Раді Вас бачити!

Гейзел

До дня народження Емілі залишалося лише кілька днів, і в нашому маленькому будинку панував веселий гармидер. Донечка, якій от-от мало виповнитися чотири, була у передчутті свята і бігала кімнатами зі своїм бобтейлом Барнабі, який був вже не незграбним цуценям, а величезною, пухнастою кулею енергії. Вони ганялися один за одним, збиваючи паперові гірлянди, які ми намагалися повісити, і наївно дивуючись, чому ми весь час сміємося і "сваримося".

— Барнабі, не тягни! Емілі, обережно! — кричала Сесілія, намагаючись повісити останню гірлянду, яку Барнабі намагався зжувати. — Вони обидва сьогодні неможливі!

Вдень приїхав Джуліан. І хоча ми з Сесілією чудово справлялися удвох, його поява завжди приносила відчуття свята, адже для Емілі він був найбажанішим гостем. Вона зустріла його радісним вигуком і відразу ж полізла шукати подарунок. Джуліан дістав з машини велику плоску коробку.

— Що це? — Емілі нетерпляче підстрибувала.

— Це називається "Спірограф", — пояснив він, посміхаючись. — З ним можна малювати неймовірні візерунки.

Джуліан одразу сів на підлогу, щоб показати їй, як це працює, і вони обоє поринули у світ шестерень та різноколірних ручок.

Навіть ми з Сесілією не могли відірватися від цього дива.

А ввечері на порозі з'явилася ще одна машина. З неї вийшли лорд Артур та леді Агнес, батьки Сесілії. Вони були вбрані так, ніби щойно приїхали з лондонського світського рауту, і виглядали дещо розгубленими серед нашої "сільської" метушні. Вони зупинилися в готелі у Труро, але приїхали напередодні, щоб "допомогти".

Леді Агнес одразу ж оцінила гірлянди й Барнабі, який кинувся її обнюхувати, презирливим поглядом.

— Сесіліє, люба, — її голос був холодним. — У вас так... мило. Однак цей пес... він не надто великий для будинку?

Я перевела погляд на Сесілію. На її обличчі з'явився той самий вираз, який я постійно бачила багато років тому в Оксфордширі — суміш роздратування і бажання сховатися.

Зі щоденника Сесілії

10 січня 1964 року. Корнуолл

Сьогодні вночі я не спала. Я лежала поруч із Гейзел і думала про те, що я відчайдушно хочу дитину. І раптом у моїй голові виникла шалена, неможлива ідея.

Вранці я зважилася поговорити з Гейзел. Ми пили чай на кухні. Я довго не могла почати, дивилася на свої руки, на тремтячу чашку.

— Гейзел, — нарешті промовила я, її ім'я прозвучало як зітхання. — Я... я хочу дитину.

Вона подивилася на мене. У її очах не було подиву, лише розуміння. Вона завжди читала мене як відкриту книгу.

— Я знаю, Сесіліє, — тихо сказала вона. — Я теж іноді про це думаю.

— Але я не можу мати дітей, — мій голос ледь не зірвався. — Лікар...

— Я знаю й це, — вона перебила мене.

— Але... що, якби хтось інший...

Я затамувала подих. Вона зрозуміла. Вона прочитала мою найсміливішу, найзабороненішу думку.

Ми довго розмовляли. Вона боялася. Боялася осуду, наслідків, того, як це змінить наше життя. Вона вагалася. Її обличчя було блідим, а очі — сумними. Вона казала, що це занадто складно, занадто ризиковано. Але я бачила, що ця ідея запала їй у серце. Я бачила, що і вона, у глибині душі, теж цього хоче.