Раді Вас бачити!

Книга, яка не любила поспіху

Наступного ранку Магдвір прокинувся так само спокійно, як і завжди. Над будинками повільно здіймався дим із коминів, пекар уже діставав із печі запашні буханці хліба, а ранкове сонце м'яко освітлювало вузенькі вулички. Десь неподалік дзюркотів струмок, у садах співали птахи, а легкий вітер колихав гілки старих яблунь. Здавалося, ніби саме село хотіло сказати: «Не поспішайте. Тут кожен день має свій ритм».

Бром сидів за кухонним столом і не відводив погляду від старої книги. Увечері він кілька разів хотів її відкрити, але щоразу згадував напис на обкладинці: «Заклинання, які краще не читати поспіхом». Дивно, але цього разу цікавість не перемогла обережність. Він лише поставив книгу на стіл і вирішив дочекатися ранку.

Муркот уже давно не спав. Він сидів на підвіконні, грівся на сонці й ліниво спостерігав, як господар уже десяту хвилину просто дивиться на книгу.

— Якщо ти думаєш, що вона відкриється від твого серйозного погляду, то мушу тебе засмутити.

Бром усміхнувся.

— Я просто думаю.

— Це похвально. Особливо якщо після цього нічого не вибухне.

— Сьогодні ти якийсь добрий.

— Не звикай.

Бром обережно провів рукою по старій палітурці. Книга була теплою, ніби її хтось щойно тримав у руках. На мить йому навіть здалося, що вона тихо зітхнула.

— Ти це чув?

Муркот ліниво повернув голову.

— Якщо книга зараз почне позіхати, я вже нічому не здивуюся.

Бром повільно відкрив першу сторінку.

Жодного спалаху.

Жодного вибуху.

Лише акуратний почерк, написаний чорнилом.

«Магія слухає не того, хто говорить голосніше. Вона слухає того, хто говорить щиро.»

Бром перечитав ці слова ще раз.

Потім ще.

Вони були зовсім не схожі на звичайне заклинання. Швидше нагадували пораду людини, яка прожила довге життя й добре знала, що таке справжня магія.

Він перегорнув сторінку.

Там були зовсім прості побутові чари: як запалити свічку без сірників, як підігріти чай або висушити одяг після дощу. Біля кожного заклинання хтось залишив короткі кумедні примітки.

Біля одного було написано:

«Не використовуйте під час грози. Перевірено. Двічі.»

Біля іншого:

«Не чаклуйте на голодний шлунок. Результат може вас здивувати.»

Бром засміявся.

— Мені вже подобається ця книга.

— І мені, — відповів Муркот. — Нарешті хтось залишив інструкцію спеціально для тебе.

— Дуже смішно.

— Я знаю.

Бром вирішив спробувати найпростіше заклинання — охолодити пиріжок, який ще залишався гарячим після вчорашньої вечері.

— Ніяких складних чарів, — сказав він сам собі. — Просто трохи прохолоди.

Він тихо промовив слова заклинання й легенько торкнувся паличкою пиріжка.

На кілька секунд нічого не сталося.

Потім пиріжок чемно охолов.

Бром недовірливо торкнувся його пальцем.

— Вийшло...

Муркот теж здивувався.

— Невже?

Бром радісно підстрибнув.

— Вийшло!

Від радості він випадково підкинув пиріжок угору.

Той красиво перелетів через кухню й... м'яко приземлився просто в миску Муркота.

Кіт подивився на пиріжок.

Потім на Брома.

— Бачиш? Навіть твої успіхи чомусь закінчуються моїм сніданком.

Бром розсміявся так щиро, що не зміг нічого відповісти.

І вперше за дуже довгий час він відчув дивне, але приємне відчуття.

Можливо, справа була не в тому, що його магія зламана.

Можливо, він просто весь цей час намагався чаклувати не так, як потрібно.

А стара книга, що дісталася від дідуся, могла стати початком зовсім іншої історії.

Бром ще раз перегорнув кілька сторінок. Книга ніби сама вирішувала, що показувати своєму новому господареві. Одні сторінки були порожні, інші вкривалися рядками просто на його очах. Це було дивно, але зовсім не страшно. Навпаки, книга нагадувала старого вчителя, який не поспішав відкривати всі секрети одразу.

— Муркоте, дивись! Тут є заклинання для полівання квітів.

— Починай із нього. Якщо щось піде не так, принаймні троянди будуть задоволені.

— У мене немає троянд.

— Тоді бур'яни.

Бром вийшов на подвір'я. Біля паркану росли ромашки, які вже кілька днів чекали дощу.

Він усміхнувся.

— Це буде легко.

Хлопець підняв паличку й чітко промовив:

— Акваріус Леві!

Над квітами з'явилася маленька пухнаста хмаринка.

— Працює! — зрадів Бром.

Хмаринка трохи подумала.

Потім повільно підлетіла до самого Брома.

І вилила всю воду... йому просто на голову.

Мокрий із ніг до голови, він мовчки стояв посеред двору.

Муркот навіть не намагався стримати сміх.

— Треба ж... Квіти залишилися сухими, зате чарівник нарешті политий.

Саме в цей момент за парканом проходили сусіди.

Пані Марта поставила кошик на землю й прикрила рот долонею.

Дідусь Петро сперся на ціпок і весело засміявся.

Молода пекарка Оленка лише похитала головою.

— Добрий ранок, Броме!

— Добрий...

— Уже купався?

— Це... магічне тренування.

Дідусь Петро усміхнувся.

— Синку, ти в нас єдиний чарівник, якого заклинання перемагають частіше, ніж він їх.

Усі добродушно розсміялися.

Бром почервонів.

— Не смійтеся. Я ще покажу, на що здатний!

Муркот тихенько прошепотів:

— Починається...

Бром швидко знайшов інше заклинання.

— Ось! «Заклинання легкого вітерцю».

— Не поспішай, — сказав кіт.

— Не хвилюйся.

Він упевнено змахнув паличкою.

— Вентус Легеро!

Легкий вітерець справді з'явився.

Спочатку він ніжно колихав листя.

Потім підняв кілька пелюсток.

А за секунду вирішив, що цього замало.

По всій вулиці закружляли капелюхи.

У дідуся Петра капелюх опинився на гілці яблуні.

У пані Марти фартух почав майоріти, наче прапор.

А в пекаря з кошика вилетіла серветка й акуратно приземлилася на голову сонному псу.

Пес навіть не прокинувся.

Настала тиша.

Потім Оленка голосно засміялася.

За нею засміялися всі інші.

Навіть Бром не втримався.

— Ну... вітер був.

— Був, — погодився Муркот. — Просто він виявився занадто товариським.

Бром склав руки на грудях.

— Добре. Остання спроба.

— Це ти вже втретє кажеш.

— Тепер точно.

Він відкрив книгу ще раз.

На сторінці було написано:

«Заклинання чистоти. Використовувати дуже обережно.»

— Ідеально! — сказав Бром. — Зараз приберу подвір'я.

— Броме... — насторожився Муркот.

— Усе буде добре.

Паличка описала невелике коло.

— Кларум!

Подвір'я справді стало ідеально чистим.

Настільки чистим...

Що зникли не лише листочки.

Зник пил.

Зникли павутинки.

Навіть бруд із чобіт дідуся Петра кудись подівся.

Дідусь подивився на свої черевики.

Вони блищали так, ніби їх щойно купили.

— От це вже корисна магія! — вигукнув він.

Пані Марта розсміялася.

— Броме, приходь до мене щосуботи!

Оленка додала:

— А потім до пекарні! Уявляєш, скільки часу можна зекономити!

Бром широко усміхнувся.

Уперше за весь день щось справді вдалося.

Муркот підійшов до нього й тихо сказав:

— Бачиш? Не всі твої заклинання закінчуються катастрофою.

— Я ж казав!

— Не поспішай радіти.

— Чому?

Кіт подивився на книгу.

Її сторінки почали перегортатися самі.

Повільно.

Наче хтось невидимий шукав потрібне місце.

І раптом книга відкрилася на сторінці, якої раніше не було.

Посеред неї золотими літерами світився лише один рядок:

«Настав час для першого справжнього випробування...»

Бром і Муркот переглянулися.

Цього разу не сміявся вже ніхто.

Бром повільно простягнув руку до книги. Золоті літери на сторінці ледь помітно мерехтіли, ніби чекали, поки він наважиться читати далі. Він ковтнув слину, перевів погляд на Муркота, але той лише знизав плечима.

— Не дивись на мене. Якщо книга вирішила з тобою поговорити, то я тут лише глядач.

Бром глибоко вдихнув і прочитав уголос:

— «Справжній чарівник повинен навчитися робити щасливими інших. Твоє перше випробування — подаруй усмішку всьому селу. Без шкоди, без образ і без великої магії.»

Він кілька разів перечитав напис.

— Усьому селу?

— Скромне прохання, — фиркнув Муркот. — Добре хоч не всьому світу.

— Але як це зробити?

Книга мовчала.

Сторінка більше не змінювалася.

Бром замислився. Він міг би показати кілька фокусів або зачарувати щось маленьке. Та після ранкових пригод йому не дуже хотілося знову когось випадково облити водою чи змусити капелюхи літати.

— Гаразд, — сказав він сам собі. — Треба подумати.

Вони вирушили центральною вулицею. Магдвір жив своїм звичним життям. Біля пекарні вже вишикувалася невелика черга за свіжими булочками, коваль працював біля розпеченого горна, а на площі діти гралися в м'яча.

Бром раптом усміхнувся.

— Знаю!

— Це небезпечна усмішка, — одразу відповів Муркот.

— Я просто зроблю кілька чарівних повітряних кульок для дітей.

— Якщо вони не перетворяться на гарбузи, це вже буде успіх.

Бром обережно вимовив коротке заклинання.

Над його долонею з'явилася маленька різнокольорова кулька.

Потім друга.

Третя.

Вони плавно здійнялися в повітря.

Діти радісно заплескали в долоні.

— Дивіться!

— Яка краса!

Бром зітхнув із полегшенням.

— Вийшло.

Та саме тоді одна кулька голосно чхнула.

За нею друга.

Потім третя.

І вже за мить усі різнокольорові кульки почали весело чхати одна за одною.

— Апчих!

— Апчих!

— Апчих!

Діти спочатку здивувалися.

А потім почали сміятися так щиро, що навіть дорослі озиралися на веселий галас.

Одна кулька, чхнувши, обсипала всіх золотавими блискітками.

Інша випустила десяток мильних бульбашок.

Третя раптом тихенько заспівала веселу мелодію.

Площа наповнилася сміхом.

Пані Марта витирала сльози від сміху.

— Броме, я ще ніколи не бачила кульок, які чхають!

Пекар Оленка ледве вимовила крізь сміх:

— Мені здається... вони застудилися!

Навіть суворий коваль Тор усміхнувся.

— Отакої... Це найвеселіший ярмарок без ярмарку.

Бром стояв посеред площі й не вірив власним очам.

Ніхто не сердився.

Навпаки.

Усі сміялися.

Муркот тихо підійшов до нього.

— Здається... цього разу книга мала рацію.

— Тобто?

— Ти не створив ідеальне заклинання.

— І що?

— Але зробив людей трішки щасливішими.

Бром мовчки подивився на дітей, які бігали за смішними кульками.

Він усміхнувся.

Можливо, магія справді була не тільки про великі чари.

Іноді достатньо одного доброго сміху, щоб день став кращим.

Та саме в цю мить книга, яку він ніс під пахвою, ледь помітно здригнулася.

Її обкладинка сама собою відкрилася.

На чистій сторінці повільно проступили нові золоті слова:

«Перше випробування виконано. Наступне завдання чекає за межами Магдвора...»

Бром переглянувся з Муркотом.

Кіт глибоко зітхнув.

— Я так і знав... Спокійне життя тривало занадто недовго.

Бром ще кілька секунд дивився на золоті слова. Він повільно закрив книгу й задумливо потер долонею її обкладинку. Уперше за довгий час йому стало не смішно. Якщо досі всі його пригоди закінчувалися веселими випадковостями, то тепер усе виглядало так, ніби книга знала набагато більше, ніж показувала.

— За межами Магдвора... — тихо повторив він. — Але навіщо?

Муркот неквапливо сів поруч і обвив лапи хвостом.

— Якби чарівні книги одразу все пояснювали, їх ніхто б не читав.

— Дуже втішив.

— Для цього я й живу.

Бром усміхнувся. Звичні жарти кота завжди допомагали йому заспокоїтися.

Саме тоді з боку площі почувся знайомий голос.

— Броме!

До нього швидко наближалася пані Марта, а за нею крокували коваль Тор, пекарка Оленка й дідусь Петро.

— Ми хотіли тобі дещо сказати, — усміхнулася Оленка.

Бром трохи насторожився.

— Якщо знову щось вибухнуло, то цього разу це точно не я.

Тор голосно розсміявся.

— Ні, сьогодні диво сталося без вибухів.

Дідусь Петро поправив капелюха й сказав:

— Давно наше село так не сміялося. Дякуємо тобі.

Бром здивовано кліпнув очима.

— Мені?

— Авжеж, — відповіла пані Марта. — Інколи люди надто заклопотані своїми справами й забувають усміхатися. А сьогодні навіть найсуворіші сусіди сміялися, як малі діти.

Бром трохи зніяковів.

— Якщо чесно... я нічого такого не планував.

— Найкращі речі рідко бувають запланованими, — лагідно мовила Марта.

Муркот тихенько штовхнув Брома лапою.

— Чуєш? Це був комплімент. Запам'ятай цей день.

Усі засміялися.

Оленка простягнула Бромові невеличкий паперовий пакунок.

— Тримай.

— Що це?

— Медове печиво. Щойно з печі.

Бром із вдячністю взяв подарунок.

— Дякую.

Муркот одразу зазирнув у пакунок.

— Чисто випадково... там не одна печенька?

— Там шість.

— Чудово. Одну можеш залишити Брому.

— Дуже щедро з твого боку, — усміхнувся Бром.

Повертаючись додому, вони йшли повільно. Вечірнє сонце золотило черепичні дахи, над річкою кружляли ластівки, а з відчинених вікон долинав запах вечері. Магдвір був таким затишним, що важко було повірити: зовсім скоро героям доведеться залишити це спокійне місце.

Біля хвіртки Бром ще раз відкрив книгу.

Новий напис не зник.

Під ним з'явився ще один рядок.

«У дорогу не вирушають із порожнім серцем. Завтра ти дізнаєшся, куди маєш іти.»

Бром задумливо провів пальцем по літерах.

— Виходить, книга не поспішає.

— І правильно робить, — відповів Муркот. — Бо якщо дати тобі всі завдання одразу, ти випадково виконаєш останнє першим.

Бром засміявся.

— Знаєш... я навіть радий, що ти зі мною.

Кіт зробив вигляд, ніби не почув цих слів.

— Звичайно радий. Хтось же має пояснювати людям, чому все це сталося.

Вони зайшли до будинку, зачинили двері й поставили книгу на стіл.

За вікном повільно згущалися сутінки.

А в глибині старої книги, непомітно для Брома й Муркота, одна зі сторінок тихо перегорнулася сама.

На ній на мить з'явився малюнок маленької лісової стежки, що вела до місця, якого не було на жодній карті Магдвора.

А потім усе знову стало звичайним.

Лише книга знала, що справжня пригода почнеться вже зовсім скоро.