, я підкотила крісло до вікна і довго дивилася на алею. Я уявила її там, в місті. Як вона сміється, розмовляє, п'є чай в кафе. Вона мала життя. Справжнє життя, яке чекало на неї за стінами цього будинку. А у мене... у мене була лише вона.
І в цю мить я вперше відчула не просто залежність від її догляду. Я відчула гострий, болючий укол ревнощів до її свободи. До її світу, в який мені не було входу.
