Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Зі щоденника Сесілії
3 червня 1963 року. Оксфордшир.
Я відкрила очі й побачила її. Гейзел.
Я не вірила цьому. Ми не бачилися майже рік! Після моїх заручин у квітні минулого року доктор Армстронг остаточно скасовував усі мої процедури. Тоді Гейзел попрощалася і поїхала, а я залишилася готуватися до весілля, яке здавалося мені тоді неминучою катастрофою.
А тепер вона тут. Сидить біля мого ліжка, її очі стомлені, але такі знайомі.
— Гейзел? — ледь чутно прошепотіла я. — Що ти тут робиш?
Вона обережно взяла мою руку. Її дотик був таким реальним, таким теплим.
— Ти хвора, Сесіліє, — тихо сказала вона. — Джуліан приїхав до лікарні, де я зараз працюю... Він майже силоміць привіз мене. Сказав, ти потребуєш догляду.
Джуліан? Невже він справді це зробив?
— Як довго ти тут? — запитала я.
— Кілька днів, — відповіла вона. — Ти весь цей час спала.
Кілька днів? Я нічого не пам'ятаю. Лише темряву і біль.
Я дивилася на неї, на її втомлене, але таке рідне обличчя, і вперше за довгий час відчула, як у суцільній порожнечі всередині мене щось ледь помітно ворухнулося.
Гейзел
Море сьогодні було особливо ласкавим. Прозорі хвилі ліниво набігали на золотий пісок, залишаючи на ньому мереживо піни. Сонце припікало. Емілі з вереском бігала по мілководдю, здіймаючи бризки, а Джуліан, стоячи по коліна у воді, допомагав їй ловити маленьких крабів у відерце.
Я спостерігала за ними з берега, сидячи на теплому піску. Моя донька. І чоловік, який став невіддільною частиною нашого дивного, складного життя. Іноді я сама не могла повірити, що все це — реальність.
Коли ми повернулися до будинку, трохи втомлені та щасливі, задзвонив телефон. Я зняла слухавку, це була медсестера з лікарні у Труро.
Побалакавши, я повернулася до Джуліана та Емілі, які вже поралися на кухні.
— Дзвонили з лікарні, — сказала я. — Завтра можна буде забрати Сесілію додому.
Емілі радісно заверещала і заплескала в долоні.
— Мама повертається! Мама!
Джуліан полегшено зітхнув і втомлено провів рукою по волоссю.
— Слава Богу. Я вже думав, цей день ніколи не настане.
Я усміхнулася.
— Втомився від нашого жіночого товариства? Скоро поїдеш у свій спокійний Лондон.
Він подивився на мене з теплою, дружньою усмішкою.
— Від вас неможливо втомитися, Гейзел. Але, так, за Лондоном я трохи сумую.
Ми всі засміялися. Атмосфера була легкою і невимушеною. Але в моєму серці оселилася тиха тривога. Завтра все зміниться. Повертається Сесілія. І цей короткий, дивовижно простий тиждень, закінчиться, а наше життя знову стане таким, як і раніше — складним і непередбачуваним.
