Спочатку:
На сторінку книги
Вежа, яка любила загадки
Вежа Забутих Історій виявилася набагато більшою, ніж Бром уявляв. Високі кам'яні стіни були вкриті плющем, а круглі вікна світилися теплим золотавим світлом, хоча всередині нікого не було видно. Двері були прочинені, ніби вже давно чекали саме на нього.
— Це мені не подобається, — тихо сказав Муркот.
— Що саме?
— Коли двері самі запрошують. Зазвичай після цього починаються пригоди.
— Ми ж саме за ними й прийшли.
— Я знаю. Просто люблю трохи поскаржитися.
Бром обережно штовхнув двері. Усередині було тихо й затишно. Уздовж круглих стін височіли книжкові полиці, заставлені сотнями старих книг. У повітрі пахло деревом, чорнилом і сушеною лавандою.
Раптом на невеликому столі сам собою засвітився старий ліхтар.
Поряд лежала записка.
«Ласкаво просимо. Якщо хочете піднятися вище, спершу дайте правильну відповідь.»
Муркот зітхнув.
— Я ж казав...
Бром усміхнувся й узяв записку.
На звороті було написано:
«Що стає більшим, коли ним ділишся?»
Вони замислилися.
— Булочка? — припустив Муркот.
— Ні.
— Шматок пирога?
— Теж ні.
Кіт серйозно насупився.
— Тоді це дуже дивна загадка.
Бром повільно усміхнувся.
— Здається, знаю.
Він голосно сказав:
— Доброта.
Ліхтар одразу спалахнув яскравішим світлом.
Сходи нагору тихо заскрипіли, ніби запрошуючи їх піднятися.
— Правильно, — усміхнувся Муркот. — Хоча я досі думаю, що пиріг теж непогана відповідь.
Бром засміявся, і вони разом почали підніматися вузькими гвинтовими сходами. Попереду чекала нова кімната, а разом із нею — нові загадки, нові відкриття й нові історії.
Поки вони піднімалися гвинтовими сходами, Бром помітив дивну річ. На кожній сходинці були вирізьблені маленькі зірки, дерева, чашки, книжки й усміхнені обличчя. Здавалося, що кожен малюнок розповідав чиюсь історію.
— Цікаво, хто це вирізав? — тихо запитав Бром.
— Хтось дуже терплячий, — відповів Муркот. — Я б після десятої сходинки вже попросив перерву на обід.
Нарешті вони дісталися другого поверху. Посеред круглої кімнати стояв старий дерев'яний стіл, накритий білою скатертиною. На ньому парував чайник, лежало печиво й стояли три чашки.
— Нас тут уже чекали? — здивувався Бром.
Муркот обережно принюхався.
— Якщо це пастка, то вона дуже смачна.
Щойно Бром підійшов ближче, чайник сам налив гарячий чай у чашки. Печиво підстрибнуло на тарілці, ніби запрошувало пригоститися.
— Думаю, можна, — сказав Бром.
— Якщо після першого ковтка я перетворюся на жабу, прошу називати мене пан Жабун.
Бром ледь не вдавився чаєм від сміху.
Напій виявився дуже смачним. Він пахнув м'ятою, медом і яблуками. Від першого ковтка стало тепло й спокійно, ніби всі тривоги залишилися далеко за стінами вежі.
Раптом зі стелі повільно опустився ще один аркуш паперу.
На ньому було написано:
«Мудрість починається не з відповіді, а з уміння уважно слухати.»
Бром мовчки прочитав ці слова.
— Здається, ця вежа не вчить заклинань, — задумливо сказав він.
— Вона вчить тому, чого не знайдеш у жодній чарівній книзі, — відповів Муркот.
У ту ж мить одна з книжкових полиць тихенько відсунулася вбік. За нею відкрився вузький коридор, освітлений десятками маленьких чарівних ліхтариків.
Бром і Муркот перезирнулися.
Попереду на них чекала наступна таємниця Вежі Забутих Історій.
Коридор виявився коротким і привів друзів до найзатишнішої кімнати у всій вежі. Біля великого круглого вікна стояло старе крісло-гойдалка, поруч потріскував маленький камін, а на полицях рівними рядами лежали книги в різнокольорових палітурках. Здавалося, що кожна з них зберігала чиюсь історію.
Посеред кімнати стояв дерев'яний пюпітр. Коли Бром підійшов ближче, на ньому сама собою відкрилася товста книга. На першій сторінці золотими літерами з'явився напис:
«Кожен, хто приходить сюди з добрим серцем, залишає у Вежі частинку своєї історії.»
— Це означає... що й моя історія колись буде тут? — тихо запитав Бром.
Муркот усміхнувся.
— Якщо вона буде такою ж кумедною, як досі, то для неї знадобиться окрема полиця.
Бром засміявся.
Раптом книга сама перегорнула сторінку. На чистому аркуші повільно почали з'являтися слова.
«Бром із Магдвора. Чарівник, який часто помиляється, але ніколи не здається.»
Хлопець завмер.
Він не очікував побачити власне ім'я.
— Вона... пише про мене.
— І, здається, не бреше, — тихо сказав Муркот.
Бром обережно торкнувся сторінки. Золоті літери засяяли ще яскравіше, а потім повільно згасли.
У цей момент десь нагорі пролунав тихий дзвін.
Ніби сама вежа повідомила, що ще один урок завершено.
Коли друзі вийшли надвір, сонце вже хилилося до заходу. Вечірнє світло огортало кам'яні стіни теплим золотом, а легкий вітер шелестів листям плюща.
— Ну що, додому? — запитав Муркот.
— Додому, — усміхнувся Бром.
Він озирнувся на вежу ще раз. Тепер вона вже не здавалася загадковою чи страшною. Вона нагадувала старого мудрого друга, який знає безліч історій і завжди готовий поділитися ще однією.
Попереду чекали нові пригоди, але Бром уже знав: найсильніша магія — це не заклинання. Це доброта, сміливість і люди, які йдуть поруч.
