Спочатку:
На сторінку книги
Старий млин і дивний сторож
Ще до світанку Бром прокинувся від тихого стукоту дощу по підвіконню. Магдвір іще спав. У будинках не горіло світло, лише де-не-де співали перші півні. Він тихенько вдягнувся, поклав до наплічника книгу дідуся, лист і кілька медових булочок, які ще ввечері загорнула пані Марта.
Муркот ліниво розплющив одне око.
— Уже час?
— Так.
— Я був упевнений, що пригода сама до нас прийде.
— Схоже, сьогодні нам доведеться піти до неї.
— Це менш зручно.
Вони тихо вийшли із села. Ранковий туман стелився над луками, трава блищала від роси, а повітря було прохолодним і свіжим. Дорога до Старого млина проходила через невеликий місток і поле соняшників, які ще дрімали, опустивши свої золоті голівки.
Муркот ішов попереду.
— Якщо нас там зустріне дракон, я одразу попереджаю — я дуже маленький кіт і майже неїстівний.
— А якщо дракон не любить котів?
— Тоді це дуже вихований дракон.
Бром засміявся, і хвилювання трохи відступило.
За пів години вони побачили старий млин. Його дерев'яні крила давно перестали обертатися, а кам'яні стіни поросли плющем. Поряд шуміла вузенька річка, а на даху оселилася родина лелек.
— Гарне місце, — тихо сказав Бром.
— Якби не виглядало так, ніби тут живуть усі павуки світу.
Хлопець обережно відчинив старі двері.
Вони голосно заскрипіли.
Усередині було тихо.
На дерев'яній діжці сидів маленький сивобородий дідусь у зеленому капелюсі. Він спокійно пив чай із великої кружки й читав газету догори дриґом.
Бром ввічливо привітався.
— Добрий ранок.
Дідусь не підняв очей.
— Якщо ви прийшли продавати подушки, то в мене вже є дві.
— Ми не продаємо подушки.
— Добре. Бо третя мені ні до чого.
Муркот прошепотів:
— Мені він подобається.
Бром дістав лист.
— Нам прийшло це повідомлення.
Дідусь повільно відклав газету, уважно подивився на лист, а потім на Брома.
— То це ти онук Ардена?
— Так.
— Довго ж ти йшов.
Бром здивувався.
— Ви знали мого дідуся?
— Знав? — усміхнувся старий. — Та він мені досі винен банку малинового варення.
Муркот ледь не впав зі сміху.
— Серйозна заборгованість.
— Дуже серйозна, — кивнув дідусь. — Минуло двадцять років, а варення я так і не дочекався.
Бром уже не знав, чи жартує старий, чи говорить серйозно.
— То... ви написали лист?
— Авжеж.
— Навіщо?
Дідусь встав із діжки й повільно підійшов до книги, яку Бром тримав у руках.
Він не торкнувся її.
Лише усміхнувся.
— Вона тебе прийняла.
— Що це означає?
— Ця книга ніколи не відкривається для людини з поганим серцем. Твій дідусь був її хранителем. Тепер вона сама обрала нового.
Бром затамував подих.
Він хотів поставити ще десятки запитань, але саме в цю мить почувся дивний гуркіт.
Старі крила млина... повільно почали обертатися самі.
— Е-е... — Муркот зробив крок назад. — Скажіть, це нормально?
Дідусь лише усміхнувся.
— Ні.
Запала коротка тиша.
— Але дуже цікаво.
Підлога ледь помітно здригнулася. З глибини млина долинув тихий дзенькіт, ніби прокинувся якийсь стародавній механізм.
Бром міцніше стиснув книгу.
Він відчував, що справжня пригода лише починається.
Гуркіт ставав дедалі сильнішим. Старі дерев'яні крила млина крутилися все швидше, хоча надворі майже не було вітру. Зі стелі посипався пил, а десь угорі заскрипіли балки.
Бром інстинктивно зробив крок назад.
— Він зараз розвалиться?
Дідусь спокійно сьорбнув чай.
— Ні.
— Ви впевнені?
— Приблизно на сімдесят відсотків.
Муркот витріщив очі.
— Це зовсім не той відсоток, який хотілося почути.
Раптом із самого центру млина вирвався тонкий промінь золотого світла. Він піднявся до стелі, кілька разів закружляв і повільно опустився просто перед Бромом.
Книга в його руках сама відкрилася.
Сторінки швидко перегорталися одна за одною, ніби їх перегортав невидимий читач.
Потім усе стихло.
На чистій сторінці з'явився малюнок.
Це була карта.
На ній світилися знайомі місця: Магдвір, чарівний ліс, Струмок Відлуння, Старий млин. Але далі починалася територія, якої Бром ніколи не бачив.
За густим лісом був намальований пагорб, а на його вершині височіла маленька кам'яна вежа.
— Що це? — тихо запитав Бром.
Дідусь уважно подивився на карту.
— Вежа Забутих Історій.
— Я ніколи про неї не чув.
— Бо майже ніхто вже не пам'ятає, що вона існує.
Муркот насторожив вуха.
— Мені вже не подобається слово «забутих».
Старий усміхнувся.
— Не хвилюйся. Там не страшно.
Кіт полегшено зітхнув.
— Там набагато дивніше.
— Ой...
Усі троє засміялися.
Дідусь провів пальцем над картою.
— Колись кожен юний чарівник приходив до цієї вежі. Не за новими заклинаннями, а за мудрістю. Там зберігаються історії людей, які робили помилки, падали, піднімалися й ставали сильнішими.
Бром уважно слухав.
— То мені потрібно туди?
— Не сьогодні.
— Чому?
— Бо до кожної дороги треба бути готовим.
Раптом із горища долинув гучний гуркіт.
Усі троє підняли голови.
За секунду вниз стрімко скотився... дерев'яний мішок із борошном.
— Обережно! — вигукнув Бром.
Він ледве встиг відскочити.
Мішок ударився об підлогу, луснув, і біла хмара борошна накрила всю кімнату.
Запала тиша.
Коли пил почав осідати, Бром побачив Муркота.
Кіт був повністю білий.
Навіть вуса.
Він мовчки подивився на свої лапи.
Потім дуже повільно промовив:
— Якщо хоч хтось зараз назве мене булочкою...
Дідусь не витримав і голосно розсміявся.
Бром теж.
Навіть сам Муркот через кілька секунд почав сміятися разом із ними.
— Гаразд... — сказав він. — Але це залишається між нами.
Саме в цю мить за вікном знову виглянуло сонце. Його проміння освітило старий млин, книгу й загадкову карту.
Бром відчув, що попереду на нього чекає ще багато відкриттів.
І вперше йому було не страшно.
Йому було цікаво.
Дідусь узяв зі столу старий рушник і простягнув його Муркотові.
— Тримай. Бо якщо повернешся до села таким, тебе можуть сплутати з пухнастою булочкою.
Муркот почав старанно витирати шерсть.
— Це був найпринизливіший день у моєму котячому житті.
Бром усміхнувся.
— А як же той випадок, коли ти застряг у паркані?
— Не нагадуй.
— Чому?
— Бо паркан досі мене пам'ятає.
Усі троє знову засміялися.
Сміх лунав старим млином так голосно, що кілька голубів вилетіли з-під даху й закружляли в небі.
Коли стало тихіше, дідусь обережно згорнув карту.
— Поки що вона залишиться в книзі.
— Чому? — запитав Бром.
— Бо карта відкриває шлях лише тоді, коли людина готова його пройти. Якщо поспішити, можна не побачити найважливішого.
Бром кивнув. Він уже зрозумів, що чарівна книга ніколи нічого не робить випадково.
Перед тим як попрощатися, дідусь дістав із дерев'яної шафи невеликий круглий компас. Його корпус був зроблений із темного дерева, а замість стрілки всередині повільно оберталася маленька золота зірочка.
— Це не звичайний компас.
— А що він показує? — здивувався Бром.
— Він не шукає північ.
— Тоді що?
— Він показує дорогу до правильного рішення. Але лише тоді, коли твої наміри добрі.
Бром обережно взяв подарунок.
— Дякую. Я берегтиму його.
— Я знаю.
Муркот уважно понюхав компас.
— Сподіваюся, він також показує дорогу до пирогів.
Дідусь усміхнувся.
— Якщо пироги — це правильне рішення, то цілком можливо.
— Чудова річ!
Дорогою додому Бром майже не розмовляв. Він тримав у кишені чарівний компас і час від часу торкався його рукою. У голові крутилися слова про Вежу Забутих Історій, карту й дідуся, який, здавалося, знав про книгу набагато більше, ніж розповів.
Коли вони вже побачили перші будинки Магдвора, Муркот порушив мовчання:
— Про що думаєш?
— Про те, що світ набагато більший, ніж я уявляв.
— А ще?
Бром усміхнувся.
— Про те, що мені дуже пощастило з другом.
Кіт зробив вигляд, що це звичайна річ.
— Я знаю.
— І все?
— Так. Але можеш повторювати це частіше.
Бром лише похитав головою й засміявся.
Увечері, коли він поклав книгу на стіл, вона сама відкрилася. На сторінці повільно з'явився новий напис, виконаний золотими літерами:
«Шостий урок завершено. Найцінніші знання приходять до тих, хто вміє чекати, слухати й не боїться ставити запитання.»
Бром уважно прочитав ці слова, закрив книгу й поглянув у вікно. Над Магдвором уже світили зорі, а десь далеко, за пагорбами, стояла Вежа Забутих Історій, яка ніби чекала саме на нього.
Він ще не знав, які таємниці відкриє наступний день.
Але був упевнений в одному — ця пригода лише починається.
