Раді Вас бачити!

Мітла, яка вирішила відпочити

Наступного ранку Магдвір прокинувся під спів птахів і аромат свіжих булочок. Після веселого ярмарку все село ще згадувало літаючі пироги й булочки. Діти сміялися, дорослі жартували, а Бром уперше за довгий час ішов вулицею без сорому. Тепер, коли його зустрічали сусіди, вони не хитали головами через невдалі заклинання, а дружньо махали рукою.

— Доброго ранку, Броме! — усміхнулася пані Марта.

— Доброго!

— Булочки сьогодні випадково не літатимуть?

Бром засміявся.

— Постараюся, щоб залишилися на землі.

— Шкода, було дуже весело!

Муркот тихо пирхнув.

— Бачиш? Люди вже починають сумувати за твоїми помилками.

Після сніданку Бром вирішив прибрати подвір'я. Він узяв стару чарівну мітлу, яка стояла біля сараю ще з часів його дідуся.

— Ну що, попрацюємо?

Мітла навіть не ворухнулася.

— Дивно...

Бром легенько постукав по держаку.

— Прокидайся.

Мітла раптом підскочила, підлетіла в повітря, зробила коло навколо Брома... і повільно опустилася під яблуню.

Потім сперлася об стовбур дерева.

Наче сіла відпочивати.

Муркот примружив очі.

— Мені здається... вона звільнилася.

— Мітли не звільняються.

— Ця, схоже, вирішила стати першою.

Бром підійшов ближче.

— Нам треба прибрати подвір'я.

Мітла повільно похитала держаком.

— Вона щойно сказала "ні"? — здивувався Бром.

Муркот серйозно кивнув.

— Дуже ввічливо, між іншим.

Бром не здавався.

— Якщо допоможеш, я тебе почищу.

Мітла мовчала.

— Нові прутики?

Жодної реакції.

— Полірування держака?

Тиша.

Муркот кашлянув.

— Спробуй найголовніше.

— Що?

— Пообіцяй вихідний.

Бром засміявся.

— Гаразд. Якщо сьогодні допоможеш, завтра відпочиватимеш.

Мітла миттєво підскочила.

Зробила радісне сальто.

І почала так швидко замітати подвір'я, що пил закрутився маленьким вихором.

— Оце інша справа! — вигукнув Бром.

Але за хвилину стало зрозуміло, що мітла трохи перестаралася.

Вона замела не тільки листя.

Зникли капці Брома.

Потім відро.

Потім килимок.

А за кілька секунд мітла вже намагалася підмести... Муркота.

— Гей! — обурився кіт, стрибаючи на паркан. — Я не сміття!

Мітла ніби вибачилася, сором'язливо похитавши прутиками.

Бром сміявся так голосно, що сусіди визирали з вікон.

— Що у вас сталося?

— Нічого особливого! — відповів він крізь сміх. — Просто мітла надто любить свою роботу!

— Або надто не любить котів, — буркнув Муркот, обтрушуючи хвіст.

Саме в цю мить книга, що лежала на підвіконні, тихенько засвітилася.

На її сторінці повільно з'явилися слова:

«Наступний урок починається тоді, коли ти навчишся слухати не лише людей, а й магію навколо себе.»

Бром уважно прочитав напис і усміхнувся.

— Здається, пригоди знову самі нас знайшли.

Муркот важко зітхнув.

— Я так і знав... Спокій у нашому домі триває максимум один розділ.

І вони обоє щиро розсміялися, навіть не підозрюючи, що дивна поведінка старої мітли була лише початком нової, дуже кумедної пригоди.

Бром ще кілька секунд дивився на напис у книзі, а потім обережно зачинив її. Йому здавалося, що цього разу пригода почалася набагато раніше, ніж він устиг хоч щось зробити. Стара мітла стояла біля дверей і тихенько погойдувалася, ніби чекала, коли господар нарешті здогадається, чого вона хоче.

— Вона знову дивиться на нас, — прошепотів Бром.

— Не перебільшуй, — відповів Муркот. — У неї навіть очей немає.

У цю ж мить мітла повільно повернула держак у бік кота.

Муркот завмер.

— Добре... забираю свої слова назад.

Мітла різко підскочила, зробила коло над подвір'ям і полетіла просто до хвіртки.

— Здається, вона нас кудись кличе, — сказав Бром.

— А якщо вона просто вирішила втекти?

— Від кого?

— Від роботи.

Бром засміявся.

— Тоді вона дуже схожа на деяких людей.

Вони рушили слідом. Мітла летіла неквапливо, ніби спеціально чекала, поки друзі її наздоженуть. Вона звернула на вузеньку стежку, що вела до старого фруктового саду. Там росли величезні яблуні, груші й сливи, посаджені ще прадідами мешканців Магдвора. У тіні дерев було прохолодно, а повітря пахло стиглими яблуками, медом і свіжою травою.

Раптом мітла зупинилася.

Біля старого дерева сидів маленький їжачок. Він намагався дістати велике червоне яблуко, але воно висіло занадто високо.

Бром усміхнувся.

— Ось навіщо вона нас привела.

Їжачок підняв мордочку.

— Добрий день...

— Привіт! Допомогти?

— Якщо можна...

Бром уже хотів використати магію, але Муркот тихенько кашлянув.

— А пам'ятаєш, що книга тебе вчила?

Бром усміхнувся.

— Пам'ятаю.

Він узяв довгу гілку, легенько підштовхнув яблуко, і воно м'яко впало просто на траву.

Їжачок від радості аж підстрибнув.

— Вийшло!

— Звичайно.

— Дякую!

Він швидко покотив яблуко до своєї маленької хатинки під корінням дерева, а за хвилину повернувся з невеличким глиняним горщиком.

— Це вам.

— Що це? — здивувався Бром.

— Малинове варення. Бабуся сама варила.

Муркот одразу пожвавився.

— Я завжди казав, що добрі справи дуже смачні.

— Ти цього ніколи не казав.

— Тепер кажу.

Усі троє щиро розсміялися.

Коли вони вже збиралися йти додому, мітла несподівано закрутилася на місці й легенько торкнулася держака старого дуба. З дупла визирнула маленька сова.

— Ой! Нарешті хтось прийшов!

— Щось сталося? — запитав Бром.

— Так... Я сховала свої окуляри в дуже надійному місці.

— І?

— Тепер не можу їх знайти.

Муркот ледь не впав від сміху.

— Це треба вміти!

Сова зніяковіло опустила крила.

— Я ж казала, що місце дуже надійне...

Бром із Муркотом ще довго допомагали сові шукати окуляри. Вони зазирали під листя, у старі пеньки, між коріння дерев і навіть у порожні квіткові горщики. А окуляри весь цей час... спокійно висіли у сови на шиї на тоненькому мотузочку.

Коли Муркот це помітив, він кілька секунд мовчав, а потім тихо сказав:

— Знаєте... здається, сьогодні найчарівніше в цьому лісі — не магія, а наша неуважність.

Навіть сова засміялася так голосно, що з дерева посипалося кілька листочків.

Бром відчув, як теплий сміх наповнює весь сад. Саме за такі дні він починав любити магію — не за великі заклинання, а за маленькі пригоди, після яких усі поверталися додому з усмішкою.

Вони вже збиралися повертатися додому, коли стара мітла раптом завмерла посеред стежки. Вона повільно нахилилася вперед, ніби до чогось прислухалася, а потім різко підлетіла вгору й закружляла над невеликою галявиною. Бром підняв голову. Посеред високої трави стояв старий дерев'яний візок, навантажений кошиками з полуницею. Поруч безпорадно ходив дідусь Федір. Одне колесо глибоко загрузло в м'якій землі після нічного дощу, і чоловік ніяк не міг зрушити віз із місця.

— Ох, от халепа... — пробурмотів він, витираючи чоло. — До ярмарку полуниця доїхала, а додому вже не хоче.

Бром швидко підійшов.

— Давайте допоможемо!

— Буду дуже вдячний, хлопче.

Бром уперся плечем у візок. Муркот, хоч і робив вигляд, що керує всією операцією, теж підштовхував колесо лапами.

— Сильніше! — командував він.

— Ти штовхаєш чи керуєш?

— Я надихаю.

— Це теж важливо, — засміявся Бром.

У цей момент мітла ніби зрозуміла, що від неї теж чекають допомоги. Вона підлетіла до візка й почала так старанно підмітати землю під колесом, що за кілька секунд навколо здійнялася ціла хмара пилу.

— Не туди! — засміявся Бром.

Мітла завмерла.

Наче збентежилася.

Потім обережно підсунула під колесо товсту суху гілку.

— Оце вже краще! — вигукнув дідусь Федір.

Разом вони ще раз штовхнули візок.

Колесо голосно скрипнуло.

І нарешті вибралося з багнюки.

— Вийшло! — зрадів Бром.

— Молодці! — усміхнувся дідусь. — Без вас я б тут до вечора стояв.

Він відкрив один із кошиків.

— Пригощайтеся.

Усередині лежали великі, стиглі ягоди, від яких ішов солодкий аромат.

Муркот навіть не намагався приховати захоплення.

— Я завжди казав, що допомагати людям дуже корисно.

— Ти це повторюєш лише тоді, коли отримуєш частування, — усміхнувся Бром.

— Збіг.

Друзі сіли під старою яблунею. Сонце лагідно пробивалося крізь листя, десь неподалік дзижчали бджоли, а легкий вітерець приносив запах польових квітів. Було так тихо й затишно, що не хотілося поспішати.

Раптом мітла тихенько підлетіла до Брома й легенько торкнулася його плеча.

— Що таке?

Вона повільно повернулася до дерева, під яким лежало кілька сухих гілок.

— А-а... тепер зрозумів.

Бром швидко прибрав усе сміття й акуратно склав його в купу.

Мітла радісно зробила в повітрі кілька веселих обертів.

Муркот розсміявся.

— Знаєш, мені здається, вона не ледача.

— Тоді яка?

— Вона просто любить, коли її просять по-доброму.

Бром замислився.

— Як і більшість людей.

Муркот кивнув.

— Саме так.

Вони повільно рушили стежкою до Магдвора. Сонце вже починало ховатися за верхівками дерев, фарбуючи небо в золотаві й рожеві кольори. Попереду на друзів чекало ще багато пригод, але цей день навчив Брома ще однієї простої речі: навіть найзвичайнісінька мітла може стати другом, якщо ставитися до неї з повагою й добротою.

А мітла, ніби почувши ці думки, тихенько підстрибнула в повітря й гордо полетіла поруч із ними, немов була повноправною учасницею їхньої маленької команди.

Коли вони повернулися до Магдвора, сонце вже майже сховалося за пагорбами. Вечірнє небо стало рожево-золотим, а у вікнах будинків запалилися теплі вогники. На вулицях ще було людно. Сусіди сиділи на лавках, діти догравали останню гру перед сном, а з відкритих вікон долинав аромат вечері.

Бром ішов повільно, а стара мітла слухняно летіла поруч. Уже ніхто не дивувався. Навпаки, люди усміхалися, побачивши незвичну компанію.

— Добрий вечір, Броме! — привітався коваль Тор.

— Добрий вечір!

— Чув, що твоя мітла сьогодні допомогла витягнути віз із багнюки.

Бром усміхнувся.

— Це її заслуга.

Мітла гордо випросталася, ніби справді зрозуміла, що її похвалили.

— Молодець, — сказав коваль.

Вона радісно підстрибнула в повітрі.

— Здається, їй подобаються компліменти, — прошепотів Муркот.

— Як і тобі.

— Мені більше подобаються пироги.

Біля будинку пані Марта саме поливала квіти. Побачивши друзів, вона покликала їх до себе.

— Заходьте на хвилинку!

На столі вже чекали ще теплі медові булочки й чай із м'яти та липи.

— Я вирішила подякувати вам за допомогу людям сьогодні, — сказала вона.

— Але ми нічого особливого не зробили, — відповів Бром.

Пані Марта лагідно похитала головою.

— Добрі справи ніколи не бувають «нічого особливого». Саме з них і починається справжня магія.

Бром замислився над її словами. Йому дедалі частіше здавалося, що дорослі знають набагато більше, ніж говорять уголос.

Коли друзі повернулися додому, у будинку було тихо. За вікном співали цвіркуни, а місячне світло падало на старий дерев'яний стіл. Бром поставив мітлу біля дверей.

— Дякую тобі за сьогодні.

Мітла легенько нахилилася, ніби вклонилася у відповідь, а потім завмерла.

Муркот здивовано кліпнув.

— Вона побажала тобі доброї ночі.

— Звідки ти знаєш?

— Я ж кіт. Ми розуміємо такі речі.

Бром лише засміявся.

Він поклав на стіл старовинну книгу. Не встиг хлопець торкнутися обкладинки, як вона сама відкрилася. Сторінки тихо перегорнулися, і золоті літери почали складатися в речення.

«П'ятий урок завершено. Той, хто ставиться з повагою до інших, навіть до найменших і найтихіших, завжди знайде справжніх друзів.»

Бром прочитав напис двічі й обережно закрив книгу.

— Знаєш, Муркоте...

— Що?

— Мені здається, ця книга вчить не магії.

— А чого?

Бром усміхнувся.

— Бути доброю людиною.

Кіт замуркотів.

— А магія просто допомагає зробити ці уроки трохи цікавішими.

За вікном одна за одною спалахували зорі. Магдвір повільно засинав, а разом із ним засинали й усі клопоти цього дня. Бром відчував приємну втому, але ще сильніше — радість. Він зрозумів, що кожна пригода робить його не лише вправнішим чарівником, а й кращою людиною.

Попереду чекали нові загадки, нові знайомства й нові кумедні несподіванки. А поки що в будинку панували затишок, тепло й тихе муркотіння кота.