Раді Вас бачити!

Мітла, яка вирішила звільнитися

Ранкове сонце вже піднялося над Магдвором, зігріваючи маленькі будинки з кольоровими дахами. На клумбах розквітали ромашки, біля криниці дзюрчала чиста вода, а з пекарні долинав такий смачний запах свіжих булочок із корицею, що навіть голуби сиділи на паркані й дивилися у той бік із великим інтересом. Діти бігали вулицею, запускаючи паперові літачки, які завдяки легенькій магії літали значно довше, ніж звичайні. Здавалося, це буде тихий і затишний день, коли нічого дивного не трапиться. Але в Магдворі всі давно знали: якщо Бром уже вийшов із дому з чарівною паличкою в руках, спокій можна сміливо відкладати до завтра.

Біля хвіртки вже чекала сусідка пані Марта. Вона тримала стареньку дерев'яну мітлу й лагідно гладила її держак, ніби розмовляла з живою істотою.

— Доброго ранку, Броме! — усміхнулася вона. — Моя мітла зовсім перестала працювати. Учора підмела лише половину подвір'я, а потім лягла під яблунею й удавала, що втомилася.

Бром упевнено кивнув.

— Не хвилюйтеся, зараз усе полагодимо.

Муркот, який сидів на паркані, тихенько пробурмотів:

— Оце я найбільше й боюся...

Бром зробив глибокий вдих, випрямив плечі й підняв паличку.

— Заклинання зовсім просте. Я багато разів його читав.

— Читати й робити — різні речі, — ліниво відповів Муркот.

— Цього разу все буде ідеально.

— Саме так ти казав перед тим, як перетворив гарбуз на годинник. Щоправда, він показував тільки час обіду.

Бром вирішив не звертати уваги.

Він легко змахнув паличкою.

— Скопарус Летарус!

Мітла здригнулася.

Усі із цікавістю чекали.

Мить...

Друга...

І раптом мітла різко підстрибнула в повітря.

— Працює! — радісно вигукнув Бром.

Але вже за секунду мітла зробила коло над подвір'ям, стрімко пролетіла повз пані Марту, підняла хмару пилу й помчала просто центральною вулицею.

— Моя мітла! — закричала господиня.

— Ловіть її! — вигукнув Бром і кинувся навздогін.

Муркот навіть не поспішав.

Він повільно зіскочив із паркану й неквапливо пішов слідом.

— Я знав, що ранкова прогулянка буде цікавою.

Мітла тим часом поводилася так, ніби вперше відчула справжню свободу. Вона пролітала між деревами, підмітала доріжки просто на ходу, випадково скидала яблука з гілок, а потім зробила коло навколо старого млина й полетіла до ринкової площі.

На площі саме розкладав свій товар продавець овочів.

Мітла чемно зупинилася біля його прилавка.

Підмела все навколо.

А потім... почала підмітати самі овочі.

Морква покотилася дорогою.

Капуста підстрибувала, наче м'яч.

Гарбуз урочисто прокотився просто між ногами перехожих.

— Та вона ж надто старанна! — засміявся продавець.

Люди навколо теж не сердилися.

У Магдворі давно звикли до дивакуватої магії.

Хтось допомагав збирати овочі.

Хтось ловив моркву.

А діти взагалі почали бігати за мітлою, сміючись так голосно, що їх було чути на іншому кінці села.

Бром нарешті наздогнав утікачку.

— Ну ж бо... зупинися!

Мітла слухняно завмерла.

Він уже простягнув до неї руку.

Та саме в цю мить вона різко розвернулася, легенько штурхнула його держаком у спину й полетіла далі.

Бром не втримався на ногах і сів просто в копицю свіжого сіна.

Настала тиша.

А потім увесь ринок вибухнув добрим сміхом.

Навіть Бром не витримав і теж засміявся.

Він витягнув із волосся соломинку, подивився на Муркота й сказав:

— Знаєш... здається, ця мітла має дуже незалежний характер.

Кіт сів поруч, поважно обвів поглядом площу й кивнув.

— Ні, Броме.

— А що тоді?

— Вона просто не хоче працювати саме на тебе.

І цього разу засміявся вже весь Магдвір. 

Бром обережно дістав паличку з кишені. Вона світилася м'яким блакитним світлом, хоча він навіть не вимовив жодного заклинання.

— Це ще що таке?.. — здивовано прошепотів він.

Муркот скоса подивився на паличку.

— Якщо зараз із неї вилетить дракон, я зроблю вигляд, що ми незнайомі.

— Не смішно.

— А я й не жартую.

Світло раптом згасло так само швидко, як і з'явилося.

Бром уважно покрутив паличку в руках.

— Дивно...

— У твоєму випадку дивно було б, якби вона поводилася нормально.

Бром тільки усміхнувся. За той час, що вони зналися, він уже звик до постійних жартів Муркота. Ба більше, без них день здавався якимось незавершеним.

Раптом із-за рогу будинку висунув голову місцевий коваль дядько Тор.

— Броме!

— Так?

— Це не твоя мітла зараз ганяється за моїми курми?

Бром завмер.

— Перепрошую... що?

— Ходімо, сам побачиш!

Вони поспішили до подвір'я коваля.

Картина була настільки кумедною, що навіть Муркот на кілька секунд замовк.

Посеред двору кури бігали колами, голосно кудкудакаючи. За ними, ніби дуже старанний пастух, носилася чарівна мітла. Але вона не намагалася нікого образити. Вона просто... збирала курей в одну купку.

Кури були категорично проти.

— Ко-ко-ко!

— Куд-куди?!

— Рятуйте!

Мітла швиденько підмітала пір'ячко, яке випадало на бігу, ніби саме для цього й народилася.

Дядько Тор розвів руками.

— Вона вже десять хвилин намагається навести лад у моєму курнику.

Бром почухав потилицю.

— Здається... вона занадто буквально зрозуміла своє покликання.

Муркот серйозно кивнув.

— Любить порядок.

— І що тепер робити?

— Попроси її зупинитися. Чемно.

Бром здивувався.

— Думаєш, спрацює?

— Якщо не спрацює, хоча б виглядатимеш вихованим.

Бром зробив кілька кроків уперед.

— Люба мітло... будь ласка... припини ганяти курей.

Мітла завмерла.

Повільно повернулася до нього.

Потім ображено опустила держак.

І... почала підмітати подвір'я так старанно, ніби хотіла довести, що її несправедливо звинуватили.

Через хвилину двір сяяв чистотою.

Кури теж заспокоїлися й неквапливо повернулися до свого курника.

Дядько Тор здивовано присвиснув.

— Отакої... Вона ж розуміє людську мову.

Муркот пирхнув.

— Ні. Просто вона вихованіша за деяких чарівників.

Бром зробив вигляд, що не почув.

На прощання коваль простягнув йому невеликий кошик із теплими пиріжками.

— За допомогу.

— Але ж це я все й наробив...

— Зате й виправив.

Бром щиро усміхнувся.

— Дякую.

Муркот зазирнув у кошик.

— Сподіваюся, хоча б пиріжки ти не зачаровував?

— Ні.

— Чудово. Тоді є шанс повечеряти без пригод.

Не встиг він договорити, як один пиріжок сам вистрибнув із кошика, зробив маленьке сальто в повітрі й м'яко приземлився просто Муркотові на голову.

На кілька секунд запала тиша.

Бром дивився на кота.

Кіт дивився на пиріжок.

Пиріжок... нікуди не дивився, але дуже впевнено лежав на місці.

Бром не витримав і голосно розсміявся.

Муркот повільно зняв пиріжок із голови, уважно його оглянув і незворушно промовив:

— Добре. Сьогодні навіть випічка вирішила, що я надто серйозний.

І вперше за довгий час сміялися всі — Бром, коваль, сусіди, діти й навіть сам Муркот, хоча потім він ще довго запевняв, що то був не сміх, а «дуже культурне пирхання».

Дорогою додому Бром ніс кошик із пиріжками так обережно, ніби в ньому лежали найдорожчі чарівні артефакти. Після всіх пригод він щиро сподівався, що хоча б вечір мине спокійно. Сонце вже почало ховатися за пагорби, над селом здіймався легкий димок із коминів, а в повітрі пахло свіжим хлібом, медом і літніми травами. На ґанках сиділи сусіди, хтось лагодив паркан, хтось поливав квіти, а дітлахи гралися в квача, сміючись так голосно, що навіть горобці злітали з дерев. Магдвір знову став тихим і затишним, ніби всі ранкові кумедні пригоди були лише веселим сном.

Муркот ішов поруч, час від часу принюхуючись до кошика.

— Якщо ти зараз скажеш, що пиріжки треба спочатку зачарувати, я переїду жити до пекаря.

— Та не збираюся я нічого чаклувати.

— Оце вже приємна новина.

— Я просто хочу повечеряти.

— Броме, ти зараз говориш дуже мудрі речі. Не зупиняйся.

Коли вони зайшли до будинку, усе було незвично спокійно. Ніщо не вибухало, меблі стояли на своїх місцях, чайник не сперечався із каструлею, а полиця з книжками навіть не скрипіла.

Бром із підозрою озирнувся.

— Якось... занадто тихо.

Муркот теж насторожився.

— Згоден. Мені це зовсім не подобається.

Бром обережно поставив кошик на стіл.

Минуло кілька секунд.

Нічого.

— Бачиш? — усміхнувся він. — Нарешті звичайний вечір.

У ту ж мить зі старої шафи почувся глухий стукіт.

Бум.

Потім ще раз.

Бум.

Бром і Муркот одночасно повернули голови.

— Це ти? — запитав Бром.

— Якщо я навчився жити всередині шафи, то дуже хотів би про це знати.

Стук повторився.

Бром повільно підійшов до дверцят.

— Може... там миша?

— Судячи зі звуку, дуже спортивна миша.

Він обережно відчинив шафу.

Звідти викотилася стара дерев'яна скринька, уся в пилюці. Вона була невеликою, але важкою, ніби багато років чекала саме цієї миті.

— Я її раніше не бачив...

— Бо ти ніколи не прибирав у шафі.

— Це неправда.

— Гаразд. Майже ніколи.

Бром сів просто на підлогу й обережно витер пил із кришки.

Під шаром пилу проступив золотий напис.

«Майстру Бранісу. Особисте.»

— Браніс...

Бром замислився.

— Це ж ім'я мого дідуся.

Він майже нічого не пам'ятав про нього. Лише те, що старі мешканці Магдвора часто згадували дідуся як дуже доброго й талановитого чарівника.

— Відкривай уже, — нетерпляче сказав Муркот.

— А якщо там щось небезпечне?

— Якщо чесно, після знайомства з тобою мене вже важко чимось налякати.

Бром усміхнувся й відкинув кришку.

Усередині лежала стара книга в темно-синій обкладинці.

Вона виглядала дуже давньою, але жодна сторінка не пожовкла. Наче час вирішив обійти її стороною.

На палітурці срібними літерами було написано:

«Заклинання, які краще не читати поспіхом».

Бром ковтнув.

— Назва трохи... насторожує.

— Особливо слово «поспіхом», — відповів Муркот. — Бо ти зазвичай усе робиш саме так.

Бром обережно поклав долоню на обкладинку.

Книга тихенько засвітилася.

Вікно саме по собі прочинилося.

По кімнаті пролетів легкий теплий вітерець.

Сторінки повільно перегорнулися самі.

І десь між ними на мить спалахнула маленька золота іскра.

Вона закружляла над столом, ніби уважно роздивлялася Брома, а потім стрімко вилетіла у вечірнє небо.

Бром і Муркот мовчки дивилися їй услід.

Першим тишу порушив кіт.

— У мене є дві новини.

— Які?

— Хороша й дуже підозріла.

— Починай із хорошої.

— Здається, ти знайшов щось справді цікаве.

— А погана?

Муркот повільно сів, зітхнув і сказав:

— Мені здається, наші спокійні дні щойно офіційно закінчилися.